Інтерв'ю з Олесею Жураковською: "Відмовилася від зйомок у новому фільмі Говорухіна"

Ім'я : Олеся Жураковська

Народилася : 13.08.1973 у Києві

Кар'єра : актриса, телеведуча

Деокупація півдня країни – як українські військові відвойовують території

Заборона на пересування країною для військовозобов'язаних – всі деталі

Ракетні удари по мирних українськиих містах - липень 2022

Ядерний тероризм Росії

Першу освіту Олеся отримала в технікумі легкої промисловості за спеціальністю "технолог швейного виробництва". У 1996 році закінчила Російський університет театрального мистецтва, після чого два роки пропрацювала в Театрі імені Єрмолової. Всього в Москві Олеся прожила майже 8 років, але після розлучення з чоловіком повернулась на малу батьківщину, до Києва. З 2002 року – актриса Київського державного академічного театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра. Зайнята в спектаклях "Корсіканка", "Море... Ніч... Свічки...", "26 кімнат", "Не все коту масляна" та інших. У фільмографії Олесі – більше 60 ролей в кіно і серіалах ("За двома зайцями", "Професор у законі", "Не квап любов", "Свати", "Одеса-мама"). Ведуча проекту "Зважені та щасливі" (СТБ).

- Олеся, ви з дитинства мріяли стати актрисою і телеведучою?

- Швидше, я з дитинства любила бути в центрі уваги. Але те, що пісні, танці, гра стануть моєю професією, я й уявити не могла. Напевно, все сталося завдяки моєму авантюрному нутру, а оточення вже підштовхнуло до вибору спеціальності. Тільки з часом я зрозуміла сутність професії і ступінь відповідальності. Мені стало ясно, що недостатньо лише того, що тобі подарувала природа – треба багато працювати над собою.

- А як вас, корінну киянку, занесло до Москви?

- Я не думала вступати до театрального вузу. Перша моя спеціальність – технолог швейного виробництва. Здатність шити, моделювати, конструювати я ввібрала, як кажуть, з молоком матері, яка все життя пропрацювала в легкій промисловості. Саме мама наполягла на тому, щоб я спочатку отримала професію, яка мене прогодує в будь-якій ситуації. Акторська професія в цьому сенсі дуже залежна. А в Москву я вирішила поїхати, бо там вже вчилася моя близька подруга – вона і записала мене на перше прослуховування. Крім того, в Союзі найкраща театральна школа була саме в Москві. Коли я вступала, конкурс був близько 140 осіб на місце. Я була єдиною українкою на курсі, і вже на випускному всі наші хлопці співали українські народні пісні.

- Пам'ятаєте, як заробили перші в своєму житті гроші?

- Це було в 14 років завдяки індивідуальному пошиттю – вкорочувала спіднички, підшивала штори. Вже коли вчилася в театральному, іноді вдавалося заробити епізодичними ролями в кіно. Правда, в той час (середина 90-х. – Авт.) в більшості випадків у нас працювали моторошні заїжджі американські кіногрупи, які знімали картини нижчого класу. У моїй біографії був випадок, коли я пройшла проби в серіал "Похорон щурів", де повинна була грати одну з амазонок. І ось привезли нас з сусідкою по гуртожитку на "Мосфільм", де ми повинні були зображати найближчих соратниць Королеви щурів, її грала якась американська актриса. І ось заходить вона в павільйон, бачить нас – а ми обидві молоді, красиві, кров з молоком – і починає істерику. На цьому зйомки і закінчилися (сміється). Правда, нам все одно заплатили по 50 доларів за кожен з трьох знімальних днів, хоча в кадрі ми так і не з'явилися. У 1993 році це були нереальні гроші, адже середня зарплата на той час становила близько 20-30 доларів. Коли про все дізналися в інституті, нас відрахували: зйомки під час навчання в театральних вузах ніколи не віталися.

На зйомках шоу для тих, що худнуть. Хвилюється за учасників.

- Після закінчення навчання у вас була можливість залишитися в Москві. Чому повернулися до Києва?

- Це рішення було пов'язане з сімейними проблемами (розлучення з першим чоловіком. – Авт.). До цього моя кар'єра в Москві складалася кращим чином. Я багато працювала і репетирувала. Після закінчення інституту у мене навіть не було потреби показуватися на пробах – мене відразу запросили в театри Радянської Армії, на івденному-заході та Молодіжний. А в театр Єрмолової мій художній керівник Володимир Олексійович Андрєєв (його учні – Олена Яковлєва, Крістіна Орбакайте, Віктор Раков. – Авт.) запросив мене відразу на головну роль, тому я його і вибрала. Коли виїжджала з Москви, було дійсно страшно – думала, що це кінець моєї кар'єри. Адже в Києві мене ніхто не знав, не бачив моїх вистав. Я зрозуміла, що мені доведеться все починати заново. Спочатку роботи тут не було ніякої – я нескінченно сиділа і шила, щоб заробити хоч щось. Паралельно відвідала всі театри Києва і після побачених вистав вирішила в щоб те не стало потрапити в Театр драми і комедії на Лівому березі. Друзі та колеги попереджали, що це майже неможливо. Адже зазвичай молодих артистів проглядають ще під час навчання в інституті, і вкрай рідко буває, що в трупу хтось потрапляє зісторони. Саме тоді я засвоїла правило: що б мені не говорили, які б перешкоди не будували, я повинна робити все, що можу. У підсумку я живу в трупі вже 13 років. А спочатку, щоб до мене звикли і мене прийняли, приходила в театр щодня.

