рус
Олег Волошин
Берега Междуморья
Головна Новини України
23 Вересня 2014, 08:00  Версія для друку  Відправити другу
×
9-та рота по-українськи: повернені з пекла бійці розповідають про те, що насправді сталося 12 серпня http://www.segodnya.ua/img/article/5541/78_main.jpg http://www.segodnya.ua/img/article/5541/78_tn.jpg Україна Воювали на БМП з пам'ятника, вирвалися з котла, розійшлися по домівках і звернулися до психологів
<p style="text-align: justify;">Олексій. Спочатку воював на 597-й БМП-2 (на фото), що простояла 9 років на... постаменті в Новограді.</p>
Олексій. Спочатку воював на 597-й БМП-2 (на фото), що простояла 9 років на... постаменті в Новограді.

9-та рота по-українськи: повернені з пекла бійці розповідають про те, що насправді сталося 12 серпня

Воювали на БМП з пам'ятника, вирвалися з котла, розійшлися по домівках і звернулися до психологів

Півтора місяці тому, 12 серпня, сталася трагедія в районі села Степанівка Шахтарського району Донецької області. Нагадаємо, тоді під ураганним вогнем бойовиків за допомогою російської сторони загинуло багато бійців 30-ї окремої механізованої бригади (ОМБр) НД України. В інтернеті було чимало публікацій про покинутий командирами напризволяще особовий склад, ходили чутки про сотні загиблих (Міноборони це спростовує)... Як би там не було, частина бійців 30-й ОМБр, вирвавшись із Степанівського котла, в підрозділи не повернулася і їх числять не то на службі (типу неоформлена відпустка), не то дезертирами... "Сегодня" вдалося розшукати і поспілкуватися з двома воїнами цієї бригади, які дійсно повернулися додому в середині серпня. Вони просто заявили командирам, що свій обов'язок виконали і більше вбивати або бути вбитими не хочуть...

Але моторошні картини побаченого і пережитого стали переслідувати їх вдома, не даючи спати і примушуючи близьких падати на підлогу під крики: "Лягай!" Стріляє "Град"! Їм на допомогу прийшли громадські організації та на базі київської міської наркологічної клініки "Соціотерапія" організували реабілітацію бійців, постраждалих, на думку фахівців, від посттравматичного синдрому (ПТСР). Така допомога проводилась вперше в Україні (але, ймовірно, буде тривати).

ЗВОРОТНІЙ БІК ВІЙНИ. Згадує 27-річний житель Житомира Олексій:

— Мене призвали 19 березня в 30-ту бригаду в Новоград-Волинському, де я проходив строкову в 2005-2006 роках. Спочатку заклик був нібито на 10 днів, потім заявили, що доведеться служити 45 днів, потім — 90... Нас кілька разів перекидали, спочатку я був оператором-навідником БМП в 9-й роті (597-я машина, причому знята з... пам'ятника в Новоград-Волинському), потім в 8-й... Наприкінці липня, 25 числа, ми прибули в Старобешево. І ось тут вже почалися бойові дії. Ми кілька разів намагалися брати Новий Світ. Виїжджали з посадок, де були наші позиції, обстрілювали сепаратистів, і — назад. Одного разу потіснили їх здорово, увірвалися навіть дві наші БМП в село, але потрапили в кільце, ледве вирвалися... У бойовиків тоді не було важкої техніки, ми найбільше боялися гранатометів.

Пам'ятаю, був випадок, їдемо по дорозі, я дивлюся в приціл своєї гармати, раптом бачу, в кущах дві пари гранатометників, вже виготовили до стрілянини по нас! Як я встиг вистрілити, сам не знаю, але врятував життя собі і товаришам. Постріл фугасного снаряда розметав всіх чотирьох гранатометників, моторошне було видовище. Я потім пару ночей заснути не міг, снилися розірвані бойовики... Так тривало п'ять діб, а потім весь наш батальйон з'єднали і перевели в Степанівку.

