Шкільна Анна
- Андрію, на відміну від вас небагато росіян можуть сьогодні дозволити собі відкрито говорити владі різну гидоту.
- По-перше, ніякі гидоти я владі не говорю. Якщо ви називаєте правду гидотою, мені це, щонайменше, дивно чути. По-друге, я кажу те, що думаю, що мене хвилює, і те, що найчастіше відповідає дійсності. І розмовляю я зі своїми читачами і слухачами, а не з владою. Якби я хотів говорити з владою, я б писав їм листи, звертався до судів.
- А вам часто кошмари сняться?
- Не дочекаються! Мені сняться веселі, різнокольорові, іноді навіть еротичні сни, повірте, влада на це вплинути не зможе.
- Упевнена, вам не раз могли погрожувати або м'яко так просити, промовчати з того чи іншого приводу.
- Загрози і зовсім не м'які пропозиції промовчати були, є і будуть. Але виходять вони від коментаторів і доброзичливців в інтернеті. Я їх навіть колекціоную, але сподіваюся, вони ніколи не потраплять на очі моїй мамі. Від влади ж навіть прихованих звернень до мене за останні років 8-9 не було. Я ж не газета і не телеканал. Наді мною не стоїть ні акціонер, ні куратор з Кремля, який може зателефонувати і налякати. Більшість людей, про яких я пишу, знаю особисто. З Путіним я знайомий з 1996 року. Свого часу я робив передвиборну кампанію Міжрегіональному руху "Єдність", який вже без моєї допомоги виріс в нинішню "Єдину Росію", а тоді повинен був відтягнути голоси у блоку Віктора Черномирдіна "Наш дім – Росія". На фотозйомці, яку я організовував, якраз познайомилися Шойгу, Карелін і Гуров – перша трійка виборчого блоку. З цими та іншими людьми я і зараз перетинаюся на різних великих заходах або просто в ресторанах. Ми знаємо один одного, з кимось вітаємося, з кимось ні. Тобто, якби мені хтось хотів передати сигнал, у нього для цього є дуже багато можливостей.
- Деякі мої колеги після перегляду останнього вашого ролика "Я украинец" вирішили, що це свого роду піар вашого концерту в Києві. Що можете відповісти на це?
- Якщо те, чим я займаюся останні півтора року, хтось сприймає як піар моїх виступів в Україні, тоді це мають бути дійсно дуже серйозні концерти (сміється). Як показали мої попередні приїзди в вашу країну, у мене є слухач і без декларації того, що я – українець. Днями у мене був концерт у Лондоні, але я ж не записував ролик, де називав себе російським емігрантом, який хоче стати англійцем. Цей ролик – моя політична декларація. Багато моїх друзів в Києві теж називають себе українцями, хоч за національністю вони, наприклад, євреї. Я не міняв національності, а просто задекларував те, що вважав за потрібне. В даний момент я набагато більше себе асоціюю з Україною, як з державою, ніж з Росією. Півтора роки тому я написав:
А после Донбасса и наших в Крыму
Вопрос оголяю до сути:
Я русский забыл бы уже потому,
Что им разговаривал Путин.
Сьогодні я дистанційований від того, що творить офіційна влада моєї країни ще на порядок більше. Так само, як і я, у розмові дуже багато моїх друзів кажуть, що з політичних і життєвих переконаннь вважають себе українцями.
- Ваша заява офіційно буде підкріплена – я маю на увазі український паспорт, або посвідку на проживання?
- Я багато часу проводжу за кордоном, не тільки в Україні, хоч у вашій країні я дійсно буваю часто. Вимушена еміграція можлива у будь-якої людини, якщо в рідній країні їй стає неможливо далі жити. Звичайно, якщо мені почнуть погрожувати, я поїду туди, де мені не загрожуватимуть. Це не фізичний страх, а цілком природне бажання жити в безпеці. Ніхто не хоче отримати кілька куль у спину, як Борис Нємцов.
- Як ви думаєте, реальні результати розслідування вбивства Бориса Нємцова коли-небудь стануть відомі громадськості?
- Як би не велося розслідування, воно ніколи не приведе до реальних замовників. Адже вони не настільки дурні, щоб говорити тим, кому доручають замовлення, хто вони насправді. Уявіть, що у вас в руках частина ланцюжка, сантиметрів п'ять з двадцяти. Ви зможете відповісти, звідки він починається? Ні, тому що він обірваний. Тут теж саме. Мені складно говорити про це, тому що я з Борисом дійсно дружив. При цьому я противник кампанії з перейменування моста його ім'ям.
- Чому?
