Алена Матвієнко – знаний український театральний продюсер. У 2011 році вона заснувала продюсерський центр "Софіт", який за кілька років роботи провів у Києві більше 20 театральних заходів за участю відомих артистів балету.
Серед її проектів такі гучні балетні постановки, як Radio and Juliet, "Клас-Концерт" і Quatro, але найуспішнішим і неординарним вважається балет THE GREAT GATSBY, прем'єра якого відбулася в 2014 році. Балет зібрав повні зали не тільки в Україні, але і за кордоном. У постановці брали участь брат Олени Денис Матвієнко, композитор Костянтин Меладзе і всесвітньо відомий хореограф Дуайт Роден.
Прем'єра THE GREAT GATSBY
Спільно з братом Алена заснувала "Фонд розвитку мистецтва Дениса Матвієнка", основне завдання якого – підтримка молодих обдарованих танцівників і розвиток балетного мистецтва в Україні.
Алена Матвієнко багато років трудилася над тим, щоб прищепити українському глядачеві любов до балету. В інтерв'ю "Сегодня.ua" успішний балетний продюсер розповіла, як за кілька років змінилося ставлення ЗМІ та суспільства до балету, як культуру в Україні сприймає державу, ніж український глядач відрізняється від європейського, а також може мистецтво існувати поза політикою і під час війни .
- Після революції 2004-го року культурні процеси в суспільстві з ухилом на патріотизм активізувалися. Зараз після Майдану є така тенденція?
- По-перше, тоді це був не патріотизм, це була така своєрідна політика Ющенка. Це не погано. Але загалом культурне життя активізувалося абсолютно не через те, що якісь інші сили прийшли до влади, не через "помаранчеву" команду, не через "регіони". Просто революція 2004 року – це не була революція, за великим рахунком. Це був акт протесту середнього класу. Сплеск культурного життя був показником того, що у нас зародився середній клас. І творча інтелігенція – це, як правило, представники середнього класу. І споживачі культурного продукту – теж. Просто до 2004 року він якось сформувався. Зараз його знову розтерли в порошок...
- Зараз у нас немає середнього класу?
- А звідки йому взятися? Країна настільки економічно знекровлена. У першу чергу ж не олігархи потрапляють під удар. Вони теж, звичайно, щось втрачають – стають не мультимільйонерами, а мільйонерами. Але середній клас стирається – він йде вниз, на рівень бідності.
- А як зараз з культурою в суспільстві?
- Мені здається, що дуже багато людей мислячих, що створюють, до того ж створюють всупереч. Але коли потрапляєш в спальні райони, особливо бідні, де люди дійсно живуть за межею бідності, то про яку культуру можна говорити? Люди намагаються вижити. У бідності немає нічого благородного.
Знаєте, коли у людини інсульт, мозок дає сигнали тільки тим органам, які найбільш життєво важливі. Мозок у стані коми підтримує життєздатність тільки легень, серця, він розподіляє енергію організму, що залишилася. Це аварійний режим, грубо кажучи. Коли людині нічого їсти, у неї немає грошей ні на ліки, ні на одяг, навіть не вистачає грошей на їжу, її психологія, її духовність за великим рахунком спускається до рівня аварійного режиму.
Тому коли в країні переважна більшість населення перебуває за межею бідності, не треба чекати, що це буде висококультурна, високодуховна країна. Особливо коли ще й держава нічого не робить для підтримки культурного і духовного рівня населення.
- А як держава ставиться до культури?
- Ніяк. Держава, на жаль, не розуміє, що таке культура і для чого вона їй потрібна. У нас культура в розумінні держави і всіх людей, які управляють цією державою протягом усіх цих десятиліть, – це необхідний набір інструментів, приміщень: потрібно, щоб були театри, філармонії, гуртки, клуби. А для чого потрібна культура, що вона дає державі – розуміння немає. Це гігантська проблема.
- Чому для держави важливо зрозуміти, що таке культура?
- Внутрішня культура країни – це в принципі рівень виборців. Це інтелектуальний, творчий потенціал. Товариство з досить високим рівнем культури менш схильне до пропаганди. Освіта, культура – це все взаємопов'язано. Це те, що будує державу.
