Як живуть душевнохворі: 1,5 грн на день, бійки і домагання

10 Серпня 2017, 07:01

"Сегодня" побувала в лікарні для людей з розладами психіки


<p>"Олександрівка". Пацієнти скаржаться на погану їжу, але кажуть: "Є місця куди гірше!". Фото: Ілля Дяков</p>

<p>"Олександрівка". Пацієнти скаржаться на погану їжу, але кажуть: "Є місця куди гірше!". Фото: Ілля Дяков</p>

<p>"Олександрівка". Пацієнти скаржаться на погану їжу, але кажуть: "Є місця куди гірше!". Фото: Ілля Дяков</p>

<p>"Олександрівка". Пацієнти скаржаться на погану їжу, але кажуть: "Є місця куди гірше!". Фото: Ілля Дяков</p>

<p>"Олександрівка". Пацієнти скаржаться на погану їжу, але кажуть: "Є місця куди гірше!". Фото: Ілля Дяков</p>

<p>"Олександрівка". Пацієнти скаржаться на погану їжу, але кажуть: "Є місця куди гірше!". Фото: Ілля Дяков</p>

Те, що відбувається в психіатричних лікарнях та інтернатах для душевнохворих, зазвичай надійно приховано від сторонніх стінами та парканами. За межі таких установ виходить хіба що інформація про візит чиновника з подарунками до свята, якщо таке трапляється. А ось про далекі від європейських норми умов проживання, сексуальні домагання і копійчані суми від держави воліють мовчати. Кореспондент програми "Сьогодні" телеканалу "Україна" подивилася, як живуть люди по той бік грат.

Перший наш пункт призначення – Одеська обласна психлікарня №2, в простолюдді – "Олександрівка". Однойменне село розташоване на березі Аджаликського лиману. Для його жителів лікарня – годувальниця, тому про проблеми, властиві і цій лікарні, і іншим подібним закладам по всій країні, місцеві воліють мовчати. Чого доброго, ще закриють установу – де тоді роботу шукати і як заробляти на шматок хліба?

Територія лікарні обнесена парканом, вхід – через КПП. Нас зустрічає охоронець і повідомляє, що керівництва немає на місці, адже вихідний. Але ми наполягаємо на зустрічі з тим, хто є. Адже в такому візиті вкрай важливий момент раптовості, щоб побачити реальність, а не показуху. До нас виходить черговий лікар. Представляємо: ми – "Сегодня", з нами – двоє правозахисників від міжнародної громадської організації з прав людини. Лікар видаляється зробити дзвінок, незабаром повертається, знизуючи плечима: увійти нам забороняють. Просимо його зв'язатися з завідувачем лікарні і передати трубку, в результаті, після тривалих телефонних сперечань, таки отримуємо дозвіл зайти!

КОЛИШНЯ ТЮРМА. "Олександрівка" нагадує маленьке містечко. Одноповерхові будівлі розкидані по території поруч з порожніми цехами. Близько сімдесяти років тому в них працювали ув'язнені виправної колонії. На вікнах лікарні і зараз решітки, на дверях – комірні замки, а дверні ручки є тільки у персоналу (такі правила безпеки, властиві багатьом аналогічним установам в нашій країні). До деяких кімнат ледь просочується денне світло. "Вікна закладені цеглою?" – запитує правозахисник. У відповідь пацієнти ствердно кивають.

"НЕМАЄ КНИГ, ЗАТЕ ДО ТУАЛЕТУ – КОЛИ ХОЧЕШ!" Ходити по території самостійно заборонено, всі пересування – тільки під наглядом санітарів. Для прогулянок людей у клініки є асфальтований майданчик всього в кілька метрів, обгороджений металевим парканом. Але навіть ось так подихати свіжим повітрям випускають не всіх і не завжди.

"Частіше б дозволяли гуляти", – говорить нам чоловік, який всього кілька тижнів як опинився в лікарні. "Гуляти" – значить сидіти на лавочці і дивитися в порожнечу, тому що тут немає ні книг, ні настільних ігор. У дитячому відділенні краще – там і м'які іграшки, і навіть футбольний м'яч, а ось у дорослих одна розвага – телевізор, який на весь корпус один.

Перебувати в будівлі – приємного мало: їдкий запах, стіни в тріщинах, туалет, покритий іржею. "Дві дірочки на сорок чоловік", – скаржиться пацієнт психлікарні, показуючи нам почорнілий санвузол. "Зате працює цілодобово", – перебиває його сусід. Каже, раніше справляти нужду він був змушений за графіком: "Там, де я був до "Олександрівки", були жорсткіші порядки. А тут, будь ласка – туалет в будь-який час".

Ліжка з панцирною сіткою стоять впритул, через що пацієнти буквально сплять пліч-о-пліч. Їм доводиться тулитися в кімнатах по 15-20 осіб. Тумбочка – розкіш, такий предмет інтер'єру зустрінеш далеко не в кожній палаті. І в такому становищі деякі з них проводять роки. Все, що бачать перед собою при цьому, – білі стіни.

