Катерина Степаненко
редактор Для більшості громадян доживає свої останні дні СРСР "Акт проголошення Незалежності України" громом серед ясного неба не став – в повітрі вже давно витала очікування швидкого перелому, республіки жили, щиро бажаючи і одночасно побоюючись прийдешнього нового. Однак все, що запам'ятали рядові українці після історичного для країни кінця серпня 1991-го – страх неясного майбутнього, потім неймовірний ріст цін, дефіцити і дика інфляція. А адже радикальні зміни відбулися не тільки в побуті, але і в закулісних сферах життя, в першу чергу впливають на розвиток державності. Струси в маленькому світі, що забезпечує духовну їжу, стали дуже важливими для суспільства, але пройшли непоміченими, як самі собою зрозумілі, і багато довелося доводити до розуму лише через 25 років. Про те, як кардинально змінювалася життя українців, поки вони стояли в чергах за вершковим маслом і милом, розповіли люди, своїми очима спостерігали крах системи зсередини.
В НАВЧАННІ : З НАУКОВОГО КОМУНІЗМУ В РЕЛІГІЄЗНАВСТВО
Вчителька історії Олена Чечко в рік проголошення незалежності була студенткою Чернігівського педагогічного університету, і раптово виявилося, що майже все, що вона роками студіювала за фахом "Історія і право", можна викинути на смітник. "До 1991-го ми, як годиться, вчили історію Союзу, КПРС (правда, трактування подій потроху вже змінювалася), і очікували, що все ось-ось розвалиться. Потім – "Лебедине озеро" по всім чотирьох каналах, жовто-сині прапори на вулицях, і раптово стало необхідно здавати історію України, а у нас ні підручників, ні педагогів, ні навіть програми, – згадує вона. - Іспити готували буквально на будь-чому, я навіть пробувала здати по строго забороненим раніше спогадах білогвардійців "Революція на Україні в мемуарах білих". На вагу золота йшла "Історія України" канадського автора Ореста Субтельного, деякі студенти дарували її, як рідкість, педагогам, щоб було з чого лекції читати". Дефіцит літератури тримався ще довго: незабаром Чечко проходила практику в школі, і її п'ятикласники теж вивчали історію новоутвореної країни на пальцях – за переказами, конспектами. Перша адаптована шкільна "Історія України" з'явилася тільки через роки, в 1995-му. Різкі зміни не торкнулися лише всесвітньої історії – її взялися переписувати значно пізніше, та й новим законодавством України обзавелася не відразу, так що знання по праву стали в нагоді.
Субтельний помер в Канаді в липні.
ЧАС ЗМІН.Студенти диву давалися, як лектори ще вчора говорили одне, а сьогодні відстоювали зовсім інше. "Було цікаво і дивно спостерігати цю ломку: все раптом поголовно стали відвідувати церкву, ми вивчали Біблію і навіть здавали по ній залік (вперше в руки її тоді взяла!). Причому на предмет "Релігієзнавство" на курсі переключився, як не парадоксально, наш колишній викладач наукового комунізму", – розповідає Олена Олександрівна. Не бракувало й абсурду: так, був навіть випадок, коли одна її однокурсниця-відмінниця примудрилася здати на трійку історію КПРС ще при Союзі, а вже в 1993-му, щоб витягнути на червоний диплом, її змусили перездати цей, вже неіснуючий, предмет. Українізація стала якоюсь повальною, але при цьому ненав'язливою, згадує Чечко. "Раніше з п'яти шкіл нашого райцентру російськомовними були дві, але відразу після оголошення незалежності батьки самі стали наполягати, щоб в класах викладали українською. Так, я вела тоді 5-Н, і він єдиний з усієї паралелі (близько 15 класів) був російським. Це при тому, що в цих школах традиційно вчилися діти "приіжджі" з різних регіонів країни на промислове будівництво, в побуті російськомовні", – зазначає вчителька .
Скоро зображення вождя зникнуть.