Ми говоримо про те, що у нас низька політична культура як політиків, так і виборчих кампаній. Але ми ж обираємо собі подібних. Політична культура не може вирости на грунті низької культури суспільства.
На зовнішньому рівні культура – це імідж країни. Як нас повинен ідентифікувати зовнішній світ? Що ми собою представляємо? Як і чим ми присутні в світі? Ми присутні війною, корупційними скандалами, Чорнобилем. Ми не генеруємо для зовнішнього світу ніяких інших посилів. Якщо і є спортсмени, діячі культури, то вони в міжнародному інформаційному і культурному полі присутні як персоналії, яких знають по їх імені, не асоціюючи ніяк з Україною, оскільки за великим рахунком, більшість цих людей видавлено з культурного життя держави. Навіть коли вони намагаються кричати, що вони українці, для всього світу все одно незрозуміло, що таке Україна. Або ж ці люди взагалі представляють вже інші країни.
- Тому що держава не підтримує їх?
- Наші "шановні діячі культури", функціонери, скажімо так, часто люблять говорити про те, що у нас вічне "скрутне становище" з фінансами. Взагалі питання тут не в грошах. Це брехня чистої води, коли говорять, що люди звідси виїжджають за "довгим рублем".
Будь-яким творчим людям потрібна в першу чергу увага держави. Підтримка не фінансова, а інституційна. Вони повинні знати, що вони затребувані тут, що держава ними пишається.
У нас же, в общем-то, вся культурна інфраструктура знаходиться в парафії держави. Якщо тебе тут випльовує державна культурна середа, автоматично для тебе закриваються майданчики, у тебе немає фінансування на проекти тощо А як тоді можна тут самореалізуватися? Художник, звичайно, може купувати собі студію, якщо у нього є на це гроші, будувати під себе виставковий центр або галерею. Але не всі ж можуть собі це дозволити, особливо на початковому етапі становлення. Це стосується і музикантів. Для того, щоб навіть один раз на місяць дати концерт, весь цей місяць він повинен десь репетирувати. А як ми потім можемо пред'являти претензії до цих людей, що вони їдуть працювати куди завгодно, якщо тут вони не потрібні? Знаєте, патріотизм патріотизмом, але всім людям хочеться їсти і продовжувати творити. І якщо це неможливо в цій країні, вони змушені часто виїжджати. Тобто вони, звичайно, можуть сказати: "З патріотичного почуття завершую кар'єру"...
- Але це схоже на самогубство...
- Звичайно. А потім ми всі з придихом згадуємо і читаємо біографії чудових акторів, режисерів, які в Радянському Союзі спивалися і зводили рахунки з життям. А що ми робимо зараз з нашими діячами культури?
Наша офіційна культура продовжує існувати в парадигмі Радянського Союзу, тільки ще більш збоченій. Розумієте, якщо в Радянському Союзі все це було покалічено ідеологією, то зараз ідеологія відсутня, вона у нас змінюється в залежності від правлячих партій. А покалічено все моторошним непрофесіоналізмом та корупцією.
Навіть не знаю, що гірше. Радянський Союз хоча б розумів, навіщо йому потрібна культура, розумів міць цієї зброї всередині держави і поза ним. А у нас – ні, не розуміють.
- Складається враження, що Україна може пишатися малої жменькою людей, яких можна перерахувати на пальцях. Решту культурних персоналій ніхто не знає і не бачить.
- Я вважаю, це теж проблема держави. І освіти. Є люди, які народилися на цій землі, або на інший, але творили тут. Параджанов не українець, але це ж не заважає нам пишатися ним, тому що він зняв яскравий національний фільм. Пишайтеся тими людьми, які щось тут створювали. Це ж не тільки художники і артисти. Це і меценати, і державні діячі, і філософи.
У нас під кожен новий політичний вектор переписуються підручники історії. У нас весь цей час, що в Радянському Союзі, що зараз, не історія, а історіографія, просто обслуговуюча історичні потреби сьогоднішнього дня. Вже всі заплуталися.
