Бунецький Дмитро
Катерина Степаненко
редактор 
П'ятидесятип'ятиметрові білосніжні лопаті оманливо ліниво перемелюють повітря. Неголосне "ш-ш-шух, ш-ш-шух" чергується з уханьєм, що нагадує одночасно глибоководний сонар і пісні китів – турбіни немов перемовляються між собою, змінюючи кут атаки "крил" і повертаючи гондолу назустріч потоку вітру. Здалеку вежа вітрогенератора здається маленькою, але поблизу розумієш, наскільки вона величезна – 94 метри висоти, 112 метрів розмаху лопатей, кожна з яких важить 12 тонн. Вся конструкція важить близько 400 тонн, це не рахуючи фундаменту, на який йде більше ста тонн арматури.
Усередині вежі-"тауера" – співробітники Ботієвської вітроелектростанції використовують англійську термінологію, як і в усьому світі, щоб не плутатися в перекладах – чисто, як в лабораторії. Ми піднялися по алюмінієвих сходах, попередньо попередивши охорону: тут стоять датчики руху і відкриття дверей, несанкціонований доступ присікається протягом декількох хвилин. Праворуч від входу – підйомник. Прямо – сходи. Зліва – щит управління турбіною, поруч з ним – вогнегасник. Все це кріпиться на потужних магнітах – порушувати цілісність вежі не можна. На сходах і в ліфті жовті кріплення – для верхолазного спорядження.
Наукова фантастика. Всього двадцять людей і "розумна" автоматика керують станцією.
- Без спорядження доступ наверх заборонений, – каже Сергій Кононенко, начальник сервісної служби "Віндтех" – дочірньої компанії "Вінд Пауер", що управляє ВЕС. – Співробітники раз в два роки проходять тренування. Вчаться навіть швидко спускатися з турбіни, в якій в вакуум-пакетах знаходиться спецобладнання, що дозволяє дістатися до землі на швидкості 1,8 метрів в секунду. Це на стовп або в люк залізти можна і так, а тут – майже сто метрів. Нагорі відразу захочеться пристебнутися.
Інструктаж, перевірка спорядження – крім лямочного пояса зі стропом надається спеціальна верхолазна каска – і вгору. Підйомник повзе близько шести хвилин, потім – метрів п'ять сходів. Всередині гондоли жарко і стерильно. Турбіна під синім кожухом мовчить. Тиша і під білою оболонкою інших механізмів. У підстави гондоли – поворотні мотори, керуючі її рухом. На даху, ближче до лопат, два люки. За ними – небо, в яке химерно, немов всупереч законам фізики, вгвинчуються лопаті, що згинаються. Одну сторону закриває величезний, заввишки в два людські зрости, радіатор. Ти немов виглядаєш з гігантського літакового двигуна.
Параметри турбіни. На екран можна вивести всі дві тисячі.
Вітер відчутно сильніший. Перебуваючи тут, розумієш, чому в США і Європі – та й у нас – вітроенергетиків називають "ковбоями вітру": турбіна немов гігантське ласо, а рухи повітря – як неприборканий дикий мустанг, який стає ласкавим і корисним в умілих і досвідчених руках. Втім, нам щастить – зараз літо, а значить, сильних поривів немає. "Хороші" вітри взимку, восени і ранньою весною. Літо – час щорічного техобслуговування. Співробітники станції запевняють: при вітрі в 18 метрів в секунду відчуття, як на кораблі під час качки.
Сама станція здалеку нагадує марсіанську лабораторію – синій купол, витончені вигини будівлі. Перед входом – "їжачки" комплектних елегазових комутаторів типу PASS, які об'єднують силовий вимикач, роз'єднувач і заземлювач (зазвичай це три різних пристрої, що займають багато місця, а тут – все компактно). За станцією – пожежна водойма з системою біоочищення (там живуть спеціальні породи коропів і товстолобиків), вертолітний майданчик і сад з черешнями, абрикосами і персиками.
- Будівлю спроектував відомий запорізький архітектор Віктор Лукашов, – розповідає начальник Ботієвської ВЕС Геннадій Жуков. – Ми навіть отримали перше місце на конкурсі архітектури промислових об'єктів.
Наукова лабораторія. Будівлю спроектував відомий архітектор і отримав за нього перше місце!
Якщо порівнювати електростанції з жанрами фантастики, то АЕС – це ретрофутуристика, ТЕС – алхімія стімпанк. ВЕС – високотехнологічна постсінгулярна наукова фантастика. Тут немає миготливих лампочками щитів, немає величезних казанів і труб. У залі управління на четвертому поверсі стоїть величезна відеостіна, на яку виведені схеми. Перед нею півколом розташовані робочі місця. На мерехтливих моніторах сяють таблиці і карти. Зволожувачі повітря оповиті водяною парою. Під стелею розмірено гудуть кондиціонери. На станції, що управляє 65 турбінами – це один з найбільших об'єктів Центральної та Східної Європи (входить в топ-5 подібних об'єктів), – за штатним розкладом працює всього 21 людина. Все управляється автоматично – комп'ютери турбін враховують близько 2000 різних параметрів. Тому тут тихо, чисто і спокійно. Причому побачити це все може будь-яка людина – на Ботієвську водять безкоштовні екскурсії: школярі, студенти, фахівці. Нещодавно привозили учнів з Білої Церкви. Єдина проблема – добиратися сюди далеко.
- Потужність станції – 200 мегават. Це означає, що ми п'ять місяців можемо забезпечувати електрикою місто Запоріжжя з усіма промисловими об'єктами, – уточнює Геннадій Олексійович. – Ботиєво теж вибрано невипадково – цьому передували два роки вітромоніторинга. Були дві щогли, які заміряли швидкість вітру на ста метрах. У підсумку ми отримали середньорічне значення в 7,9 метрів в секунду (це другий клас вітрів) і поставили найбільш високотехнологічні турбіни датської компанії "Вестас" (використовуються в 75 країнах світу. – Авт.) – найпотужніші і нові на 2011 рік. Вітер – це майбутнє. На початок 2016 року сумарна потужність всіх вітростанцій планети становить 432 гігават – це більше, ніж потужність всіх атомних станцій світу.
Дивовижне видовище. Корови і високі технології в одному місці.
Щоб хоч трохи зрозуміти, наскільки Ботієвська вітрова електростанція випереджає свій час, потрібно непогано розбиратися в енергетиці. Але навіть звичайній людині зрозумілі ті нововведення, які тут впроваджені. Наприклад, для оцінки потенціалу вітру використовують мобільні лазерні системи вимірювання – лідари. Вони замінюють громіздкі щогли, стріляють пучком світла в хмари і заміряють безліч параметрів на висоті від 30 до 200 метрів. Самі турбіни оснащені надсучасною системою діагностики, що дозволяє виявляти неполадки на ранній стадії і вчасно замовляти необхідні запчастини. Кабельні лінії обслуговує мобільна лабораторія, яка на 10 кілометрів бачить пошкодження з похибкою в 5-10 сантиметрів. Сама станція освітлена унікальною для країни системою плазмового світла, яка використовується в Силіконовій долині. А система PPC – Power Plant Controller – ефективно регулює потужність, маніпулюючи роботою турбін, замкнутих в три кільця. Крім того, вся ВЕС контролюється автоматизованою системою управління, яка обробляє до 20 тисяч сигналів, що підвищує економічність, надійність і ефективність вироблення електроенергії. Все це гарантує безперебійну та безпечну роботу. На табло внизу можна прочитати горду цифру – понад 1300 днів без пригод. Тобто з самого відкриття. І все це – тільки початок. У найближчих планах – побудувати ще Приморську (200 мегават) вітроелектростанцію і реалізувати проект розширення Ботієвського енерговузла (ще 300 МВт).
- У 2014 році, 24 вересня, на території Запорізької області був ураган, – згадує Жуков. – Вітер в 44 м/с, це 160 кілометрів на годину. У Мелітополі виривало дерева, кілька дахів зірвало. Ми – витримали. Вітропарк автоматично зупинився – це відбувається при швидкості вітру більше 25 м/с, турбіна повертає лопаті вздовж і працює в режимі флюгера. Потім вітер стих – ми запустилися.
Робота в саду. Тут ростуть персики, абрикоси та черешня.
Так само автоматика справляється і з іншими проблемами – наприклад, з обмерзанням (таке було раз або два). Турбіна "відчуває" зміни в аеродинаміці, стопориться і сигналізує про проблему.
Але головний сюрприз Ботієвська вітрова електростанція піднесла, коли ми вирішили прогулятися між "вітряками" пішки. Чисте морське повітря, по обидва боки міцної і рівної бетонки (дороги з'єднують все турбіни) розкинулися поля – пшениця, горох, соняшник. У лісопосадок – таблички, які забороняють полювання: всі тварини і пернаті знаходяться під захистом станції. Стріляти тут не можна – можна пошкодити обладнання. Заборону підтримали села, на території яких стоять турбіни – Ботиєво і Приморський Посад. Так що, кажуть на станції, навколо тепер практично заповідник.
Проходячи перший "вітряк", помічаю попереду рух: на дорогу вискакує заєць. Сідає прямо біля вежі, косить на нас лівим оком. Перебігає на центр бетонки, сідає зручніше: позує. Ми підходимо ближче, він ліниво повертається задом – і стартує, прямуючи до горизонту.
Лисиче сімейство не боїться.
Через метрів п'ятдесят з'являються ще три точки. Підходимо ближче – і зустрічаємо сімейство лисиць, матір і двох лисенят-підлітків. Вони якийсь час біжать назустріч, підбігаючи то до однієї, то до другої сторони узбіччя. Сідають. Дивляться на нас, як ніби намагаючись зігнати з дороги, потім обурено гавкають і ховаються в соняшниках.
На зворотному шляху на дорозі знаходимо тарантула. Він незворушно розглядає світ вісьмома очима і навіть не реагує на гігантів-людей.
І це не рахуючи птахів – куріпок, гусей, пеганок, якихось яструбиних, диких голубів, чайок, ворон, сорок, сойок, горобців. Наче не на електростанції знаходишся, а в зоопарку на фотополюванні. Пеганки, до слова, взагалі нахабні: вони збираються родинами по 10 пар, виганяють з нір лисиць і живуть там, висиджують потомство. Людей місцева звірина не боїться, тікати не поспішає, знає, що нічого поганого з ними не зроблять.
Ми йдемо до станції, спостерігаючи, як темніє небо і на гондолах білі вогні змінюються червоними, перетворюючи 30 гектарів землі в приголомшливу ілюмінацію вітропарку, де подих повітря перетворюється в чисту енергію.
НАЧАЛЬНИК СТАНЦІЇ: ПІДПОЛКОВНИК, АВІАІНЖЕНЕР, ЕНЕРГЕТИК
Начальник станції – унікальний. Геннадій Олексійович Жуков – авіаінженер. Закінчив Ризьке вище авіаційно-інженерне училище в 1985 році, служив в Одеській області, Миргороді, Вінниці. Військове звання – підполковник.
- У 2002 році звільнився з армії і працював на Запорізькому авіаремонтному вісім років, пішов звідти з посади заступника головного інженера. Бував на авіашоу в усьому світі, в Англії, де наш льотчик посів перше місце. У Словаччині довелося піднімати "російських витязів", які сіли без шасі, – розповідає Жуков. – Літак стояв на перетині смуг аеропорту в Братиславі, його хотіли зіштовхнути, але ми за дві години впоралися. У 2002 році брав участь в розслідуванні Скнилівської трагедії, виводив дані "чорного ящика". У 2005 році розслідував катастрофу Су-27 на території Литви. Бував в Анголі, Еритреї, Китаї. Разом з проданими в США українськими Су-27 працював в Іллінойсі. Рік – на гарантійному обслуговуванні, потім ще кілька років. Повернувшись в Україну зацікавився вітроенергетикою – дуже багато спільного з авіацією. Спочатку послав резюме у "Вестас", а потім почав шукати, хто займається ВЕС, і потрапив в ДТЕК. Працюю тут з 12.12.12, – усміхається він.
Геннадій Олексійович Жуков.
Головні теми