- У влади знаходиться той самий режим, який Бориса і вбив. Сьогодні перейменування моста його вбивцями я вважаю образою пам'яті Бориса. Коли зміниться влада, це вже можна і потрібно буде зробити. Зараз же це не перемога ліберальної опозиції, а дрібна подачка від влади.
- Ви нещодавно повернулися з Криму. Як там зараз обстановка?
- Я буваю в Криму по кілька разів на рік, починаючи з 1976 року. Там жили і живуть багато моїх друзів. У Ялті, наприклад, у моєї колишньої, і, можливо так станеться, майбутньої дружини знаходиться будинок. Раніше в Криму я себе почував як вдома, а зараз там все по-іншому. Більшість знайомих мені росіян, що живуть в Криму, не підтримують анексію півострова. Вони, можливо, навіть більш проукраїнські, ніж їхні сусіди-українці, Найкраще обстановку оцінив таксист в Коктебелі, який сказав мені: "Раніше теж було нестерпно, але зараз же зовсім піз**ць". Видно, наскільки мовчазними та обережними стали татари на ринках. Але все одно, обривки української мови я іноді чув, як і українські пісні на набережній в Ялті (наспівує "Я не здамся без бою" "Океану Ельзи". – Авт.). Навіть у магазині на моє "дякую" мені відповідали "будь-ласка". Але всі українські сувеніри там зараз продаються з-під поли. Ось купив собі брелок з написом "Ялта, Крим, Україна" і красиву вишиванку. В цілому, таким Крим я не бачив навіть за радянської влади. Враження одне – зневіра.
- Завдяки таким людям як ви і Андрій Макаревич в українців залишається надія, що не все ще втрачене для російського народу. Як думаєте, що Росію ще може врятувати?
- Я думаю, що реальні шанси на це знаходяться між "вкрай мало" і "ніколи". Жодного кроку назад до миру зроблено не було. Була тільки імітація цього руху, а потім все одно робився крок вперед, до продовження конфлікту. Ніякі ні санкції, ні втрата репутації в світі, ні падіння економіки нікого не лякають. Я давно не політолог, я ніколи не був конспірологом, і не можу влізти в голову Путіна. Що стосується більшості москвичів, то я думаю, вони починають забувати про війну у Украні. Тобто ця тема в рази менше стала підніматися в розмовах, у головних зведеннях новин.
- Що ви обговорюєте з вашими друзями Андрієм Макаревичем і Михайлом Єфремовим, окрім політики і творчості?
- Коли ми збираємося разом, то, навпаки як раз, не говоримо про політику й творчість. Зазвичай ми бачимося не так на мітингах і концертах, а в більш спокійній обстановці. Ми разом можемо сміятися, плакати, випивати. Наша дружба – це не політичний альянс, як можуть деякі подумати. Мовляв зібралося три нацзрадники і вирішують собі, як би отримати побільше грошей, або коли знову поїхати "скакати" на Майдані. З Єфремовим я познайомився в Криму 8 травня 1978. З Макаревичем ще раніше, на його концерті в таборі "Супутник" в Гурзуфі в 1976 році. Ми дійсно друзі, а не просто випадково опинилися в "білому списку" люди, куди нас записало Міністерство культури України.
- До речі, як ви до цих списків взагалі ставитеся?
- Мені приємна компанія, в якій я опинився. Але, мені здається, що перед тим, як включати людей у цей хоч і хороший список, потрібно було їх самих запитати, чи хочуть вони в цьому списку бути. При зустрічі з міністром Кириленком я задав питання йому з приводу цих списків, і отримав на них цілком осудні відповіді. У нас є плани на кілька спільних проектів. Поки ж, користі від того, що я в цьому списку, особливої немає. Останній раз коли я їздив до Львова, я все одно пояснював прикордонникам і офіцерам СБУ мету свого візиту. Тобто на кордоні "білий список" не працює. Крім того, мені за нього навіть шоколадку не подарували, а це прикро (посміхається).
- Як колишній політтехнолог, ви стежили за виборами в нашій країні?
- Стежив. Дуже помітно було відсутність у цих виборах російських команд політтехнологів, хоча деякі люди все одно продовжують працювати в Україні. У мене є відчуття, що в Україні через військовий конфлікт з'явилася деяка зневага до передвиборної агітації російською мовою. Але як політтехнолог я вважаю, що частина агітації повинна була бути двомовною – повірте, вплив від неї був б сильніший, у Києві так точно. Багато хто думав, що якщо напишуть гасло українською мовою, намалюють поруч тризуб і все це на тлі жовто-синього прапора, то відразу завоюють серця виборців. Тепер же головне, щоб в України вистачило сил не звернути з шляху виконання тих декларацій, які були заявлені. Якщо вектори всі збережуться і політики народ не обдурять, то Україну чекають дійсно нові шанси розвитку. Пожежа завжди дає можливість подумати, як по-новому побудувати будинок. Якщо після трагедії, на попелищі з'явиться така ж стара хатинка з туалетом на вулиці, значить, пожежа нічому не навчила.