- Багато акторів погоджуються на зйомки в серіалах виключно через гроші. Яка була мотивація у вас?

- На самому початку кар'єри мені хотілося завести знайомство з людьми, які створюють кіно, увійти в їхнє коло, заслужити довіру. Поступово ці режисери стали запрошувати мене в свої роботи, з кимось ми стали друзями.

Сцена з вистави "Корсіканка". У Олесі – головна роль.

- Вам часто доводиться відмовлятися від відверто слабких сценаріїв в кіно?

- Трапляється, звичайно. А ще відмовляюся, якщо бачу відверто шовіністську ідею. У мене був такий досвід у практиці, коли я відмовилася зніматися в картині Андрія Малюкова "Матч", тому що в сценарії українці мали вигляд дегенератів і скотів.

- Відмовившись зніматися у відомого режисера, не боялися наслідків, що вас перестануть запрошувати в інші російсько-українські проекти?

- Звичайно, боялася. Але, як показала практика, не всі люди ставляться до України так само, як творці цього кіно. Будь-яка відмова – це завжди ризик. Але один мій знайомий багато років тому порадив запам'ятати: кар'єра актора будується не на згоді, а на відмовах. Тоді я слабо розуміла, про що йдеться, але з часом усвідомила, що це дійсно так.

- Стати ведучою проекту "Зважені та щасливі" ви погодилися без роздумів?

- З цим проектом у мене взагалі була містична історія. Коли ще йшов перший сезон, я подивилася кілька випусків з Любавою Грешновою і подумала: "От би і мені вести цей проект!". Подумала і забула. І коли мені подзвонили з СТБ і запросили на кастинг, я навіть розсміялася від їхнього вміння читати мої думки.

"Сільвія". Одна з перших вистав у Києві, де зіграла Олеся.

- У другому сезоні проекту, який вам довірили вести, ви вирішили худнути разом з учасниками, але так і не дійшли до ідеальних результатів. Складно повірити, що вам, яка займається танцями і гімнастикою з дитинства, це не під силу! Ви спеціально не хочете позбавлятися від своїх пишних форм?

- Звичайно, до відвертої худорлявості я ніколи доходити не стану. В силу природи і генетики я завжди буду залишатися при своїх плечах і широких стегнах. Інша справа – змінити параметри інших частин тіла. Але через те, що я часто беру участь у різних серіалах, я не можу кардинально худнути. Адже буває таке, що кіно починають знімати з кінця, потім – середину і лише в самому кінці початок. Але ось зовсім недавно закінчився проект, який зайняв майже два роки – серіал "Поки станиця спить". І я тепер нарешті можу і хочу трошки попрацювати над собою, позайматися з нашими тренерами з проекту і ще трохи схуднути.

- Які цілі ви ставите перед собою як актриса? Підкорити Голлівуд, наприклад, не хочете?

- Я збрешу, якщо скажу, що хочу стати голлівудською зіркою. Мені Господь дає рівно стільки, скільки потрібно. Мені здається, коли людина націлена весь час на те, щоб щось підкорювати, вона втрачає задоволення від життя. А в силу того, що відбувається сьогодні в нашій країні, розумієш, який безцінний кожен момент, кожна хвилина, яку тобі дарує Бог.

- Після подій у нашій країні ви приймаєте пропозиції зніматися в російських проектах?

- Такі пропозиції є, мене це вражає. Я їх запитую: "А вас не бентежить, що я українка?", а мені відповідають: "Ні, Олеся, в Росії є багато інтелігентних людей". Якщо на чолі знімальної групи – людина, що усвідомлює, що нерозумно і безглуздо руйнувати століттями налагоджені відносини між нашими країнами, то чому мені, скажіть, не погодитися зніматися в проекті? Війна – це механізм, який хтось запускає свідомо. Наше завдання як людей культурних і освічених зробити все, щоб наші народи остаточно не пересварилися. На зйомках у Росії я сама ніколи перша не починала розмов на політичні теми. Мабуть, моя коректна поведінка дивувала людей і спонукала їх самих говорити зі мною про війну. Відповідаючи на питання, я бачила, як у них міняються очі. Я нічого не насаджувала, не кричала, апелювала тільки до фактів, розповідала історії з мого досвіду, радила не дивитися телевізор, а думати самим.

Мюзикл "За двома зайцями". Друга робота в кіно для Олесі.

- Це правда, що ви відмовилися зніматися у Станіслава Говорухіна?

- Так, причому там був прекрасний матеріал – історія про Сергія Довлатова. Але коли я почула, що Станіслав Сергійович говорить про анексію Криму, то була страшенно вражена. Мені здавалося, що ця людина такий мудра, адекватна, а виявилося...

- Як ви вважаєте, чи доречно забороняти сьогодні російські серіали і фільми?

- По правді кажучи, я не вивчала детально закони, які прийняла наша Рада. Але вважаю, що дійсно не можна зараз дивитися на Пореченкова на екрані і надихатися його героями після того, як він стріляв по наших хлопчиках. Однозначно ряд продуктів і серіалів пропагандистського характеру треба було заборонити, але разом з тим позбавляти глядача можливості бачити гру Лії Ахеджакової, Армена Джигарханяна, Олега Басилашвілі і безлічі інших чудових артистів, які вміють відрізняти пропаганду від правди, несправедливо. Я переконана, що ненависть породжує тільки ненависть. Ми зобов'язані зміцнювати наші хиткі зв'язки і не дати їм зруйнуватися назавжди.

- Як гадаєте, чого не вистачає українським артистам, щоб їх імена були відомі не тільки вузькому колу театралів?

- Лише підтримки з боку держави. Культура завжди була дотаційною галуззю. Мистецтво завжди вимагає підтримки, а в нашій країні в нормальному обсязі цього немає вже давно. У нашому кіно не створювали зірок, артистів віддавали на розтерзання російським продюсерам. Спочатку в українсько-російських проектах в голову глядачам закладалося, що наші актори як би другосортні. Цей комплекс "меншовартості" зробив свою справу. Але зараз, слава Богу, ситуація потихеньку починає змінюватися. Режисери намагаються створити щось унікальне, і в такого роду проектах я готова зніматися навіть безкоштовно – як кажуть, за ідею.

- Бажання стати матір'ю притаманне майже кожній жінці. Ви готові залишити кар'єру, якщо того зажадає кохана людина?

- Якщо треба буде, звичайно. Але сьогодні моє серце вільне – в черговий раз (сміється).

- Ви взагалі часто закохуєтесь?

- Не дуже, але я прив'язуюся до людей. У мене будь-які відносини тривають довго, але коли вони вичерпують себе, у мене завжди вистачає сміливості в цьому собі зізнатися і поставити крапку. Я не стану відроджувати те, що вже загинуло. Але відносини, які закінчилися, я згадую з вдячністю і тільки хороше.

- Шанувальники часто чекають біля службового входу театру після вистав?

- Нечасто, зате іноді залишають букети, причому без записки. Нещодавно був випадок (якраз коли я вирішила розлучитися з молодою людиною), коли мені подарували дивовижної краси букет. Я прийшла додому, почала розгортати його, і тут з квітів випадає мішечок. Відкриваю, а там – діамантові сережки, уявляєте? Я подумала: "Ну треба ж, значить, форму ще не втратила". Перший час чекала, що людина, яка зробила такий подарунок, з'явиться, але досі так і не з'явилась.

- Після виходу мюзиклу "За двома зайцями", де ви зіграли домробітницю героїні Алли Пугачової, вас стали більше впізнавати на вулицях?

- Що ви, не було такого. Тим більше у мене це була всього друга робота в кіно. Впізнавання почалося набагато пізніше, в основному після того, як я стала ведучою "Зважених". А на тих зйомках я на собі перевірила, наскільки Алла Борисівна приголомшлива партнерка: не егоїстка, не зациклена на собі, не боїться експериментів. З моменту знайомства вона відразу запам'ятала моє ім'я – а це, між іншим, великий показник артиста такого рівня.

- Саме на зйомках цього мюзиклу між Пугачовою та Галкіним зав'язався роман. На знімальному майданчику було помітно, що між ними не просто робочі відносини?

- Я бачила їх уважне і трепетне ставлення один до одного. Було очевидно, що вони дуже близькі друзі на рівні побуту та емоцій, але відвертого флірту не спостерігала.

- Ви були дуже дружні із загиблим Віталієм Лінецьким (заслужений артист України помер минулого літа, впавши з парапету підземного переходу. – Авт.). Пам'ятайте останню зустріч із ним?

- Останній раз ми бачилися з Віталієм в червні минулого року, наприкінці театрального сезону. Я виходила з машини біля театру, а він якраз стояв на сходинках. "Що, моя рідна, дуже втомилася?" – запитав він мене, бачачи мій пригнічений стан. "Ну, йди до мене, я тебе пожалію", – сказав Віталік і обійняв. Це була наша остання зустріч. Не буває дня, щоб я про нього не згадувала. Мало на землі таких людей – справжніх, що не шукають схвалення, які слідують своєму покликанню, своїй долі. Хочеться вірити, що в цьому ми з ним схожі.