НА СМІТНИК ІСТОРІЇ.Школи, до речі, теж покидало в крайності. "У 1991-му я навчалася у 2-му класі і пам'ятаю, як всім веліли взяти ножиці в школу. Весь урок ми за вказівкою вчительки вирізали з "читанок" сторінки, де згадувалися Ленін, жовтенята з піонерами, партія і символіка, – згадує мешканка Київської області Олександра Журба. - Підручник в результаті схуд вдвічі. Вирізані сторінки викидали прямо в вуличний вигрібний туалет". Надійшла вказівка з облуправління освіти ліквідувати з очей геть радянську символіку – бюсти, портрети, а з бібліотеки вилучити твори з марксизму-ленінізму. "Причому треба було зробити це, як виявилося, в лічені дні – незабаром в район навіть приїхала перевірка. А у нас все ще висіло в коридорі величезне панно з Леніним. Спробували зняти і виявили під ним отруйно-зелену фарбу. На тлі нових блакитних панелей пляма виглядала жахливо, вирішили замінити іншою картиною, та не встигли, – розповідає директор школи №1 м Обухів (Київська область) Петро Демчук. - Чого тільки від перевіряється не вислухав, поки не пояснив, що тут прикре непорозуміння. Обіцяв, що протягом двох тижнів Ленін зникне, а вона – що надішле людину в цьому переконатися. До моменту повторної перевірки на місці панно вже красувалися козак з козачкою і кінь на водопої".
Виховна програма в школі відразу переповнилася патріотизмом. "Зі школярами стали говорити про видатні постаті в історії України, письменників Обухівщини, трипільської цивілізації. У перших класах стали читати предмет "Києвщинознавство", – розповідає Демчук. - Історичні події стали трактуватися в зовсім іншому світлі, в першу чергу українсько-російські відносини, починаючи з Переяславської ради, визвольний рух в Україні в 1918-1920 рр., Голодомор". Краєзнавство збагатилося новими сторінками про отамана Зеленого, який з "ватажка банди селян" перетворився в місцевого героя-борця проти більшовизму. Замість підручників брали матеріали письменника-краєзнавця Юрія Домотенка.
В ТЕАТРІ: СТОП ЦЕНЗУРА І МЕЦЕНАТИ
Першою покинула театр цензура: раніше існувала процедура "прийому" вистави, але вже під час перебудови комісій-ревізорів боялися куди менше, ніж в минулі часи. В незалежній Україні більшість театрів розпустили свої художні ради, рішення про випуск вистави тепер приймав одноосібно головний режисер, іноді з директором, і забороняли п'єси вкрай рідко – мовляв, нехай за неї сам глядач ногами голосує, пояснює відомий театрознавець і критик Валентина Заболотна. "За радянських часів в будь-якій моїй публікації я зобов'язана була згадати добрим словом владу, Жовтневу революцію, посилатися на партійні документи – інакше матеріал не випускали. Як тільки влада змінилася, така потреба, зрозуміло, відпала", – зазначає вона.
НОВЕ.Українська сцена тут же побачила твори, яким раніше хід туди був замовлений: "Бояриню" Лесі Українки, "забуті" радянським театром деякі п'єси Миколи Куліша, європейську драматургію абсурду. "Але одночасно з театру пішло фінансування, коштів на нові постановки критично не вистачало, гроші тонким струмочком текли тільки з глядацької кишені. Керівництво ламало голови, як перейти на госпрозрахунок, приваблювало меценатів. Меценатство, правда, системою не стало: Верховна Рада так і не узаконила його", – каже Заболотна. Зате, як гриби після дощу, з'явилися нові приватні театри (як "Браво", "Срібний острів" в Києві). "Заглухла практика гастролей, її замінили всеукраїнські театральні фестивалі", – розповідає театрознавець. Театри, які називалися формально "український музично-драматичний ...", а за фактом половину вистав ставили російською мовою, в результаті позбулися русифікації. "Тон всьому поставив донецький театр – він з подачі керівника Марка Броуна принципово всі дитячі та безліч дорослих вистав грав на українському, – зазначає Заболотна. - Адже театр – це духовність і ідеологія. У Стародавній Греції на уявлення навіть приводили ув'язнених, щоб перевиховувалися".