Я не можу сказати, що я не читає або малоосвічена людина. Але мені в школі не пояснили, наприклад, чому ми повинні пишатися Пилипом Орликом – виявляється, він автор мало не першої Конституції. Є ж чим пишатися. Потрібно знати і розуміти свою історію, нікого не ідеалізувати. Шевченка, наприклад, був геній, не сперечаюся. Але нам же ним вже оскому набили. Його занадто багато. Невже нам більше нема ким пишатися?
- Білоруска Світлана Алексієвич нещодавно отримала Нобелівську премію з літератури. Відразу у владі та блогосфері заговорили про те, що у неї українське коріння.
- Давайте просто порадіємо за розумну людину, приголомшливого письменника, який до того ж ще громадянин зі своєю чіткою позицією. Якщо людина пише, і не йде з дороги загальнолюдських цінностей, тоді не виникає питання, за кого вона – за червоних чи за білих. А у нас зараз всі намагаються розмежувати людей на проукраїнських і проросійських. А завтра ми з німцями посваримося або з французами, і почнеться те ж саме. Ми знесемо пам'ятники Анні Ярославні, тому що ми з французами тепер не дружимо, а вона іммігрувала до Франції. Це ж доводять до абсурду.
Я розумію, що зараз період війни. Природно, все загострено, все поміщено в площину чорного і білого. Але для мене зрозуміло, коли на світ починають так дивитися люди, які знаходяться на передовій. Вони перебувають у стані цейтноту, ризику, адреналіну – там дійсно дуже багато чорного або білого і дуже мало сірого. Але коли цим спекулюють люди, які тут сидять в ресторані і починають нити, це огидно для мене. Подумайте про людей. І тоді ви відразу зрозумієте, що, виявляється, на цій землі творило дуже багато людей, які увійшли в історію. А ми просто цього не знаємо, тому що вони були без шашки наголо.
- Кого ви можете назвати з сучасних видатних культурних діячів України?
- А що ви розумієте під словом "видатні"?
- Які, на вашу думку, заслуговують того, щоб ними пишалася держава, і щоб люди знали про те, що вони є.
- Я вважаю, що всі люди, які створюють культурний продукт, є видатними для цієї країни. Особливо ті, які роблять це поза полем державної культури. Тому що це люди, які не мають фінансової та структурної підтримки. Як можна, наприклад, порівняти, хто видатний – Ліна Костенко, Оксана Забужко і Андрій Курков, або дві дівчини, які своїми силами влаштували виставку про Україну в Лос-Анджелесі та Нью-Йорку? Як можна порівнювати, хто з них зробив більший внесок у культуру України?
Те, що люди не опускають руки, це вже подвиг, це кровотік культурному житті країни. А всі ті, хто створює культурний продукт, – герої. І всі вони заслуговують того, щоб про них знали. А ми самі вже як експерти і як звичайні люди для себе вибираємо переваги. Хто у нас викликає гордість, хто не викликає. Але ми як мінімум повинні про них знати, щоб мати можливість зрозуміти.
- Побутує така думка, що війна – не час для творчості, не час для культури.
- Найкращі твори завжди писалися під час таких потрясінь. За великим рахунком, коли в державі єдиний проект – це війна, причому неоголошена, то пора задуматися, що за цим стоїть. Може бути, проектом "Війна" легко закривати все інше? Це зручна відмовка для того, щоб нічого не робити. Це виправдання. Це індульгенція. І для деяких ще й спосіб заробітку.
Я спілкуюся з дуже багатьма бійцями. Вони кажуть, що для них там будь-який прояв культури – коли їм книжки привозять, малюнки – дуже важливо. Чому? Це єдине, напевно, що дає людям відчуття того, що війна – це не весь світ, що є все-таки життя. Це єдина можливість для них не збожеволіти й зачепитися за щось нормальне. Тому вони вивішують ці малюнки у себе в казармах. Тому що вони все одно бачать, що життя триває – але без них. Потрібно, щоб це життя проходила не повз них, а вони були залучені в неї. Людям потрібно розуміти, за що вони борються, що це не війна заради війни.
