"Дочка дихає, – кричав я лікарям, а вони відповідали: залиште труп у спокої", – батько 3-річної дівчинки

Спустя 20 минут после клинической смерти медики прекращают реанимационные мероприятия — считается, что это бесполезно. Но 35-летний житель Днепропетровска Руслан Оданец был далек от медицинских познаний — он просто очень хотел, чтобы его трехлетняя дочь жила, – передают "Факты".

У супругов Руслана и Анастасии Оданец подрастают двое малышей – пятилетний Радомир и трехлетняя Олеся. Начав строительство небольшого дома на окраине Днепропетровска, Руслан хотел создать здесь все условия для развития малышей, в том числе обустроить бассейн и оборудовать спортивный уголок. На Новый год, когда дети играли у елки, мама буквально на минуту отвлеклась от непоседливой Олеси, а когда обернулась, малышки нигде не было, а в комнате стояла непривычная тишина.

Бассейн находится в углу холла, за елкой, — туда сразу и бросились родители в поисках ребенка. Настя лежала на дне неглубокой ванны, в которую только накануне набрали немного воды, чтобы проверить, нет ли течи.

"Мы думаем, что дочка сначала упала, ударилась головой об пол и потеряла сознание, а потом уже скатилась в бассейн, — сокрушается Руслан Оданец. — Если бы она была в сознании, то обязательно бы закричала. Олеся у нас хоть и непоседа, но очень умная, развитая девочка, умеет за себя постоять, понимает, что можно, а чего нельзя. Сама в бассейн она не прыгнула бы. Потом врачи обнаружили у нее на голове шишку, — значит, действительно ударилась. Когда я достал Олесю, она не дышала, пульса не было. Увидев ребенка, жена потеряла сознание, а кум бросился вызывать "скорую". Первой мыслью было: надо самому везти малышку в больницу. Но понял, что не довезу. Нужно было что-то немедленно предпринять. И, уложив дочку на полу, я начал массаж сердца, хотя никогда этого не делал".

"Скорая" приехала быстро — минут через десять. Все это время Руслан ни на секунду не отходил от ребенка, только на минуту он уступил место врачу, который пощупал пульс, посветил фонариком в глаза и покачал головой: "Поздно". На отчаянные просьбы отца: "Сделайте хоть что-нибудь! Может, укол адреналина или дефибриллятор?" — врач и фельдшер лишь пожимали плечами: "Адреналин сейчас уже не колют, а дефибриллятора у нас нет…"

Впрочем, бригада все-таки сжалилась над рыдающим отцом: фельдшер надел марлевую повязку и несколько раз вдохнул в ребенка воздух, а врач в это время нажимал пальцами в районе сердца. Однако энтузиазма медиков хватило на пару минут. Когда врачи бросили реанимационные мероприятия (отец тут же сменил их), они стали звонить в милицию: "Констатирована смерть ребенка при утоплении". В это время к дому подъехал реанимационный автомобиль, и в комнату вбежала еще одна бригада врачей. Коллеги встретили их на пороге: "Мы сделали все возможное, ничего уже не поможет". На всякий случай пощупав пульс ребенка и посветив в глаза, врач отправился оказывать помощь маме, которая билась в рыданиях в соседней комнате.

"Как только они отошли от Олеси, я опять начал делать ей искусственное дыхание и массаж сердца, — дрожит голос у Руслана. — Слышу, в груди что-то заклокотало! "Она дышит! — кричу. — Послушайте!" А медики смотрят на меня, как на сумасшедшего: "Это воздух из легких выходит. Оставьте труп в покое, не издевайтесь…" С тем они и уехали, а я, действительно как сумасшедший, стал с новой силой нажимать на сердце. Кум просил: "Руслан, отдохни, давай я продолжу". Но я никому не мог доверить дочку. Вдыхал и вдыхал в нее воздух, то рыдал, то молился. Я знаю, конечно, что через двадцать минут оживить человека уже невозможно, но в той ситуации вообще утратил чувство времени. Только потом я подсчитал, что в общем итоге делал ей массаж сердца около тридцати пяти минут. И вдруг пальцы почувствовали на тоненькой шее какой-то толчок".

Когда Руслан закричал: "Пульс! У нее пульс!" — кум опять начал набирать номер "неотложки". К счастью, реанимационная бригада, которая приезжала второй, еще не успела отъехать далеко. Когда врачи вбежали в дом, они не поверили своим глазам: сердце девочки билось! Руслан быстро отнес малышку в машину, где ее сразу подключили к аппарату искусственного дыхания, сделали укол, и машина рванула с места.