ПРО ПАРТКВИТОК.Незабаром після невдалого путчу перед 1 вересня в Інституті імені Карпенка-Карого (тепер – КНУТКіТ), де викладала і викладає професор Валентина Заболотна, призначили відкриті партійні збори. "Всіх ще трясло після недавніх подій. Встала я і кажу: "Партія мене зрадила, обдурила, я з неї виходжу", – розповідає вона. - Президія, парторг, присутні тут же накинулися: так як не соромно!". Але тут піднявся сидить поруч Василь Цвіркунов (легендарний директор кіностудії Довженка в 1960-х, чоловік поетеси Ліни Костенко): "Я в партію вступив на фронті, але зараз приєднуюся до Валентини Ігорівни і теж здаю партквиток". І всі замовкли. "Він був приголомшливою людиною. Коли у Ліни Василівни почалися неприємності з владою, його викликали в ЦК: ви повинні розлучитися з нею, інакше знімемо з посади директора. На що Василь Васильович відповів: "Я одружився не так на кіностудії, а на Костенко", – і покинув директорське крісло, – розповідає Заболотна. - А партквиток палити, як Марк Захаров, я не стала – залишився на пам'ять про ілюзії ".
"Бояриню " Лесі Українки наші глядачі побачили лише після проголошення " Акту про Незалежність".
ПРОПОВІДІ: "А РАНІШЕ МІГ БУТИ МАГАДАН"
Отця Вітольда Левицького, радника єпископа Івано-Франківської єпархії, перед самим Днем незалежності мало не заарештували. Тоді батько Вітольд в складі місіонерської групи їздив з духовними концертами по південних областях. "Справа була в Приморському парку Одеси, – згадує священик. - Я співаю на сцені, роблячи релігійні підводки до пісень – про гоніння церкви, про покаяння. Раптом чую з натовпу: "Не проповідувати!". Я не реагую – хіба мало, думаю, п'яний кричить". Нне закінчив Левицький співати, навіть коли керівник групи натякнув, що будуть проблеми. "Після загрози забрати дозвіл на концерти довелося ретируватися, – говорить він. - Потім розповідали, як під'їхала "Волга", вийшов кагебешник в штатському, обурився: "Тут якийсь ідіот співає!". Наступним пунктом гастролей було село Агафіївка, сюди приїхали якраз 24 серпня. "Приходить глава сільради і переможно заявляє: "А ось тепер можете говорити і співати що завгодно!". Ось тоді-то я і відірвався, видав все, що не почула Одеса, – сміється настоятель храму. - Якби не незалежність, то, думаю, вже б виїжджав через пару днів в сторону Магадана".
Настоятеля Свято-Успенської церкви села Семенівка (Київська область) протоієрея Іоанна Шаматіенка за віру не раз і начальство на роботі (він працював інженером) "на килим" викликало, і КДБ. І раптом все закінчилося: можна провести молебень за Україну, парафіяни мало не в чергу стають на хрестини-вінчання. "Парафію відразу ж став переманювати московський патріархат, – розповідає отець Іоанн. - А я парафіянам так сказав: треба відділятися, навіть у маленькій Болгарії своя незалежна церква. Служив, правда, на церковно-слов'янській заради людей похилого віку – їх не перевчити. А потім перейшли на українську".
Отець Вітольд . За любов до сцени мало не сів у в'язницю.
