Заборонене кохання: як ув'язнені заводять романи прямо у в'язниці

Кохання, як і добро, перемагає зло. Але здатне породити нове зло.

Розповімо вам про найгучніші тюремні романи, що в різні роки траплялися в СІЗО і колоніях України. Деякі НП вдавалося приховати, деякі все ж просочувалися до преси, часто обростаючи чутками.

Ексклюзивні подробиці запаморочливих мелодрам "Сегодня" розповіли і прокоментували колишні керівники системи виконання покарань, а також діючі співробітники Державної пенітенціарної служби.

Деокупація півдня країни – як українські військові відвойовують території

Заборона на пересування країною для військовозобов'язаних – всі деталі

Ракетні удари по мирних українськиих містах - липень 2022

Ядерний тероризм Росії

ДРАМА "У ДІДА ЛУК'ЯНА". За півтори сотні років в знаменитому Лук'янівському (нині Київському) слідчому ізоляторі було кілька спроб втечі. Тільки чотири закінчилися тріумфом в'язнів. Та й то тимчасовим. Серед тих, кому не пощастило, – засуджені до довічного ув'язнення Анатолій Горбач та В'ячеслав Ковальчук. У березні 2004 року співробітниця СІЗО передала їм пістолет з патронами, і за допомогою цього ствола ті ледь не опинилися за межами ізолятора. Вони поранили кінолога, але заблукали у внутрішньому дворі і, загнані переслідувачами, здалися.

Випадок породив масу недомовок. Версії зводилися до банальної корисливості – нібито, співробітниці пообіцяли то чи 7, чи то навіть 15 тисяч доларів, і вона не встояла перед спокусою легких грошей.

Однак причина була не в них. Повну картину події нам тільки зараз розкрив екс-голова Державної пенітенціарної служби. 12 з гаком років тому Сергій Старенький керував одним з відділів СІЗО. Він добре запам'ятав ту кримінальну історію ще й тому, що домінувала в ній якраз... любовна складова.

- Так, кохання, як кажуть, до труни, – розповідає Старенький. – Ірина Золотаревич (назвемо її так) працювала цензором оперативної частини слідчого ізолятора. Читала і люструвала листи, забирала кореспонденцію на поштовому відділенні, приносила її до СІЗО, розносила по камерах. У неї була родина – чоловік, співробітник міліції, і дитина дошкільного віку...

І ось у цієї цілком благополучної жінки, яка відбулася, стався збій – закохалася. Та не в кого-небудь, а в засудженого до вищої міри покарання за умисні вбивства Горбача. Вже якими чарами він її зачарував, можна лише здогадуватися. На зеківському сленгу це звучить малоестетично – "прибовтав".

- Пан Анатолій, на якому печатку ставити ніде через попередні судимості, був тим ще донжуаном, – продовжує Сергій Євгенович. – Він став надавати Ірині недвозначні знаки уваги, надсилаючи спочатку короткі записки, а потім і розлогі любовні зізнання. – Досвідчений в епістолярному жанрі, зумів переконати молоду жінку в тому, що ніколи не зустрічав нікого краще, красивіше, яскравіше. Клявся, що жити без неї не може і божеволіє від переповнюючих його почуттів. І ще писав, що на волі у нього в надійному місці прихована величезна сума грошей, і як тільки опиниться на волі, вони разом полетять на далекі заморські острови, де насолоджуватимуться чудовим відпочинком, райською природою, безтурботно плескатимуться в океані, ніжитимуться на пляжах і питимуть коктейлі. Ось таку ідилію їй намалював, і це дало плоди...

(Як потім розповідав Ковальчук, для Горбача це була всього лише гра, забава. Натомість Ірина все сприйняла всерйоз, і листи пробудили в ній щирі почуття).

Але для того, щоб рожеві романтичні мрії перетворилися на реальність, потрібно було опинитися на волі. А у Анатолія і у його напарника вже було довічне. Тоді і дозрів зухвалий план: за всяку ціну дістати зброю, взяти заручника, погрожуючи вбити його, покинути територію СІЗО, а там вже – шукай вітра в полі...