В 6-й детской больнице, куда привезли Олесю, медики сразу начали реанимационные мероприятия. Через час ожидания под дверью к родственникам вышел лечащий врач и покачал головой: "Шансы мизерные — один на миллион. У ребенка тяжелейшая гипоксия всех органов, кома третьей степени, начался отек головного мозга и легких, да и все остальные органы пострадали. Эти процессы вряд ли обратимы. Но мы сделаем все возможное".

"К счастью, врачи от дочки не отказались, — облегченно вздыхает Руслан. — Я даже не ожидал, что они будут так бороться за моего ребенка. Это не просто профессионалы — они относятся к чужим детям, как к своим собственным. С первой минуты Олеся была обеспечена всеми лекарствами и оборудованием, ее подключили к аппарату искусственного дыхания, лекарства вводили через специальные дозаторы по каплям — дочка была опутана десятками трубочек. Доктора подбирали Олесе самые современные, эффективные препараты, лучшую методику лечения. Те лекарства, которых в больнице не было, мы заказывали через друзей по всему миру: в Германии, Израиле, Москве. Главное, что они помогали нашему ребенку. Врачи с каждым днем давали дочке все больше шансов. Когда ее состояние стабилизировалось и кому третьей степени сменила вторая степень, мы наконец-то перевели дыхание: Олеся будет жить. Но мозговые изменения все еще внушали врачам опасения. Нам посоветовали перевезти ребенка в специализированную клинику".

Просмотрев в интернете всю соответствующую информацию, Руслан ужаснулся. Неделя лечения в немецкой клинике стоила 20 тысяч евро, в Израиле — еще дороже. А для проведения первого курса было необходимо минимум шесть недель. Его скромный бизнес не давал такой финансовой возможности. А все сбережения ушли на строительство дома. Руслан владеет небольшой СТО на окраине города, но даже те, кто записался на ремонт машины в зимние дни, из-за снежных заносов просто не приехали.

Тогда к сбору средств подключились все родственники, друзья, однокурсники Руслана и Насти. Родной брат Руслана Костя создал в соцсетях группу в поддержку пострадавшей девочки. И в первые же дни удалось собрать деньги на лечение Олеси в российской детской клинической больнице. 15 января реанимационный автомобиль частной клиники "Айболит" повез ребенка в сопровождении мамы и врача в Москву.

"Дочке сделали томограмму головного мозга и успокоили нас: очагов инсульта нет, медики ожидали худшего, — вспоминает Руслан. — Мозг, конечно, сильно пострадал от гипоксии. Когда Олесю вывели из комы, она не говорила, ничего не видела, не могла ни сидеть, ни ходить. Только плакала. Но мы с первых же дней старались с ней общаться. Слух у ребенка сохранился. Жена спрашивала: "Если хочешь, чтобы тебе почитали книжку, улыбнись". Дочка улыбалась. Мама и бабушка не отходили от Олеси, постоянно разговаривали с ней, читали книжки, которые она очень любит. Старались наладить общение: "Лесечка, покажи язык, подними руку". Дочка все выполняла. Для нас в эти дни каждое ее движение было огромной победой".

Почти месяц провела Олеся в московской детской клинике. И врачи просто поражались тому прогрессу, с которым шло ее восстановление. Руслан, на руках которого остался пятилетний сын, с утра до ночи мотался по городу в поисках денег — искал заказы, обращался к спонсорам и волонтерам, размещал просьбы в социальных сетях. Одни сутки лечения в Москве обходились в 300—400 долларов. На беду этой семьи откликнулись сотни людей со всего мира. И родителям удалось завершить первый курс лечения.

Постепенно Олеся начала садиться в кроватке, брать слабенькой рукой ложку, разговаривать по слогам. Зрение, считают доктора, вернется, но не сразу. Слишком сильно поражен участок головного мозга, отвечающий за эту функцию. Но недавно, когда Олесе проводили очередную процедуру, в манипуляционный кабинет вошла бабушка, и девочка встрепенулась: "О, бабуля!" Удивленные врачи решили проверить, действительно ли ребенок видит, и пересадили бабушку в другой угол. Олеся и там увидела. "Ты сидишь на стульчике", — произнесла по слогам. Моменты просветления случаются пока лишь время от времени — полностью зрение еще не восстановилось. Но на днях, когда папа с Радомиром встречали Олесю с московского поезда, девочка узнала брата. И заплакала от радости, бросившись ему на шею.