Їхали з пригодами. Мене посадили оператором на несправну БМП, зі згорілою проводкою. Абияк завели зі штовхача, але по дорозі у нас відмовило все: рульове, гальма, переключення передач... Я сидів на броні, бачу, ми якраз поворот проходили, далі спуск і внизу стоїть хата. Наша БМП не вписується в поворот і на швидкості понад 60 км на годину мчить прямо на неї! Я крикнув хлопцям, що нам кінець, кинув вниз автомат і сам стрибнув з вежі. Але шестеро хлопців сиділи в відділенні десанту, вони вилізти не могли, як і механік-водій, який до останнього намагався щось зробити. Нічого у нього не вийшло, і БМП таки зачепила хату. Я підбіг, відкрив дверцята, десантники вилізли, а механіка-водія визволили на силу. Але всі живі, відбулися синцями. Виявилося, що в кімнаті, куди врізалася бойова машина, за хвилину до цього сиділи двоє маленьких дітей. Вони почули шум гусеничної машини і вибігли у двір подивитися, що відбувається. Це їх і врятувало. У дворі була й мати, пізніше прибіг звідкись батько. Можете уявити, що вони нам говорили...

Однак БМП ж не кинеш прямо в селі, тому ми дивом завели машину і стали здавати назад. А управління ж немає! І якби водій "санітарки" не підставив борт, то БМП врізалася б вже в іншу хату. А так зупинилася, її взяли на троси, причепили до іншої машини і потягнули в Степанівку. Але зламався і тягач, в результаті ми опинилися на ремонті в Солнцево. Звідти на іншій БМП я потрапив в Степанівку, де стояв уже весь наш 3-й батальйон, і 7-ма, і 8-ма, і 9-та роти. Але бойових дій ми фактично не вели, нас прислали на забій, інакше не скажеш. Це було пекло! Село розбите, ми всі жили в погребах. Місцевих залишилося кілька осіб, однорукий дідок і мужик. Упевнений, це були ворожі коректувальники. Пройде дідок повз замаскованих наших мінометів або танків — через кілька хвилин їх точно накривають вогнем. Били "Градами" через російський кордон, мінометами обстрілювали бойовики з української території.

Але справжнісіньке пекло розпочався 12 серпня. Обстріли посилилися приблизно з 11-ї ранку, роздовбали наш танк російськими "Градами". А в обід дідок, взявши в ліву руку пару вузликів зі скарбом і сказавши: "Бувайте, хлопці!" — пішов із села. Тут ми і зрозуміли, що прийшов повний капець! Так і вийшло. З 14-ї і до 20-ї години по нас вели шквальний вогонь з "Градів", мінометів і танків, з дальності 7-8 км. Ми з погребів навіть висунутися не могли, про вогонь у відповідь і мови не було. О 20:00 на нашій хвилі по рації у відкриту пройшов текст: "Хохол, я чечен, йду тебе різати!"

__2222_1__

Побратими. Олексій і Микола серед однополчан перед боєм.

"ОДНІЄЮ РУКОЮ Я СТРІЛЯВ, А ІНШОЮ ХРЕСТИВСЯ..."

— Близько 2-ї ночі 13 серпня ненадовго з'явився зв'язок і хтось, не називаючи позивного, сказав: "Хто залишився в живих, уйо...те звідти!" — Продовжив розповідь Олексій. — І знову зв'язок зник. Наші взводні і ротні командири (а всі старші начальники, схоже, завчасно попереджені, якраз перед масовими обстрілами виїхали з Степанівки, кинувши нас там, як гарматне м'ясо) прийняли рішення вибиратися. Першу колону з вантажівок просто розбомбили, ми бачили, як потім догоряють залишки. Наша колона зібрала всіх живих, в тому числі поранених, і пішла з погашеними фарами в ніч — 4 уцілілих БМП (а в батальйоні за штатом 31 машина), КамАЗ-бензовоз та ЗІЛ з боєприпасами. Нас інтенсивно обстрілювали, але все ж вдалося вирватися з кільця. Моя БМП взагалі стріляти не могла, я з іншими сидів на броні і лупив з автомата по "зеленці". У правій автомат, а лівою хрещуся і молитву бурмочу...