В ГАЗЕТАХ І НА ТБ: РАПТОВА РЕКЛАМА І ПРАВО НА ПОМИЛКИ
Українська преса зустріла незалежність вже готовою до змін. Але в період горбачовської гласності раптом виявилося, що в інформаційному секторі УРСР відсутні цілі напрямки – міжнародна журналістика, економічна. "Звідки було взятися економічній аналітиці в країні з економікою, знівеченою соціалізмом? Весь інформаційний ринок виглядав якось провінційно, відповідно колоніального становища України в імперії. Нове довелося екстрено будувати з нуля – процеси, що назрівали з кінця 1980-х, після серпня 1991-го прискорилися колосально", – говорить Сергій Тихий, колишній гендиректор видавництва "ПресЦЕНТР"і головний редактор "Газети по-київськи", а на початку 90 х – головний редактор газети "Республіка".
В ефірі. Кожна буква в тексті диктора була узгоджена.
ГЕТЬ СЕРП І МОЛОТ.З перших шпальт остаточно зник офіціоз зверху. "Ударників з портретами перших осіб КПРС вже і так старалися уникати – на той час одна за одною з'являлися такі новини про життя країни, які на 34-ю смугу не сховаєш. Вони хвилювали суспільство і відкривали людям очі, – пояснює Тихий. - Але, звичайно, до 1991-го газета "Комсомольское знамя", в якій я тоді працював, зобов'язана була ще публікувати всякі нудні партійні документи". За роботою редакцій невсипно стежив так званий "Головліт", він розміщувався в комбінаті преси "Радянська Україна" (тепер "Преса України" біля ст. М. "Шулявська" в Києві). "На четвертому поверсі за металевими дверима цілий спецвідділ вичитував номера на предмет" недопущення розкриття військових таємниць" і іншого. До кінця 1980-х він вже не був такою звірячою кадебешною конторою, як раніше. З його співробітниками можна було навіть по-доброму порадитися (хоча в регіонах, знаю, тиск був відчутніше), ну а з настанням незалежності їх і зовсім закрили", – згадує Тихий.
Втім, додати в нинішню журналістику трохи не так цензури, скільки порядку не завадило б, впевнена автор ряду теленарисів і програм, ветеран тележурналістики Галина Устенко. Хоча раніше, звичайно, працювалося як в кліщах. "Телеведучі боялися найменших помилок у фактах, термінах, простих застережень, збоїв в інтонації, переплутаних прізвищ – все це суворо карали, з роботи звільняли нещадно, навіть якщо сплутав всього одну букву. Мій близький знайомий, нині покійний Юрій Остапенко, можна сказати, що стояв біля витоків ТБ, був розжалуваний з дикторів у прості асистенти режисера (що називається, в хлопчики на побігеньках) саме за помилку у прізвищі якогось діяча", – розповідає вона. Та й газетні коректори, за її словами, тоді по сто разів вчитувались в текст, щоб, боронь Боже, не пропустити неграмотність в друк. Як тільки міцні лещата зняли, незалежна українська преса перестала бути такою акуратною і точною. "Одна за одною помилки проскакували і проходили як по маслу і в ефірі, і в пресі. Мало-помалу дійшло до того, що свіжу пресу можна читати з олівцем у руці і раз у раз правити", – засмучується Галина Устенко .
РЕКЛАМА.Вона потрапляла на газетні сторінки так незграбно і точково, що викликала подив, здивування і сміх. "Пам'ятаю, одна газета якось по блату надрукувала на цілу смугу рекламу чи то прокладок, то чи тампонів, і це було так незвично. Недоброзичливці ще довго її висміювали: ах, це та газета, що рекламує тампони, – розповідає Сергій Тихий. - Розуміння, що раз є покупець товару, то нічого поганого в рекламі немає, і зараз у багатьох кульгає, а тоді його й зовсім не було". Тиражі газет в результаті змін в суспільстві і пресі росли. "Так, "Комсомольское знамя" в 1987-1988 роках виходило в кількості 260 тис. примірників, роком пізніше – 450 тис., а на початку 90-х – майже 1,5 млн, друкарня за ніч ледве справлялася", – наводить приклад медійник зі стажем.
Читайте також:
Головні теми