Я заздрю ленінградцям Медведєву і Путіну. І піднімається ж у них рука – знищувати їжу

Матеріал Сноб.ru

Я б зрозумів, якби наказ знищувати продукти видав Горбачов. Він із Ставрополя, там у них житниця. Я б зрозумів, якби такий указ видав Єльцин. Він був з Уралу: там люди шукають скарби, а не плекають священну пам'ять про великий голод. Але для ленінградців (усіх, кого я знаю) їжа – це свого роду невроз. І я розуму не прикладу, як Путін і Медведєв примудрилися вилікуватися від цього неврозу.

Моя бабуся акуратно змітала зі столу хлібні крихти, щоб не викинути, а з'їсти. І разом з тим завжди готувала їжу в раблезіанських кількостях. Чотири супи кожного обіду. Три других страв. Недоїдені продукти захаращували холодильник, псувалися, а бабуся не знаходила сил викинути скисле і протухле. І кожен день готувала нове. Горами. Тазами. Немов би все життя відіграючись за кляті дев'ятсот днів.

Бабуся була завлаб в медичному інституті. Дідусь був начальником окружного військового госпіталю. У них був доступ до спецрозподільника: індійський чай "зі слоном", фінський сир "Віола" (гастрономічне диво на ті часи), угорська формована шинка. У діда було десятеро братів в Карелії. Всі рибалки. Вони везли і слали поштою копченого сига, осетрів, ікру пальї в трилітрових банках. Комори в будинку ломилися від харчів. І ще у бабусі був знайомий м'ясник. Вона принципово і суворо не брала ніяких подарунків, які зазвичай сунуть пацієнти лікарям, але дружбою з м'ясником пишалася. Вважала крайнім успіхом те, що лікує синочка м'ясника від астми і за це м'ясник припасає їй свинячу шию і яловичу вирізку. Це рідкісне за радянськими часами м'ясо бабуся приносила додому і хтиво перемелювала в фарш, щоб ліпити пельмені – тисячами. Морозилка ломилася від пельменів.

Ніхто не міг з'їсти всі ці напасені бабусею і дідом продукти, навіть численні гості, які бували в будинку кожного дня. Продукти псувалися. Але бабуся не могла викинути зіпсовані. Місяцями. І з черствого хліба неодмінно сушила сухарі знаменитими ленінградськими кубиками. Наволочки, набиті сухарями, лежали в шафі. І кожну весну бабуся збирала кропиву і снить, пекла з них пироги і варила зелений борщ.

Це було безумство, аліментарне божевілля, але бабуся так і прожила з цим божевіллям до кінця своїх днів.

Мама моя страждала аліментарним божевіллям, звичайно, меншою мірою, але сухарі проте сушила. І їжі завжди готувала втричі більше, ніж можливо було з'їсти.

І я завжди готую нібито на роту солдатів. Коли їжа псується і доводиться викидати її, відчуваю гостре почуття сорому. І ось прямо зараз, коли я пишу ці рядки, в холодильнику у мене вже другий місяць стоїть півбанки кислої сметани, а я не наважуюся викинути.

Тому що я ленінградець. У мене – спадковий аліментарний невроз. Пам'ять про великий голод я несу все життя, як мішок їжі за спиною. Досить важкий.

І я заздрю ленінградцям Медведєву і Путіну. Якимось дивом вони звільнилися від притаманного усім народженим на болотах Неви локального неврозу.

І піднімається ж у них рука – знищувати їжу.

Читайте повний текст матеріалу на Сноб.ru