- Поет Дмитро Биков вас назвав "головним російським поетом нашого часу". Вам це лестить?
-Насправді, Там є продовження цієї цитати, де Діма додав, що головний – це ще не означає кращий. Сказано це було приблизно 10 років тому, коли я несподівано напередодні свого 50-річчя почав писати. Биков – сильний критик, і ця оцінка скоріше не моєї творчості, а ефект впливу моїх віршів на нову на той момент аудиторію в інтернеті. У Діми – жахлива працездатність. І поки ми зараз з вами розмовляємо, він вже встиг прочитати чотири книжки i одну написати (сміється).
- Від деяких ваших віршів читачі сміються до сліз. А вас самого складно розсмішити?
- Я взагалі-то люблю сміятися, особливо коли збирається хороша компанія. В основному ми сміємося над собою. А ще мені подобається творчість карикатуристів, наприклад, Гері Ларсона, над чиїми роботами я можу сміятися в голос кожен день.
- А коли останній раз плакали?
- Чесно кажучи, не пам'ятаю, але взагалі-то я – плаксивий персонаж. Можу іноді емоцію випустити і сліз своїх не соромлюся.
- Вимагаєте ви тиші, коли творите?
- Я почав писати вірші, щоб смішити друзів. Тому й зараз можу щось придумувати, навіть у розпал гучної гулянки. Але, природно, це не стосується ліричних віршів. Коли задум є, вірш народжується досить швидко і де завгодно. Причому майже завжди я себе не правлю.
- До речі, а за скільки по часу ви написали "А в Кремле зазвонил телефон"?
- Цей вірш був написаний за півтори години, в заторі в таксі, по дорозі в концертний зал "Крокус Сіті Хол". У цей вечір у нас був спектакль "Пан хороший". Раніше у нас була однойменна регулярна програма на телеканалі "Дощ", де ми робили 7 новинних віршів і роликів на тиждень. Так от, за день до концерту ми сиділи у мене вдома з Андрієм Васильєвим (продюсер "Пана хорошого". – Авт.) і обговорювали новини. Ми вирішили, що сміятися над бомбардуваннями в Сирії, досить дивно. А тут якраз Путін дав інтерв'ю Соловйову. Подивилися відео і помітили, що майже у всіх випадках слово "війна" Володимир Володимирович замінює на слово "робота". Так і народилася ідея кавер-версії на вірші Чуковського. Прошу зрозуміти, що багато моїх віршів ближче до жанру частівок чи політичних куплетів, ніж до поезії високого стилю. "Телефон" – це римована реакція на новини. Продюсер проекту Андрій Васильєв (творець і колишній шеф-редактор української газети "Комерсант". – Авт.) називає жанр, в якому ми працюємо ньюзікл, тобто новини, покладені на музику і вірші.
- Торік ви написали вірш про трагедії Боїнгу. Про події на Синайському півострові ви плануєте щось написати?
- Коли ця трагедія трапилася, у мене були вимкнені телефон і комп'ютер на три дні. Я так завжди роблю, коли відзначаю свій день народження. Тому я дізнався про те, що трапилося пізніше, ніж інші. Я – не газета або журнал, щоб в обов'язковому порядку відгукуватися на подібного роду події. Незважаючи на це, до проекту Орлуша я зараз ставлюся як до досить впливового засобу масової інформації. Як Андрій Орлов я, звичайно, не міг не зреагувати, але як Орлуша порахував, що писати про це не буду. Про жахливі теракти в Парижі я пишу в цей момент, і кияни будуть їх першими слухачами.
- На виступах у Києві (17 листопада, клуб Atlas) та Одесі (19 листопада, клуб Terminal 42) ви плануєте присвятити пару рядків політикам нашої країни?
- Я сам не люблю, коли людина приходить в гості і тут же починає розповідати, що їй не подобається в цьому будинку. Якби я жив у Києві, знав усі проблеми, то цілком би міг собі це дозволити. А так, сміятися над застереженнями Кличка, наприклад, вважаю поганим тоном.
На своїх виступах я завжди читаю щось нове. Приблизно половина людей, яка приходить на мої читання, знає мене по "Фейсбуку". Я ніколи не складаю програму своїх виступів. Все залежить від мого особистого настрою і настрою публіки в залі. У мене бувало таке, що люди приходили два дні поспіль на концерти, і бачили дві абсолютно різні програми. Так що, єдине, чого ви не почуєте на моїх виступах, так це жартів з приводу українських політиків. А, втім, як піде.
Головні теми