Як вагітній тероризмом вискочити заміж за європейський безвіз?

Тому, хто має намір належно дослідити, який державний устрій найкращий, необхідно насамперед точно визначити, яке життя має найбільші переваги. Якщо це залишиться нез’ясованим, то невідомо буде, звичайно, й те, який державний устрій повинен вважатися найкращим. Адже зрозуміло: ті, хто користується найкращим державним устроєм, мусять, зважаючи на оточення, і діяти якнайкраще, коли тільки цьому не перешкоджають якісь непередбачені обставини.

Арістотель, "Політика"

Весна цього року принесла не тільки яскраві сонячні дні, а й радісно-печальне повідомлення: Грузія отримала європейський безвіз, а ми – ні. "Ми ні" – частка європейської нашої печалі. Зате можемо, з одного боку – порадіти за грузинів,з іншого – посподіватися на сприятливе вирішення нашого безвізового питання вже 5 квітня.

Сам предмет міркувань, безвіз, проте наштовхує на роздуми. Сніг-то через весну розтанув скрізь, але я не чув про стотисячні потоки грузинських пошуканців щасливого єврожиття. Відсутня й інформація щодо тисячних черг грузинів в турагентствах, де б вони, скажімо, шукали негайної і колись забороненої кордонами можливості добряче насмажитися на сонці на берегах Адріатики і Атлантики.

Це тому,що євровізове питання може містити різні мотиви.

Часто в контексті буремної сучасності ми маємо на увазі переважно  політмотив. Сенс отримання статусу безвізового в’їзду до Європи як формальна ознака причетності до цивілізованого світу починає переважати всі решту здорових глуздів. Виглядає, якщо у нас безвіз, то ми – Європа. Якщо ні  – то , здається, і наша цивілізованість, і держбезпека потерпає від цього факту.

Насправді все набагато складніше. Тому що європейський безвіз ще не гарантує ні держбезпеки, ані персонального єврокомфорту.  Історично не скасування візи, а якраз її масове впровадження після Першої світової війни було кроком держбезпеки, аби убезпечити національні держави від проникнення в їхні суспільства небажаних елементів, численних емігрантів, агентів чужоземної розвідки тощо.

Зважаючи на цей історичний мотив, хочеться запитати: а що буде, коли держава, 500 кілометрів кордону якої зі східного боку не контрольовані, отримає безвізовий  статус.  Ми і так – буферна зона між Європою і Азією в питанні не завжди чесних економіко-політичних оборудок.  Можна сміливо прогнозувати: якщо отримаємо безвіз, то одразу перетворимося на багатоканаловий трафік різносортного – і не тільки бідакуватого, а й бандитського – нелегалу. Чому? Тому що на відміну від "пересічних громадян" з Великої України, кошти у тих, хто, між іншим, іноді приторговує без акцизом та людьми на Сході, явно є.

Є третій мотив. Зміни совкового менталітету шляхом подорожування наших громадян до Європи: аби ті, хто в цьому ще не пересвідчився, на власні очі побачили, що євростандарти – це щось на порядок краще за звичайну совкову ностальгію і негайно "опатріотилися". Блоги на цю тему дедалі частіше переконують нас у тому, що саме цей мотив – якщо не ми, то хоч діти як студенти Європи – головний.

Однак тут, як і у випадку з безвізом заради багатомільйонного українського туризму на берегах Атлантико-Адріатики, є питання. Як і з туристами-пляжниками, фактор візи для студента не перешкода. Пляжник зазвичай має кошти і на візу – безвіз для нього необов’язковий. Студент послуговується перевагами студентської візи.

До того ж, студент, як і той, хто послуговується п’ятим мотивом – заробітчанин – зазвичай готовий покласти всі наявні ресурси заради того, аби до Європи потрапити й необхідне там отримати.

Найбільше, здавалося б, від безвізу технічно потерпає український підприємець: він волів би пересуватися туди-сюди безперешкодно,бо час – це гроші. Однак ця категорія громадян з часів Перебудови призвичаїлася долати ще й не такі проблеми.

Залишається сьома категорія, до якої належу я – пересічний українець, який, власне, і в рідному місті ледве зводить кінці із кінцями. Для людей з мотивом номер сім "безвіз існує і тому варто їхати" скасування цієї паперової перепони значить не так багато. Такий скористається своїм безвізовим правом хіба що після сварки з дружиною, аби, прокинувшись де-небудь у готельному номері Ніцци, вийнятим за останню копійку, негайно вирушити додому автостопом. Або в менш сприятливому випадку поповнити армію євробомжів.

Звичайно, я волів би знати, що надворі літо 1914 року, і я можу вирушити за кордон,користуючись звичайною візитною карткою замість паспорта. І водночас варто міркувати над правильністю власних ментальних мотивів. Вступ до Європи – метафорично, це все-таки шлюб. Вірний мотив його – рівноправні партнерські можливості, а не "вискочити заміж негайно, бо я вагітна тероризмом". Як на рівні країн, так і на рівні громадян. І коли мій друг Саша, пересічний громадянин, всю ніч сидить у Празі за бокальчиком пива, пригощаючи чехів і розповідаючи про свою славетну батьківщину  – це одне. Коли ж він шукає заробітку в Литві чи Словенії тільки тому, що за роботу, за яку він отримує вдома 3000 гривень,тут йому заплатять 500 єврів – це зовсім інша частина європрезентації.

Тому ще раз: буде безвіз чи ні, мотиви цієї "народної" нашої євроінтеграції мають бути по можливості правильними.