Горбач, доморощений психолог і досвідчений ловелас, упросив-таки Ірину дістати ствол. Тиснув на жалість і благородство – все в ім'я любові! Як потім з'ясувалося, вона не раз передавала йому заборонені предмети – мобілки, зарядні пристрої до них, спиртне, сигарети, гроші. Робила це безперешкодно, користуючись службовим становищем, вільно переміщаючись з і до СІЗО.

- Ніяких особливих хитрощів не застосувала, нічого під одягом не ховала – просто коли забирала кореспонденцію на поштовому відділенні для СІЗО, проносила згадані предмети в тій же сумці, де лежали листи, – каже наш співрозмовник. – Вони приходили пачками, до сотні на день, а то і більше. Сумка важка, об'ємна. Її не оглядали: вважали, раз іде співробітниця оперчастини, значить, все нормально. Людина перевірена. Їй, мовляв, і на думку не спаде щось порушити. Оглядати зобов'язані були працівники тієї ж оперчастин6и. Ну, що ж, думали вони – своїм треба довіряти. А колега цією довірою безсовісно користувалася.

Так само, в поштовій сумці, серед кореспонденції, вона пронесла пістолет, поклавши його до великого паперового конверта. ТТ їй передала на вулиці Дегтярівській, неподалік від воріт СІЗО, дружина іншого довічника. А та нібито десь купила. І ствол потрапив прямо до камери, де були Горбач і Ковальчук, з рук в руки.

- Чи усвідомлювала Ірина, що скоює злочин? – вголос розмірковує Старенький. – Безумовно, усвідомлювала. Але сліпе, шалене кохання затьмарило все – здоровий глузд, почуття небезпеки, власну родину. Чи безкорисливо чинила? Про гроші, наскільки знаю, не йшлося. Мотив полягав не в наживі, а в глибоко особистому – зброя передавалося коханому. Той наплів сім мішків гречаної вовни, і спрацювало...

Винахідливі Горбач і Ковальчук продумали все до дрібниць. Навіть дату підходящу вгадали – 8 березня. Розрахунок був на те, що почнуться вихідні, в СІЗО залишиться тільки одна чергова зміна, і її можна легко обдурити. А як? Та дуже просто – правдоподібно симулювати напад хвороби, вимагати фельдшера, щоб той прийшов, йому відкриють камеру, після чого візьмуть в заручники. Потім, продовжуючи силою утримувати, потраплять до чергової частини і – за зовнішнє огородження на волю.

- Якби план, борони Боже, вдався, – каже Старенький, – злочинцям, яким нічого було втрачати, не варто великих зусиль перестріляти всю вартівню і наробити такого лиха, що довго довелося б розсьорбувати...

Але все пішло не за сценарієм. Напередодні Міжнародного жіночого дня начальник СІЗО Скоробогач про всяк випадок наказав перетасувати в'язнів по різних камерах. Згідно зі службовою інструкцією, їх слід міняти щотижня (щоб співкамерники не змовилися). Горбач і Ковальчук перебували разом вже близько двох місяців. Дізнавшись про майбутнє переведення, вони злякалися, що комусь стало відомо про їхній план втечі, і вирішили форсувати події – йти на ривок раніше призначеного терміну, оскільки іншого шансу вже не буде. Непередбачена обставина, продиктоване, загалом, звичайними вимогами режиму, сплутала карти злочинців.

Була п’ятниця, кінець робочого тижня. Уже прикидали: поки персонал вітатиме жінок-колег по службі і потім тишком-нишком від начальства почне відзначати свято, це зіграє на руку, і під шумок, суєту все вдасться провернути в найкращому вигляді.

Коли двері до камери, де перебували довічники, відкрилася, і прапорщик, старший по корпусу, оголосив про переведення, на нього напали. Горбач став стріляти і поранив в ногу інструктора-кінолога, який намагався зупинити нападників. Разом з Ковальчуком Анатолій кинувся до виходу з корпусу. Але опинившись у внутрішньому дворі, втікачі не зорієнтувалися і побігли не попід ворота, а в протилежний бік...

