Світогляд вишиванки, декомунізації, американської зброї і кари Божої

Дивна штука – світогляд. Сьогодні в Києві я зустрів хлопця з Краматорська, який, щиро всміхаючись і зовсім без психологічного напрягу, як було ще кілька років тому, задав мені запитання, схоже на риторичне (цитую в перекладі): "Ну от, міркую собі, одягли пів-України у вишиванки, і що – люди від цього стали щасливі, а держава – зажиточною?"  Держава, зокрема податківці, точно від того не дуже змільярдерилась – відповів я йому, але люди – точно стали, чи принаймні залишилися щасливими. Тому що – складна штука – менталітет, і нема на нього ради – аби йому видозмінитися – весь час нові суспільні переміни обганяють нашу з вами здатність за нами встигнути. Навіть коли бігаємо чимдуж.

Приклад – перейменування міст. Я, як пам’ятаєте був свого часу "проти", з причини запізнілості, не з патріотизму відсутності. Однак, влітку 2016-го залишивши Кіровоград, а повернувшись через три тижні вже в Кропивницький, мав підстави для гніву. Якось без мене, і не тільки тут, в мене. Розумієте, Дніпро – то Дніпро (його таким називали й раніше). А Кам`янське то є Кам`янське. Але, як казала моя тітонька з досі не перейменованого Миколаєва (а чому б не дерусифікувати імператорські назви?), Кропивницький – дядько, звичайно, був гарний, та на цілу назву обласного центру все одну не тягнув. Й о диво! – людина звикає до всього! На сьогодні в моїй свідомості Кропивницький звучить майже так само стародавньо, як Хмельницький. І знаєте, у цьому немає ніякої ідеології, просто людина звикає. Час лікує все: в тому числі і виразки після декомунізації.

Філософ із Британії Ніколас Томас Райт якось написав: "Світогляд – це призма, крізь яку суспільство дивиться на світ. Сітка, на яку наноситься розмаїтий життєвий досвід". Тому що це призма, крізь яку ми дивимося на події саме цієї миті, наша думка і видається нам єдино правильною і справедливою – у момент промовляння думки й написання коменту. Але тому що – сітка, світогляд усе-таки має здатність змінюватися.

На жаль, окремі наші замальовки на цій сітці змінюються з мало не космічної швидкістю. І виходить, що події і речі, до яких більш ніж два роки ми ставилися більш-менш лояльно, часом вбачаючи в них сотеріологічну спасенність – громадськості, державності, законнсоіт і навіть власного "Я", за два роки видаються своєю протилежністю. Такий рефрен стався якось після Помаранчевої революції. Такий відбувається і зараз: зустрічаєш людей на вулиці, і серед розчарованих життям часом найбільш тих, хто ладен був у мороз покласти це життя за цю землю. Це пізніше народжуються самозакохані міфи, проте, схожі на правду: як добре, що 2005 ми не допустили кровопролиття; як гарно, що так мало крові пролилося на Майдані 2014; це просто чудо, що в зоні антитерористичної операції так мало активних дій. Коли в одного мого знайомого капелана з США Річарда Стіліхи давним-давно у Севастополі якось запитали "А що Вам до того, що в армії трапляються самогубства?", він відповів: "Якщо життя – то не є цінність, то дійсно, ніякого. Але от якщо навпаки… А воно, коли ми люди, воно таки ЯКРАЗ НАВПАКИ". 

Чесно, не пам’ятаю в новочассі такого спокійного вересня, як цей. Діти спокійно пішли до школи, а загроза російського вторгнення вже не видається такою невідворотною, як нам здавалося у вересні-2015 та особливо – 2014.  Навіть загибель Жиліна, яка ще два роки тому викликала б беззаперечне відчуття присутності Божої на нашому українському боці, вже не сприймається з таким ажіотажем, як, приміром, сприймаються решта, суто українських фронтових знакових смертей – як все ще актуальний заклик до вічного "бути напоготові".

Ходить поголос, що Трамп, великий друг Путіна, якщо стане президентом, продаватиме зброю Україні. Французи хочуть дружити з Росією і не хочуть тамтешніх санкцій, а Захід загалом –  і чути не хоче про будь-які вибори в Донбасі, доки там відчуватиметься іноземна присутність. Термін же євроінтеграції (не європеїзації) України запускається, як на Марс, – на безстрокове коло.

І все одно з`являється відчуття, що міжнародна ситуація, на відміну від внутрішньої, де весь час існує напруга невизначеності  (у плані авторитету влади або його відсутності), схоже, "устаканилася".

До речі, за цим всім інформаційним гамузом, що качається нашою свідомістю добрих три роки і навіть більше, зовсім зникли окремі і дуже цікаві теми. Приміром, в Україні зникла потреба і бажання публікувати регулярні статистичні дані щодо ситуації в країні з віл-СНІДу. Я передбачав, тому що ця ситуація зі СНІДом могла розвинутися з часів Перебудови на "більш ніж страшилку", яку непристойно й повідомляти. По секрету, по громадським закапелкам роздобув одну цифру, люди присягаються в її точності, але правди не кажуть: ВІЛом інфіковано 5% мешканців країни. Від 52 мільйонів мешканців чи від 40-ка рахувати – не кажуть. Просто сухі, але надійні 5%. Це, звичайно, подібне до пліток. Але радий стаєш іноді і від пліток про правду. Ще один нюанс: нинішній темповий ВІЛ-СНІД уже передається не завдяки наркозалежним, на перше місце вийшла неперебірливість людських сексуальних взаємин.

Повертаючись до вишиванок, пригадується цьогорічна хода рідним містом на День прапора. Один із центральноукраїнських інтернет-ресурсів так і написав: знову вийшли похизуватися – в кого вишиванка дорожча. Так що тема патріотизму дає спокій хіба що самим патріотам:  все ще ментально "сірувата" маса, як бачимо, все одно не перестає вважати нас за модельєрів.

Що ж, може і так. Моди приходять і відходять у минуле. Якісь атрибути залишаються – тут, на сітці нашого складного, але спільного менталітету. Якісь, як деякі ікони політиків, не витримують випробування часом, і швидко блякнуть. Потрібно пам`ятати одне: цю картину, картину власної сьогоденної історії, творимо ми самі. Щодня. І навіть щосекунди.