Так як у нас проект THE GREAT GATSBY збігся з початком війни, ми на нього завжди привозили хлопців з госпіталів. Питання не в тому, чи оцінять поранені бійці те, що відбувається на сцені, чи ні. Вони повинні потрапляти в нормальне життя.
Премьера THE GREAT GATSBY
– Давайте поговорим о вашем творчестве. Как пришла идея создать балет THE GREAT GATSBY?
– Изначально пришла идея создать балет с нуля. Так как мы поэкспериментировали с RadioandJuliet, мы понимали, что есть запрос на неожиданные форматы. Денис тогда был худруком в оперном театре. Мы понимали, что есть база, и тогда начали думать, что же делать новое, какой неожиданный ход. И появилась идея: "А что, если Константину Меладзе предложить написать музыку?" Мы сначала решили, что это дурацкая идея. А потом подумали: почему? Это композитор совершенно другого слоя, другого направления, но это тоже может быть интересно, может привлечь нового зрителя. Почему бы и не попробовать?
– И Меладзе согласился?
– Да, согласился. Ему поначалу было трудно, потому что он привык мыслить треками. Но он действительно потрясающе талантливый человек, мультистилевой, мультижанровый – просто он загнан в рамки поп-музыки. И уже когда Костя согласился, мы начали думать над темой. Мы понимали, что так как хедлайнер у нас Денис, нужно, чтобы в балете главным персонажем был мужчина. И оказалось, что таких историй не так уж много. Мы долго думали, думали, думали. И тут проскользнула реклама голливудского фильма с Ди Каприо. Может быть, иначе мы бы и не вспомнили про Гетсби.
– Тяжело было запускать проект?
– Тяжело. Проект на независимой основе, не имея базы, не имея труппы, втройне тяжело выпускать. А в стране, которую в это время сотрясают такие глобальные потрясения, как Майдан и война, – еще тяжелее.
Прем'єра THE GREAT GATSBY
- Чи можна передбачити успіх проекту заздалегідь? Ви знали, що THE GREAT GATSBY буде успішним?
- Якщо ти не віриш в успіх проекту перед запуском і якщо не вважаєш, що він буде успішним, то ти або ідіот, або мазохіст. Особливо коли ти під своє ім'я, під свою відповідальність знаходиш фінансування. Це ж не просто гроші, дані кимось, це інвестиції. Так, ми вірили. Ми все робили для того, щоб інтерес був високий до цього проекту. У підсумку більшості сподобалося. Але ми ж не долар, щоб усім подобатися. Це абсолютно нормально. Мистецтво має викликати дискусії. А якщо не викликає, то тоді вже варто напружитися. Коли ти проект розглядаєш ще й з точки зору бізнес-плану, у тебе менше шансів помилитися. А коли це емоційне рішення – "я хочу поставити цей балет, я хочу його показати", тут питання вже в тому, наскільки у твоєї публіки смаки збігаються з твоїми.
- Як в Україні йдуть справи з театральною критикою?
- Її практично немає. Балетної критики немає взагалі. Є окремі персоналії, є музичні критики, пара театральних критиків. Але цього дуже мало. Але це й зрозуміло: як буде зберігатися критика при відсутності культурного життя? Ми чималий внесок зробили у те, щоб змінити ставлення ЗМІ до мистецтва, і в тому числі до балету. 4 роки тому нереально було журналістів затягнути на спектакль.
- "Не цікаво"?
- "Не формат". Зараз у ЗМІ є інтерес. Тому що її теж дуже важко зараз підтримувати з економічної точки зору – у нас же убожіє наш глядач. З такою економічною ситуацією більше двох проектів в рік ти не покажеш. Ти просто знекровили людей. Середньої ціни квитки в партері (400-700 грн) завжди розкуповувалися першими, тому що вони були найдешевшими в самому гарному сегменті. Зараз їх ціна стала критичною для людей, для яких раніше було нормально раз на місяць витратити цю суму на похід на хороший захід. А коли ми StabatMater в Харкові показували, там взагалі максимальна ціна квитка, яку люди можуть собі дозволити – 200-250 гривень. Але якщо не затихне у нас культурне життя, тоді й критика сформується. На "Гогольfest" от зробили школу арт-журналістики. Здорово! Але не можна бути критиком того, чого немає.