Потім нас наздогнали сепаратисти на танку і з ними міномети на КамАЗі. Ми петляли по селу і фермі, заплутуючи їх, одна наша БМП потрапила в силосну яму і "роззулась" (злетіла гусениця), зламався і ЗІЛ, ми їх кинули і тікали вже на трьох бойових машинах. За нами ще кілометрів п'ять по полю гналися танк з мінометами, але потім відстали. Зрештою ми потрапили в Солнцево, куди вийшли й інші хлопці з залишків третього батальйону. Там ми, осіб 100 з різних родів військ (і піхота, і танкісти, і артилеристи), яким вдалося вирватися з пекла, прийшли до начальства і заявили, що з нас вистачить, ми свій обов'язок виконали, пощастило, що залишилися в живих, більше воювати не бажаємо — без зброї і командування. З нами, правда, сперечатися не стали, відправили вантажівками в Запорізьку область, на базу батальйону, щоб здати особисту зброю. На складі записали, хто що здав (автомати, кулемети, гранати). Ніхто нас не утримував, але й офіційних документів не дали. До речі, якщо хто що і не здав, питань не було, адже в тому пеклі багато загубили зброї, бронежилетів тощо. Все списує війна…

КОШМАРИ: НОЧАМИ ПРОДОВЖУВАВ ВОЮВАТИ

— Зібралося нас 14 осіб із 8-ї і 9-ї рот, вирішили разом добиратися додому, — згадує Олексій. — Довго розповідати, але через знайомих потрапили в Херсон, а там вийшли на власника "Мерседеса"-бусіка, який погодився доставити нас за 5600 грн в Житомирську область. Поки їхали, був інцидент. На українському блокпосту бусик зупинили, нас вивели з машини і заявили, що ми... сепаратисти, які ховаються (при тому, що ми практично всі говоримо рідною українською). Пред'явили ми документи (військові квитки, у кого залишилися, але у багатьох і того не було), вийшов до нас підполковник-льотчик. Дізнався, що ми вирвалися з Степанівки, запитав, куди їдемо. Ну злукавили: мовляв, їдемо додому, у відпустку після боїв, в Новоград-Волинському нас візьмуть на облік і виправлять потрібні документи. І тут підполковник став розпитувати про епізод, який дійсно був в Степанівці. Виявилося, їх вертоліт в ході боїв там підбили, і ми це пам'ятали. Більш того, ми саме й допомагали вибратися пілотам з абияк приземленої, пошкодженої машини. Два пілоти вціліли, двоє отримали поранення, ми їм фактично врятували життя. Підполковник від душі подякував нам, розповів, що один поранений, на жаль, помер в госпіталі, інші живі. Він дав команду погодувати нас в льотній їдальні, а потім передав по всім постам попереду, щоб нас не зупиняли, що він все перевірив...

До будинку я підійшов рано вранці 15 серпня. Мене навіть 3,5-річна донька не відразу впізнала... А тепер не відпускає від себе, просто не дає нікуди йти, за ноги схопить, кричить, мовляв, на війну більше не ходи! Пару днів я начебто відпочив, а потім ночами навалилися кошмари. Сплю годину-другу, а потім хапаю дітей і дружину, валю всіх на підлогу, кричу страшним голосом: "Всім лежати, голови не піднімати, зараз "Гради" будуть нас розстрілювати!". Засинаю, прокидаюся знов і воюю, тягну всіх на балкон, мовляв, чуєте, свистять міномети... А вранці нічого цього не пам'ятаю. Пропав апетит, спати боюся...

Зідзвонився з бойовими товаришами, виявилося, подібне переживав кожен із них. У підсумку на мене вийшов товариш по службі Микола, каже, знайшов варіант, де нам допоможуть, причому абсолютно безкоштовно, треба їхати в Київ. Приїхали, нас зустрів психолог Артем, привезли у відділення стаціонару, там ми пробули тиждень. І, знаєте, дійсно допомогли: і медикаменти заспокійливі давали, і бесіди індивідуальні з психологами, і спілкування з іншими хворими. Я повернувся в Житомир практично нормальною людиною.

Звичайно, залишаються формальні проблеми. Я адже йшов в армію з м'ясокомбінату, але піти зараз туди не можу, тому що спочатку треба встати на військовий облік. А для цього мене повинні звільнити з армії, чого не відбулося. Я так і числюся в 30-й бригаді... Ми, до речі, після приїзду додому їздили в Новоград-Волинський, в штаб 30 ОМБр. Але в штабі нам нічого толком не сказали, пригрозили прокуратурою, і ми відправилися по домівках. Що буде далі, подивимося... Але хочу підкреслити: я не боюся воювати за Батьківщину! Нехай введуть військовий стан, призвуть не тільки таких, як я, а всіх, хто зобов'язаний служити, дадуть нам нормальну зброю, а не зняті з постаментів пам'ятників бойові машини. Найголовніше, дадуть командування, яка не кидає своїх бійців під обстрілом, а дбає про них... Якщо все це буде, я знову піду воювати за Україну. Але бути гарматним м'ясом не хочу і не буду…

_1___34

Вдома. Вирвані з "Степанівського котла" Олексій і Микола, між ними — психолог Артем.