"Коли востаннє ви були на вулиці?" – цікавлюся у літніх людей, які живуть в геріатричному корпусі. Але вони не пам'ятають. Згадати не виходить і у медсестер. Кажуть – не вистачає вільних рук, щоб супроводжувати всіх на прогулянки, доглядати індивідуально. Потрібно нормальне фінансування, тоді і умови будуть нормальними.

Люди похилого віку, які можуть піднятися з ліжок без сторонньої допомоги, майже весь час проводять в їдальні – це невелика кімнатка наприкінці коридору. Пенсіонери сидять на дерев'яних лавках без спинок і чекають належних їм порцій. Вечеря, яку ми побачили на столі, щоправда, була схожою на сухарі, розмочені у воді. Але старі не скаржаться. Зате не мовчать ті, хто молодший. "Тут гірше харчування, ніж у в'язниці!" – каже Анатолій, обурюючись маленьким розміром порцій. У жіночому відділенні нам кажуть, що вся їжа однакова, в меню одні тільки каші: "Собак вдома краще годують, ніж людей тут!". Відповідь і тут одна – немає грошей.

Відмовитися від нелікарняного режиму в психіатричних лікарнях не можуть, а для приборкання пацієнтів застосовують психотропи. Завідувач другого відділення "Олександрівки" Вадим Камінський пояснює: "Якщо хворий агресивний, може розбити скло, як ви розумієте, може поранитися. Доводиться купірувати медикаментозно, і хворий заспокоюється".

БІЙКИ І ДОМАГАННЯ. У психоневрологічних інтернатах ситуація ще гірша. Штатного лікаря там, зазвичай, немає. У кращому випадку він може приїжджати раз на тиждень, або ж взагалі не приїжджати, а персонал – найчастіше жінки, які бояться буйних підопічних.

Валентина Стукало, сестра-господиня Новосавицького психоневрологічного інтернату, також розташованого в Одеській області, каже, що з її обличчя тільки зійшли синці: "Я розвертаюся, а він на мене ззаду і давай душити. Фінгал мені під оком поставив". Поки жінку бив один вихованець інтернату, інший намагався її врятувати і втихомирити сусіда, який розбушувався. Валентина каже, дивом вціліла, і таке вже не вперше.

Розповідає, чоловіки не тільки піднімають руку, а й домагаються: "Він пропонує секс, а ні, так говорить, що зараз всі підуть, і він зі мною розбиратиметься. Ну, це страшно, звичайно. Тоді телефонуємо старшим і запитуємо, що далі робити, може, яку пігулку застосувати. При порушенні даємо ".

Ліки для них – єдиний вихід, пояснюють санітарки. Відповісти кулаками їм, по-перше, заборонено, а по-друге, мірятися силами з чоловіками співробітницям інтернатів і не хочеться. Залишаються таблетки та уколи: "От кажуть, що у них права є. А у нас якісь права? Ми жінки, ми не можемо".

"РОЗБИРАТИСЯ НІКОМУ". Відчужений погляд, незв'язна мова, тремтячі руки і щелепи – такими люди стають після прийому психотропних речовин і транквілізаторів. Пацієнти виглядають пригніченими і практично не ворушаться навіть при вигляді гостей. Галаперідол, аміназин, трифтазін – одні з найдешевших, в тому числі тому і найпопулярніших ліків в українській психіатрії. Побічні ефекти найрізноманітніші – від тахікардії та гепатиту до конвульсій і коми. Але довести, що пацієнтові зашкодило саме лікування, практично неможливо, кажуть правозахисники. Тому і залучити лікаря до відповідальності не вийде. Та й заступатися за пацієнтів, оббиваючи пороги судів або МОЗ, особливо нікому, кажуть громадські активісти – до душевнохворих нікому немає діла.

ДЕШЕВО Й СЕРДИТО. "Одна гривня п'ятдесят копійок!" – вигукує завідувач другого відділення "Олександрівки". Це, каже, виділяється державою на одного хворого на день. Вписатися в такий скромний бюджет неможливо.

Вадим Камінський каже: "На цю суму на одну людину нереально щось зробити, тому що один шприц коштує 70 копійок, а самі препарати починаються від 50 гривень і вище".

Купувати медикаменти для пацієнтів просять їх родичів, якщо до них можна додзвонитися. Але найчастіше, після того як психічнохворий опиняється в клініці, його рідні змінюють номери телефонів, розповідають нам в лікарні. Тому так і лікують – в рамках неймовірно мізерного бюджету, тобто найдешевшими і "найгрубшими" ліками.

Ви зараз переглядаєте новину "Як живуть душевнохворі: 1,5 грн на день, бійки і домагання". Інші Новини України дивіться в блоці "Останні новини"

Автор:

Анна Миронюк

Джерело:

"Сегодня"

Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Комментарi

залишилось символів: 1000 Правила коментування