Прем'єра проекта Stabat Mater
- Плануєте ще показувати THE GREAT GATSBY в Києві?
- Я думаю, не раніше наступного сезону.
- Я знаю, що ви показували балет за кордоном.
- Так, і плануємо з'їздити з ним до Кишинева і Риги, а навесні – до Швейцарії і кілька міст Німеччини.
- Чим відрізняється зарубіжний глядач від українського?
- Нас всюди приймали дуже добре, але у всіх країнах по-різному. Наприклад, японці взагалі не ляскають протягом вистави, а потім довго плескають у кінці. Італійці тупають ногами, свистять, кричать "Браво!".
Я б не сказала, що є якісь разючі відмінності між українським і європейським глядачем. Єдине що – у наших глядачів хороший естетичний смак. Знаєте, коли людина все життя їла картоплю, а тут їй раптом дають устриць, більшість не зрозуміє, а наш глядач відразу ж оцінив смак устриць. У нас публіка емоційна і чесна. Їй важко щось згодувати.
Коли ми робили прем'єру QUATRO в 2011-му році, я просто не розуміла, я просто не вірила, що хтось взагалі прийде на виставу, тому що я розуміла: це такий авангард для нашого глядача! У результаті у нас було два аншлаги. У більшості своїй йшли, звичайно ж, на Колю Цискарідзе, якого ми запросили в спектакль. Але вийшли всі в захваті від QUATRO. У Харкові, коли ми привозили туди RadioandJuliet і StabatMater, публіка виходила після вистави мовчки. Люди ніби в перший раз побачили в синематографі прибуття поїзда. Мені Смску один глядач надіслав: "Спасибо большое. Я нічого не зрозумів, але мені дуже сподобалося". А все розуміти і не треба. Танець – це ж найсильніший за впливом на людину вид мистецтва. Не дарма люди почали танцювати раніше, ніж з'явилися слова. Це невербальний вид мистецтва. Образи, музика, пластика тіла – те, що у нас на генетичному рівні.
Фото tsn.ua
- Вас не звинувачували у відсутності патріотизму за те, що ви показували балет і в Росії?
- Звинувачували і продовжують звинувачувати. І всіляко намагаються це роздути, особливо прес-служба оперного театру. Скажімо так: брешуть і ті, і ці. В Україні мене звинувачують у відсутності патріотизму, а в Росії – в антиросійській риториці. Але у них своє розуміння, що таке "антиросійська риторика" – це коли ти називаєш речі своїми іменами. А у нас просто треба до чогось причепитися. "Ах, вони поїхали в Росію!" А те, що ми примудрилися в розпал конфлікту та інформаційної війни зібрати в Пітері повний БКЗ і в Москві Кремль? Нікому в голову не приходить, що ми робимо там для того, щоб показати там український продукт світового рівня. Я в цій ситуації займаю принципову позицію: я не виправдовуюсь. Адже патріотизм – це зовсім інше. А це популізм і вишиватництво, це те, чим замінюють патріотизм.
- А як ви ставитеся до естрадним зіркам, які виступають в Росії? Ані Лорак, наприклад, за це всіляко критикують.
- Є речі, які виглядають непривабливо. Мені важко зрозуміти, як можна отримувати російські премії. Але знову-таки, це моє особисте відчуття. З приводу Ані Лорак... За великим рахунком, комусь же треба було навколо неї це роздути. Не те щоб я захищала Ані Лорак, просто разом з нею зараз туди їздить половина нашого бомонду. Чомусь інших ніхто не гнобить, хто разом з нею отримує на цій же сцені "Золотий самовар", чи що там у них? Я не люблю ось це колективне "тьху!" на когось. Точно так само, як цю ганьбу з "білими" і "чорними" списками. Є міжнародне поняття: "персона нон грата". Цим займається Міністерство закордонних справ. У нас половина людей, які тут знаходяться, по ідеї, повинні бути "персонами нон грата". Я розумію, коли оцінку дає Міністерство закордонних справ і цим людям на офіційному рівні не видають візи, закривають в'їзд в країну. А ось ці списки від Міністерства культури ... Просто зганьбилися на весь світ, якщо чесно. Це настільки безглуздо, непрофесійно. Це профанація патріотичної діяльності. Так само я ставлюся до цькування Ані Лорак.
- Ви думаєте, з моральної точки зору вона може їздити туди?
- Це має бути її внутрішній договір з власною совістю. Точно так само, як глядач має право вирішувати після цього, ходити на її концерт чи ні. Ти не згоден з позицією цієї людини? Не приходь на її концерт.
У нас така кількість проблем в країні, а ми причепилися до Ані Лорак. Це відволікаючий маневр. Чим ми кращі російської машини пропаганди зараз, якщо ліпимо ворогів з нічого? У нас мало своїх внутрішніх ворогів? Люди, які це роблять, грають на самих низинних рисах людей. Дійсно, таке ось печерне насолода – натовпом гнати мамонта! Сам не піду, але натовпом приємно. Не люблю я такого.
От якби Ані Лорак дала б публічну прес-конференцію, встала б і сказала: "Знаєте, що? Пішли ви всі!..", – я б її поважла. Ні її менеджменту, ні їй самій розуму не вистачило, що в такій ситуації потрібно було тільки вже просто йти в лобову, а вона почала виправдовуватися, вибачатися – "а я половину грошей з того-то концерту туди-то переведу"... Фу.
Чомусь усі вважають, що за цей труїти людину благородно, а євреїв в 30-х роках було неблагородно труїти. А чим це відрізняється? Люди отримують від спільного обплевиванія когось тварина задоволення.
Десь навіть проскакувало, що Ані Лорак отримала російське громадянство. Не знаю, качка це чи ні, але я можу припустити, що це може бути правдою. Бо людину могли довести до цього кроку – вся блогосфера залита лайном на її адресу. Як сказав Шекспір, краще грішним бути, ніж грішним вважатися.
- Творчість може існувати поза політикою?
- Я б сказала так: творчість має бути поза політикою. Коли артисти починають виступати на підтримку акцій або тих чи інших сил – це вже політика. Ось тут будьте готові до фідбеку. Творчість не повинна бути змішана з політикою ніяк. Але артистові як людині, як громадянину якоїсь держави, важко бути поза політикою. Як артист ти повинен бути поза політикою, але у тебе повинна бути своя думка. "Поетом можеш ти не бути, але громадянином бути зобов'язаний".
Все можна розмежувати. Моя особиста позиція – це моя особиста позиція. Це те, що я висловлюю в Фейсбуці, те, що я говорю в інтерв'ю тощо. Але я ніколи не дозволю, щоб "Гетсбі" або будь-яка вистава у мене була прив'язана до політичного руху, до акції чи ще до чогось, і не буду "фукати" на когось, використовуючи вагу проекту. Мистецтво дійсно об'єднує і очищає, але особисто тобі ніхто не забороняє мати свою позицію. Якщо Ані Лорак виступає на дні народження птахофабрики, я вважаю скандал навколо цього притягнутим за вуха. Якщо їй з її статусом нормально виступати на птахофабриці, це її проблема. Який злочин перед Україною вона скоїла? Слухайте, кури скрізь однакові. А от отримання музичних премій – так. Якщо ти йдеш на це, будь готовий тоді до реакції.
- Вас же теж номінували на якусь російську нагороду?
- Нас хотіли номінувати на російську театральну премію "Золота маска". Коли вони написали, я сказала, що це дуже втішно. Це дійсно дуже вагома премія. Але яке відношення ми маємо до неї? У нас тут made in Ukraine. Вони сказали: "Шкода, що у вас немає якоїсь хоча б прив'язки до Росії". Обов'язкова умова для номінації – вказівка на те, що хоча б хтось із менеджерів проекту росіянин, або що проект готували у співпраці з російським продюсерським центром. Я відповіла, що ні.
- Не шкодуєте?
- Ні. Для мене приємно, що вони хотіли нас номінувати. Це визнання. Але в нинішній ситуації ми не могли не відмовитися. Мені особисто було б дискомфортно.
Головні теми