МИКОЛА: "НАС ПРОСТО КИНУЛИ"

Розмова підхопив бойовий побратим Олексія, житель одного з сіл Житомирської області Микола:

— Початок моєї нинішньої служби було таким же, як у Льоші, тільки призвали мене 20 березня, та й постарше я, вже 37 років. За військової спеціальності був навідником ПКМ (переносний кулемет калібру 7,62 мм). 3 серпня нас відправили, разом з 597-ю "бабусею" БМП-2, знятої з постаменту, на Степанівку. І в перший же день, ще не встигли розселитися по підвалах, нас так обстріляли, що з'явилися три "трьохсотих" (поранених).

Ходили ми спочатку на зачистку території від бойовиків. Тільки пуття... Повинні були їхати на зачистку 4 БМП і 5 танків, але реально пішли 1 БМП (наша "бабуся") і 5 танків, з яких після перших пострілів 4 розвернулися і втекли, 1 танк залишився. Причому ми все ж зачистили від бойовиків 6 км, здавалося б, слід регулювати на новий рубіж техніку, якій тоді ще в Степанівці було багато, і закріплюємо... Але нам наказали повернутися назад! І все — кому потрібна була ця зачистка? Добре хоч всі живі повернулися...

Потім я потрапив на блокпост поблизу російського кордону. Доповідаємо: в Україну в'їжджає колона техніки з боєприпасами і бойовиками. Наказ: нічого не робіть, спостерігайте! На другий день передаємо: в'їжджає колона танків і "Градів". Наказ: спостерігайте... І так багато разів. Що це — зрада, дурість або вища стратегія, яку нам не зрозуміти? Тільки ці танки потім нас же і прасували...

Коли 12 серпня масово обстрілювали Степанівку, ми ще були на блокпосту. Вночі вирішили вибиратися самі, бо команд ніяких немає, все начальники з села втекли, нас кинули. Хотіли, чесно кажучи, залишити техніку (2 БМП і танк) і піти пішки, але виявили, що дороги й стежки перекриті "розтяжками" (тобто гранатами — "пастками"). Тоді поїхали на машинах. Причому через Степанівку, бо іншої дороги там просто немає. Село вже зайняли бойовики, нас врятувала тільки темрява. І то йшли, як крізь стрій, то з одного місця, то з іншого нас обстрілювали. Одна БМП пішла кудись в сторону, а ми на "старенькій" і танку вибралися-таки до своїх.

Добралися до Солнцево, де було наше начальство і всі, хто вижив в "Степанівській" бійні. Тут ми і з Льошею зустрілися. Ну, а далі ви вже знаєте з його слів.

Приїхав у рідне село, діти не пізнали, такого чумазого, два тижні не голеного. Після перших сліз і обіймів я налив чарку, накрив хлібом, поставив на стіл — за загиблих побратимів. Сусід мій, який жив в селі поруч, загинув на другий день нашого перебування в цій довбо...й Степанівці. Дика смерть: осколок потрапив в гранату, яка з угвинченим запалом була в бронежилеті. Вибух — і хлопця немає...

А потім почалися нічні кошмари, нікому вдома спати не давав, все воював... Підказали добрі люди телефон гарячої лінії одного благодійного товариства, вивели мене на психолога Артема, ми з Льошею і ще одним хлопцем, який теж побував у боях, поїхали в Київ. Прийняли нас просто чудово, як своїх. І допомогли насправді.

Як і Льоша, я готовий знову воювати, але не з такими командирами і не на такій техніці. Адже в нашу "стареньку", коли йшов дощ, качок у відділення десанту можна було запускати поплавати. Нерідко було так: одна БМП тягне іншу, причому перша може тільки їхати, а друга — стріляти...