Сегодня Олеся готовится ко второму курсу лечения. Девочка еще не ходит, плохо говорит, зрение полностью не восстановилось. Но самое главное — домашняя обстановка и любовь родных. Малышка, которую врачи официально признали покойницей, идет на поправку. Через неделю она опять должна уехать в Москву. На следующий курс реабилитации Олеси Оданец требуется сто тысяч гривен. И родители вновь обращаются ко всем неравнодушным людям с просьбой помочь дочке вернуться к полноценной жизни.

Тем временем областная прокуратура разбирается, почему пострадавшему ребенку две бригады "неотложки" не оказали адекватной реанимационной помощи. Начальник отдела по надзору за соблюдением прав несовершеннолетних Елена Куренная считает, что медики нарушили свои обязанности и протокол лечения, поэтому должны понести наказание. Действительно, по всем канонам врачи обязаны проводить реанимацию человека не менее получаса, а то и больше. Пока не появятся признаки биологической смерти — трупные пятна, окоченение. Они этого не сделали. Даже отца, который так отчаянно боролся за жизнь ребенка, не поддержали. Против медиков начато уголовное производство по статье о ненадлежащем исполнении профессиональных обязанностей, которая предусматривает лишение свободы на срок до трех лет с запретом на профессию.

"Я не хочу, чтобы их посадили, наказали, — словно заново переживает Руслан Оданец те страшные минуты.— Просто этих людей нельзя допускать к больным, тем более к детям. Врач должен бороться за пациента до последнего, и даже тогда, когда надежды уже не осталось. Чтобы родные понимали: сделано все возможное и невозможное. Иначе как же верить в докторов?"

Деокупація півдня країни – як українські військові відвойовують території

Заборона на пересування країною для військовозобов'язаних – всі деталі

Ракетні удари по мирних українськиих містах - липень 2022

Ядерний тероризм Росії

Карточка Оданца Руслана Николаевича в "Приватбанке" № 4627 0550 0902 3523,
Карточка дяди девочки Попова Анатолия Анатолиевича в Сбербанке России № 4276 8380 3819 3464.
Телефон отца 093−493−79−29.

Через 20 хвилин після клінічної смерті медики припиняють реанімаційні заходи – вважається, що це марно. Але 35-річний житель Дніпропетровська Руслан Оданець був далекий від медичних знань – він просто дуже хотів, щоб його трирічна донька жила, – передають "Факты".

У подружжя Руслана і Анастасії Оданець підростають двоє малюків – п'ятирічний Радомир і трирічна Олеся. Почавши будівництво невеликого будинку на околиці Дніпропетровська, Руслан хотів створити тут всі умови для розвитку малюків, в тому числі облаштувати басейн і обладнати спортивний куточок. На Новий рік, коли діти грали біля ялинки, мама буквально на хвилину відволіклася від непосидючої Олесі, а коли обернулася, малятка ніде не було, а в кімнаті стояла незвична тиша.

Басейн знаходиться в кутку холу, за ялинкою, – туди відразу і кинулися батьки в пошуках дитини. Настя лежала на дні неглибокої ванни, в яку тільки напередодні набрали трохи води, щоб перевірити, чи немає течі.

"Ми думаємо, що дочка спочатку впала, вдарилася головою об підлогу і втратила свідомість, а потім вже скотилася в басейн, – журиться Руслан Оданец. – Якби вона була в свідомості, то обов'язково б закричала. Олеся у нас хоч і непосида, але дуже розумна, розвинена дівчинка, вміє за себе постояти, розуміє, що можна, а чого не можна. Сама в басейн вона не стрибнула б. Потім лікарі виявили у неї на голові гулю, – значить, дійсно вдарилася. Коли я дістав Олесю, вона не дихала, пульсу не було. Побачивши дитину, дружина втратила свідомість, а кум кинувся викликати "швидку". Першою думкою було: треба самому везти дитину в лікарню. Але зрозумів, що не довезу. Потрібно було щось негайно робити. І, уклавши дочку на підлозі, я почав масаж серця, хоча ніколи цього не робив".

"Швидка" приїхала швидко – хвилин через десять. Весь цей час Руслан ні на секунду не відходив від дитини, тільки на хвилину він поступився місцем лікарю, який помацав пульс, посвітив ліхтариком в очі і похитав головою: "Пізно". На відчайдушні прохання батька: "Зробіть хоч що-небудь! Може, укол адреналіну або дефібрилятор?" – лікар і фельдшер лише знизували плечима: "Адреналін зараз вже не колють, а дефібрилятора у нас немає..."

Втім, бригада все-таки зглянулася над сумним батьком: фельдшер надів марлеву пов'язку і кілька разів вдихнув в дитину повітря, а лікар в цей час натискав пальцями в районі серця. Однак ентузіазму медиків вистачило на пару хвилин. Коли лікарі кинули реанімаційні заходи (батько тут же змінив їх), вони стали дзвонити в міліцію: "Констатовано смерть дитини при утопленні". В цей час до будинку під'їхав реанімаційний автомобіль, і в кімнату вбігла ще одна бригада лікарів. Колеги зустріли їх на порозі: "Ми зробили все можливе, нічого вже не допоможе". Про всяк випадок помацавши пульс дитини і посвітивши в очі, лікар вирушив надавати допомогу мамі, яка билася в риданнях в сусідній кімнаті.

"Як тільки вони відійшли від Олесі, я знову почав робити їй штучне дихання і масаж серця, – тремтить голос у Руслана. – Чую, в грудях щось заклекотало! "Вона дихає! – Кричу. – Послухайте!" А медики дивляться на мене, як на божевільного: "Це повітря з легенів виходить. Залиште труп у спокої, не знущайтеся..." з тим вони й поїхали, а я, дійсно як божевільний, став з новою силою натискати на серце. Кум просив: "Руслане, відпочинь, давай я продовжу". але я нікому не міг довірити дочку. вдихав і вдихав у неї повітря, то ридав, то молився. Я знаю, звичайно, що через двадцять хвилин оживити людину вже неможливо, але в тій ситуації взагалі втратив відчуття часу. тільки потім я підрахував, що в загальному підсумку робив їй масаж серця близько тридцяти п'яти хвилин. І раптом пальці відчули на тоненькій шиї якийсь поштовх".

Коли Руслан закричав: "Пульс! У неї пульс!" – кум знову почав набирати номер "швидкої". На щастя, реанімаційна бригада, яка приїжджала другою, ще не встигла від'їхати далеко. Коли лікарі вбігли до хати, вони не повірили своїм очам: серце дівчинки билося! Руслан швидко відніс дитину в машину, де її відразу підключили до апарату штучного дихання, зробили укол, і машина рвонула з місця.

У 6-й дитячій лікарні, куди привезли Олесеві, медики одразу почали реанімаційні заходи. Через годину очікування під дверима до родичів вийшов лікар і похитав головою: "Шанси мізерні – один на мільйон. У дитини важка гіпоксія всіх органів, кома третього ступеня, почався набряк головного мозку і легень, та й всі інші органи постраждали. Ці процеси навряд чи оборотні. Але ми зробимо все можливе".

"На щастя, лікарі від дочки не відмовилися, – полегшено зітхає Руслан. – Я навіть не очікував, що вони будуть так боротися за мою дитину. Це не просто професіонали – вони ставляться до чужих дітей, як до своїх власних. З першої хвилини Олеся була забезпечена всіма ліками і обладнанням, її підключили до апарату штучного дихання, ліки вводили через спеціальні дозатори по краплях – дочка була обплутана десятками трубочок. Доктора підбирали Олесеві найсучасніші, ефективні препарати, найкращу методику лікування. Ті ліки, яких в лікарні не було, ми замовляли через друзів по всьому світу: в Німеччині, Ізраїлі, Москві. Головне, що вони допомагали нашій дитині. Лікарі з кожним днем давали доньці все більше шансів. Коли її стан стабілізувався і кому третього ступеня змінила друга ступінь, ми нарешті перевели дихання: Олеся буде жити. Але мозкові зміни все ще вселяли лікарям побоювання. Нам порадили перевезти дитину в спеціалізовану клініку".

Переглянувши в інтернеті всю відповідну інформацію, Руслан жахнувся. Тиждень лікування в німецькій клініці коштував 20 тисяч євро, в Ізраїлі – ще дорожче. А для проведення першого курсу було необхідно мінімум шість тижнів. Його скромний бізнес не давав такої фінансової можливості. А всі заощадження пішли на будівництво будинку. Руслан володіє невеликою СТО на околиці міста, але навіть ті, хто записався на ремонт машини в зимові дні, через снігові замети просто не приїхали.

Тоді до збору коштів долучилися всі родичі, друзі, однокурсники Руслана і Насті. Рідний брат Руслана Костя створив в соцмережах групу на підтримку постраждалої дівчинки. І в перші ж дні вдалося зібрати гроші на лікування Олесі в російській дитячій клінічній лікарні. 15 січня реанімаційний автомобіль приватної клініки "Айболить" повіз дитину в супроводі мами і лікаря в Москву.

"Доньці зробили томограму головного мозку і заспокоїли нас: вогнищ інсульту немає, медики очікували гіршого, – згадує Руслан. – Мозок, звичайно, сильно постраждав від гіпоксії. Коли Олесю вивели з коми, вона не говорила, нічого не бачила, не могла ні сидіти, ні ходити. Тільки плакала. Але ми з перших же днів намагалися з нею спілкуватися. Слух у дитини зберігся. Дружина запитувала: "Якщо хочеш, щоб тобі почиталикнижку, посміхнися". Дочка посміхалася. Мама і бабуся не відходили від Олесі, постійно розмовляли з нею, читали книжки, які вона дуже любить. Намагалися налагодити спілкування: "Лесечка, покажи мову, підніми руку". Дочка все виконувала. Для нас у ці дні кожен її рух було величезною перемого".

Майже місяць провела Олеся в московській дитячій клініці. І лікарі просто дивувалися тому прогресу, з яким йшло її відновлення. Руслан, на руках якого залишився п'ятирічний син, з ранку до ночі мотався по місту в пошуках грошей – шукав замовлення, звертався до спонсорів і волонтерам, розміщував прохання в соціальних мережах. Одна доба лікування в Москві обходилися в 300-400 доларів. На біду цієї родини відгукнулися сотні людей з усього світу. І батькам вдалося завершити перший курс лікування.

Поступово Олеся початку сідати в ліжечку, брати слабенькою рукою ложку, розмовляти по складах. Зір, вважають лікарі, повернеться, але не відразу. Занадто сильно вражений ділянку головного мозку, що відповідає за цю функцію. Але недавно, коли Олесеві проводили чергову процедуру, в маніпуляційний кабінет увійшла бабуся, і дівчинка стрепенулася: "О, бабуля!" Здивовані лікарі вирішили перевірити, чи справді дитина бачить, і пересадили бабусю в інший кут. Олеся і там побачила. "Ти сидиш на стільчику", – сказала по складах. Моменти просвітління трапляються поки лише час від часу – повністю зір ще не відновився. Але днями, коли тато з Радомиром зустрічали Олесю з московського поїзда, дівчинка дізналася брата. І заплакала від радості, кинувшись йому на шию.

Сьогодні Олеся готується до другого курсу лікування. Дівчинка ще не ходить, погано говорить, зір повністю не відновився. Але найголовніше – домашня обстановка і любов рідних. Маля, яке лікарі офіційно визнали покійницею, йде на поправку. Через тиждень вона знову повинна виїхати в Москву. На наступний курс реабілітації Олесі Оданець потрібно сто тисяч гривень. І батьки знову звертаються до всіх небайдужих людей з проханням допомогти доньці повернутися до повноцінного життя.

Тим часом обласна прокуратура розбирається, чому постраждалій дитині дві бригади "швидкої" не зробили адекватної реанімаційної допомоги. Начальник відділу з нагляду за дотриманням прав неповнолітніх Олена Курінна вважає, що медики порушили свої обов'язки і протокол лікування, тому повинні понести покарання. Дійсно, за всіма канонами лікарі зобов'язані проводити реанімацію людини не менше півгодини, а то й більше. Поки не з'являться ознаки біологічної смерті – трупні плями, задубіння. Вони цього не зробили. Навіть батька, який так відчайдушно боровся за життя дитини, не підтримали. Проти медиків розпочато кримінальне провадження за статтею про неналежне виконання професійних обов'язків, що передбачає позбавлення волі на строк до трьох років з забороною на професію.

"Я не хочу, щоб їх посадили, покарали, – немов заново переживає Руслан Оданець ті страшні хвилини. – Просто цих людей не можна допускати до хворих, тим більше до дітей. Лікар повинен боротися за пацієнта до останнього, і навіть тоді, коли надії вже не залишилося. Щоб рідні розуміли: зроблено все можливе і неможливе. Інакше як же вірити в лікарів?"

Картка Оданца Руслана Миколайовича в "Приватбанку" № 4627 0550 0902 3523,
Картка дядька дівчинки Попова Анатолія Анатолійовича в Ощадбанку Росії № 4276 8380 3819 3464.
Телефон батька 093-493-79-29.