Вони відчайдушно кидалися недалеко від навчально-виробничих майстерень, і, побачивши, що за огорожею, зовсім поруч, житлові будинки, свобода, але подолати перешкоду не вдасться, розгорнулися в бік корпусу для неповнолітніх, за яким розташований госпіталь МВС. Тільки СІЗО вже було піднято по тривозі, Горбача і Ковальчука загнали, як вовків, в глухий кут, заблокувавши і відрізавши шляхи до порятунку...

- Ковальчук ще кричав Горбачу: "Стріляй! Стріляй! Чому не стріляєш?!" – розповідає Старенький. – Але той, розуміючи, що діватися нікуди і можна самому нарватися на кулю (застосовувати табельну зброю на території СІЗО дозволено лише в крайніх випадках, якщо існує загроза життю великої кількості людей. – Авт.), вважав за краще кинути пістолет і здатися. Бачачи таку справу, його приклад наслідував і В'ячеслав...

Потім було службове розслідування. Прокурорська перевірка виявила грубі порушення в забезпеченні безпеки і дотриманні режиму. Покарали трьох винних. Декого звільнили. Усунули і начальника СІЗО. Але він пішов на лікарняний і після того, як пристрасті вляглися, повернувся до колишніх обов'язків.

Засідання Шевченківського суду столиці проходило на території слідчого ізолятора – щоб Горбача і Ковальчука не вивозити, з побоювання, що ті знову щось відчебучать.

- На суді Анатолій хитрував, викручувався, заявляв, що стріляв зовсім не в кінолога, а в службову собаку, – продовжує Старенький. – Чимось зовні нагадував серійного вбивцю Онопрієнка. Під стать був і Ковальчук. Той взагалі твердив, що у нього травма голови, і він не відав, що творив. Ніс якусь нісенітницю – що все відбулося з його участю, але без його присутності...

Обох тоді ще раз засудили на довічне – більшого покарання вже не можна було дати і додати терміни теж, оскільки раніше були засуджені до вищої міри. Горбача відправили до колонії максимального рівня безпеки на території Житомирської області. Його напарник теж незабаром пішов по етапу.

А Ірина отримала сім років позбавлення волі. За словами Старенького, провини вона не визнала і ні в чому не розкаялася. Може бути, прояви себе інакше, заслужила б поблажливість – все-таки 34 роки, в СІЗО пропрацювала недовго, та ще й дитина маленька. Зарахували б і інші пом'якшуючі обставини. Але вийшло інакше.

- Горбач здав її дуже швидко, а ось вона все заперечувала, стверджуючи, що нічого не знала, і лише коли провели вдома обшук, знайшли листи, які стали незаперечними доказами у справі, змушена була погодитися, що допомагала йому, – каже Сергій Євгенович. – Ось таким кохання буває окаянним, злочинним...

Покарання Ірина відбувала у виправній колонії в Одесі. Відсиділа від дзвінка до дзвінка: через кілька років після вироку відповідальність за перевищення службових повноважень, яке їй ставилося у вину, була знижена, термін ув'язнення переглянули в бік зменшення, і вона вийшла з УДО...

Де зараз і чим займається, встановити не вдалося.

А ось чоловік Ірини, згадують співробітники Київського СІЗО, ні в ході слідства, ні після оголошення вироку так і не зміг змусити себе повірити в її зраду...

Київське СІЗО. Втекти звідси намагалися. Але тікали одиниці.

ЦІНА КОХАННЯ

Чимало любовних драм відбувається в тюрмах Росії.

Так, співробітниця Тульського СІЗО Світлана Соломикова закохалася в неодноразово судимого Михайла Савінцева. У них зав'язалися неслужбові, а потім і інтимні відносини. Савинцев попросив передати до камери мобільні телефони і тюбик, де, як з'ясувалося, був наркотик. На слідстві стверджував, що платив коханці. Та заперечувала. Суд визнав Соломикову винною і оштрафував на 80 тисяч рублів (близько 20 тис. грн).

Неформальні відносини слідчого з Санкт-Петербурга Яни Антонової та рецидивіста Михайла Берюкова завершилися для співробітниці поліції вироком у вигляді 20 місяців позбавлення волі в колонії-поселенні. Вона підробила документи про його етапування до Новгородської області, але обдурила конвоїрів і на своєму автомобілі відвезла Берюкова на знімну квартиру, де влаштувала йому короткострокову відпустку. Той вільно гуляв по місту, приймав наркотики, безпробудно пив. З органів Антонову, природно, звільнили. А її коханого відправили на 10 років до Мурманської колонії суворого режиму.

Слідчий Світлана Захарова закохалася в 33-річного злочинця на прізвисько "Бібер". І була затримана при передачі йому до СІЗО наркотиків. Причому останнього дня перед виходом на пенсію. Підполковник поліції заробила 3 роки і 4 місяці позбавлення волі. Любов зла...

ДРАМА ПО-ОДЕСЬКИ: СЛІДЧИЙ І "ВЕРХОЛАЗИ"

Про драматичну любовну історію, що сталася багато років тому в Південній Пальмірі, "Сегодня" розповіла однією з перших в Україні.

Фабула має наступний вигляд. Жила-була молода слідча, старший лейтенант міліції Катерина П. Розумниця-красуня, випускниця факультету романо-германської філології Одеського університету. І був злодій-рецидивіст Віталій М., який промишляв квартирними крадіжками. Його називали щасливим "форточником-висотником" – в минулому спортсмен-гімнаст, він віртуозно залазив до квартири не нижче п'ятого поверху і виносив найцінніше. А коли його затримали, справу доручили перспективному слідчому П. Це було влітку 1998 року. І ось тоді-то, власне, все й почалося – побачивши Віталія, Катерина зрозуміла, що пропала. У сенсі – закохалася.

Якщо вірити Віталію, те ж відчув і він. І в день її народження, вже коли справа пішла до суду, замовив на радіо пісню спеціально для своєї обраниці. А потім прислав поштою визнання в любові.

Потім по одному з епізодів у справі "Верхолаза" виявилися нові обставини, і додаткове слідство знову доручили П. Одного разу він попросив дозволу відвідати родичів. Усвідомлюючи, що йде на грубе порушення, Катерина дозволила...

І так було неодноразово. Тільки Віталій зустрічався вже не з ріднею, а з нею. Хоча вважалося, що вони виїжджали на слідчі експерименти...

Справа йшла до весілля. Але після чергового побачення наречений зник. Вийшов з кімнати в гуртожитку, де проходили таємні зустрічі, і немов крізь землю провалився...

Прочекавши його і гублячись в догадках, дівчина зрозуміла: улюблений її кинув. Про все розповіла в райвідділі. Там остовпіли – оце так сюрприз! Її затримали і відправили до СІЗО. Пізніше випустили на підписку. Потім померла мама. А перед цим зловили Віталія. Він скаже, що втік, оскільки хотів роздобути грошей на її лікування...

За посадовий злочин Катерині погрожував великий термін. Але отримала всього три роки умовно. Зате Віталію дали по повній – вісім років.

Він попросив вибачення. І вона простила. Сказала, що чекатиме. А потім приїхала до нього до колонії – розписатися. Так вони стали подружжям. Колишній слідчий і злодій-рецидивіст. На побачення їздила до нього багато разів. Його звільнили з УДО. Це було 2003-го.

А потім у них народилося двоє синів – Іван і Олександр.

Про цю історію було чимало публікацій і телепрограм. Зняли навіть фільм – як би аналог гучного свого часу трилера "Тюремний роман" з Олександром Абдуловим і Мариною Нейоловою. Але останніми роками інформації про Віталія та Катерині практично не було.

Ми вирішили з'ясувати, чому. Хотілося дізнатися, як склалася доля цього подружжя.

У соцмережах Катерина зазначила, що заміжня. Однак фотографій Віталія на її сторінці не знайшли – лише діти і вона. Під особистим фото – девіз: "Ніколи не здавайся, і ти побачиш, як здаються інші".

Від пропозиції поговорити м'яко ухилилася. Відчувалося: до минулого повертатися бажання немає. А про нинішнє відповіла лаконічно: "Все у нас добре".

Що ж, нехай так і буде.

- Історію кохання одеського слідчого міліції з обвинуваченим пам'ятаю – вона вивозила його на слідчі дії, а потім хлопець втік, – каже відомий в Україні старший слідчий з розслідування особливо важливих справ Генпрокуратури Галина Климович. – Гучна була історія, скандальна. Як ставлюся до таких речей? Вкрай негативно! Не можна поєднувати непоєднуване. Не припускаю і не сприймаю. Потрібно вибирати і бути чесним до кінця. Закохалася – рапорт на стіл і роби, як хочеш. А так виглядало аморально. Зі слабкою волею не можна йти в слідчі. І ще. Згадався епізод з одним з моїх підслідних. Прийшла до нього до СІЗО, чекаю в кабінеті. Відчиняються двері, буквально на мить з'являється неголене обличчя бандита, і тут же зникає, а двері закриваються. Чекаю хвилину-дві – нікого. Раптом вбігає заступник начальника СІЗО: "Перебуваючий під слідством попросив повернути його до камери, щоб переодягнутися і поголитися. Його не попередили, що це прийшли ви".

Зона. З будь-якої колонії небо здається зовсім іншим, ніж на волі.

ДУМКИ: "НІЧОГО ДОБРОГО ТАКИЙ ЗВ'ЯЗОК НЕ ОБІЦЯЄ"

Колишній перший заступник голови Держдепартаменту України з питань виконання покарань Олександр Пташинський поділився своїми спогадами.

- В одній з колоній Луганської області, де довелося починати службу начальником загону, обліковцем відділу праці і зарплати працювала заміжня жінка, – розповідає генерал. – Вона бувала на зоні, робила так звані фотографії робочого дня і познайомилася з засудженим М. Видатний, ставний, бригадир. Слово за слово – зблизилися, і... Зав'язався тюремний роман. Довго це тривало. Але М. перевели до колонії-поселення у віддаленій області... І вона стрімголов вирушила слідом за ним під три чорти... Ще й сина малолітнього за собою потягла... А кому вона там була потрібна з чужою дитиною? Поїхала і пропала... Чоловік її в тій же колонії майстром працював, з горя вдарився в усі тяжкі, пити почав. Закінчилося все трагічно. На ґрунті неприязних відносин убив вітчима. Порушили кримінальну справу, заарештували, помістили до СІЗО. А там, дізнавшись, ким і де вбивця працював, над ним познущалися як хотіли, і його знайшли в петлі... Ось так, піддавшись слабкості, жінка перекреслила і своє життя, і двох близьких людей до могили звела, і на родині хрест поставила... Правду кажуть: не можна будувати щастя на нещасті інших...

Випадок з власної практики приводить ветеран кримінально-виконавчої системи Володимир Ажиппо:

- У колонії суворого режиму на території Харківської області, як і в інших установах виконання покарань, була школа. Вчителькою в ній працювала жінка середнього віку. Вела заняття, користувалася авторитетом, була в колективі на хорошому рахунку. Але прокинулася у цій викладачки неждано-негадано запізніле кохання до 25-річного засудженого, який там був днювальним. Шила в мішку не сховаєш, а тим більше у виправній колонії. І довелося їй звільнятися... Після цього жінок з персоналу стали поступово замінювати чоловіками... І не тільки в школах, а на інших посадах теж. Багато в чому це пояснювалося не тільки неслужбовими зв'язками, а й спробами захоплення заручниць...

Стосовно ж любовних романів співробітників тюремного відомства з підслідними, то Ажиппо бачить в них якийсь феномен, до кінця не досліджений і не вивчений фахівцями.

- Ми з колегами не раз були свідками того, що у позбавлених волі проявлявся якийсь особливий, авантюрний шарм – людей азартних, вольових, ризикованих, схильних до лідерства, рішучих вчинків. І це приваблювало цілком добропорядних, нічим не обділених співробітниць, – ділиться спостереженнями офіцер. – Деякі, навпаки, грали на жалості, співчутті. Деякі вміли красиво залицятися. Вони навіть дивилися на жінок інакше, у них інтонація була не така, як у інших. Не можна скидати з рахунків, звичайно, і статевий інстинкт. Ось в сумі і виходить якась гримуча суміш, яка шукає вихід, немов адреналін. І жінка опиняється в полоні кохання або її ілюзії, вирватися з якого буває дуже важко, а часом і неможливо.