"ВДАЛОСЯ ПЕРЕКЛЮЧИТИ ДУМКИ БІЙЦІВ НА МИРНИЙ ЛАД"

Каже Артем Лисенко, психолог київської міської наркологічної клініки "Соціотерапія":

— Я працюю в галузі реабілітації хворих на хімічну та іншу залежність (наркомани, алкоголіки, ігромани та ін.) вже близько 12 років. Недавно ми з моїм другом і колегою Андрієм Тимошенком за підтримки "Соціотерапії" створили громадську організацію, націлену на проведення всього комплексу профілактики та лікування подібної залежності. Але коли в Україні почалися реальні бойові дії, ми задумалися: чим в нинішніх умовах можемо бути корисні тим, хто отримав різні психологічні травми в ході АТО. І вирішили розпочати такий пілотний, волонтерський проект в Україні з реабілітації людей, що повернулися з війни. Першим, хто нас підтримав, абсолютно безкорисливо, був головний нарколог Києва, головлікар "Соціотерапії" Володимир Ярий. Ті можливості, хай поки невеликі, якими володіє клініка, він надав для майбутньої психологічної допомоги бійцям із зони бойових дій. Ми виклали в інтернеті телефони гарячої лінії і незабаром до нас звернулося ГО "СіЧ", запропонувало надати психологічну допомогу трьом бійцям 30-ї ОМБр, який вирвався з справжнісінького пекла котла в селі Степанівка. Микола, Олексій і Олександр приїхали в Київ, я їх зустрів на вокзалі та відвіз в один із підрозділів клініки. Ми поклали їх на тиждень в стаціонар, за цей час провели нехай короткий, але досить повний комплекс реабілітації ПТСР. Спочатку хлопці просто відіспалися, звикли до думки, що навколо — не вороги, а друзі (а то перший час навіть свої документи давати не хотіли, спрацьовувала фронтова опаска — як би не пропали). Лише на третій день ми почали групову та індивідуальну психотерапію хлопців. Їм дали можливість виговоритися, провели спеціальні заняття.

Крім нас, працював і психотерапевт. Наприклад, ставилося завдання написати невеликий текст з назвою "Мій найстрашніший день на війні". А потім цей текст зачитувався вголос і обговорювалося. "Надлишкове" психологічний тиск, пов'язане зі страшними епізодами, таким чином, знижувалося, ми старалися переключити пацієнтів з війни на більш мирні спогади, розмови й справи. Це у нас вийшло. Були також виїзди в святі місця: Києво-Печерську лавру, Свято-Троїцький Іонинський монастир...

Нам у цій роботі безкорисливо допоміг Союз психологів і психотерапевтів України, а Київський інститут сучасної психології та психотерапії надав приміщення, де два дні провідні фахівці країни проводили семінари з реабілітації ПТСР учасників боїв та членів їх сімей, оскільки це явище для нашої країни нове. Слухали ці лекції десятки психологів і психотерапевтів з усієї України. Підкреслю: навчання велося абсолютно безкоштовно. Такі тренінги будуть продовжуватися, так як, на жаль, постраждалих від ПТСР сьогодні сотні і наш пілотний проект — лише початок великої роботи. Маючи це на увазі, ми зараз терміново проводимо ремонт приміщення в клініці, щоб можна було помістити там колишніх фронтовиків окремо від інших пацієнтів "Соціотерапії", і не три людини, а набагато більше. Якщо хтось захоче нам допомогти в цій справі (поки ремонтуємо за свій рахунок), нехай звернуться в вашу газету за контактами.

Читайте також:
Як українські військові несуть службу біля Маріуполя
Звільнений з полону терористів солдат АТО: "Там, де мене тримали, було ще 150 наших хлопців"
Побут терористів: грабують квартири, відбирають їжу і вербують хлопців прямо на вулицях
На передовій АТО Україна втратила більше половини військової техніки
У Кремлі вважають, що до кінця війни на Донбасі - ще не один рік
Маріупольці про обстріл: постріли чутні цілий день, звучать гучні вибухи
Двоє українських військовослужбовців загинули за минулу добу - РНБО


×
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Джерело: "Сегодня"
Автор: Корчинський Олександр
Ви зараз переглядаєте новину "9-та рота по-українськи: повернені з пекла бійці розповідають про те, що насправді сталося 12 серпня". Інші Новини України дивіться в блоці "Останні новини"

Додати коментар

Ваш коментар (залишилось символів 1000)
Правила коментування на сайті Сегодня.ua
Підписка: