Людмила Улицька. Її ім'я стало синонімом дивовижних, приголомшливих і чесних книг, що не мають собі рівних. Її твори вже давно увійшли в категорію тих, які в жодному разі не можна пропустити. Її щирі й прямі висловлювання про що відбувається в наші дні в Росії розбурхують інформаційний простір. ForumDaily публікував інтерв'ю з відомою російською письменницею, яка в минулі вихідні зустрілася з читачами в Бруклінської бібліотеці Нью-Йорка.
Особисто побачити і поспілкуватися з володаркою престижної літературної премії "Російський Букер" прийшли близько сотні людей. В основному в залі були присутні представники старшого покоління.
Людмила Улицька подякувала всім тим, хто відгукнувся на запрошення. Спочатку захід мав відбутися в суботу, але через сніжний шторм творчий вечір перенесли на два дні.
Письменниця приїхала в Нью-Йорк, щоб презентувати новий роман "Драбина Якова", що вийшов у жовтні минулого року, а потім відповіла на запитання глядачів.
Над новим романом "Драбина Якова" Улицька працювала чотири роки. Коли в 2011-му вийшла книга "Зелений намет", письменниця сказала, що з романами вона зав'язує і починає освоювати інші жанри.
Але так вийшло, що Людмила Улицька, вивчаючи родинні корені, натрапила на листування свого діда Якова Улицького з рідними. Записи зацікавили письменницю, і вона звернулася за більш детальною інформацією в архів КДБ. Там Людмила Євгенівна знайшла те, чим, за її словами, не могла не поділитися.
Ці листи і лягли в основу нового роману "Драбина Якова", дія якого відбувається з 1911 по 2011 рік – рівно століття. Улицька розповідає про шість поколіннях сім'ї Осецький. У центрі оповідання два герої – Яків, інтелектуал-трудівник, і його внучка Нора, театральний художник.
Вони зустрінуться всього один раз, коли Норі виповниться тринадцять. І вже у вельми похилому віці героїня знайде переписку Якова з батьками, дружиною і сином. Для Нори це стане справжнім відкриттям. У листах промайнуть Айседора Дункан і Надія Крупська, будуть розповіді про Сергія Рахманінова і Ромена Ролана. А ще Яків багато міркує про музику, літературу, театр. В одному романі автор розповідає про два життя, що йдуть паралельно, – про життя Нори і Життя Якова. Наприкінці роману Улицька згадає символічну біблійну історію Якова, якому наснилася сходи, що з'єднує землю і небо.
- Людмило Євгенівно, чи часто ви приїжджаєте в США? Чому вирішили організувати презентацію нової книги "Драбина Якова" у Нью-Йорку?
- Я досить часто бувала в Нью-Йорку, коли мої діти тут навчалися і жили, це в 90-ті роки. Взагалі презентацію затіває зазвичай не автор, а видавництво. Мене запросило видавництво "Фарра і Страус", яке видавало останній роман "Зелений намет" англійською, вони збираються і "Драбину" видавати. Є й інші справи та зустрічі. В даному випадку було ще кілька запрошень на виступи з різних місць.
- У книзі ви розповідаєте про долю Нори. Як зараз живеться в Росії таким людям, як Нора?
- Людям на зразок мене і Нори завжди живеться добре, коли є робота. А якщо роботи немає, ми з Норою її вміємо вигадувати.
- Чи потрібна людям правда в Росії сьогодні?
- Ніяким людям ні в якій країні ніякої правди не потрібно. Потрібна безпека, деяка матеріальна забезпеченість, медичне обслуговування. А правда, та хто ж знає, як вона виглядає?
- Як ви думаєте, чи змінилися росіяни за останні 15 років, тобто за час перебування Путіна при владі?
- Ні, наївно припускати, що люди можуть мінятися за такі короткі терміни. Все ті ж. І навіть квартирне питання їх не так зіпсував, як вважав Булгаков.
- Чи здатна література в Росії в наші дні міняти щось в людях? Ви це якось бачите?
- Література не здатна міняти людей, особливо в такі короткі відрізки часу, а от у телебачення і радіо це чудово виходить. Не забувайте, що за світовою статистикою читають книги тільки 7 відсотків людей. Навіть не 14.
- Кого із сучасних російських авторів ви читаєте?
- Я мало читаю сучасну прозу, обираю поезію 19-20-го століття.
- Чи думаєте ви про майбутнє країни – ось якою, приміром, вона буде років через 15-20? Яким ви бачите це майбутнє?
- Я більше стурбована сьогоднішнім днем, а не завтрашнім. Катастрофа, яку належить пережити людству, не буде локальною. Про це подбають безмозкі яструби всіх мастей.
- Ви вважаєте себе опозиціонером?
- Я не вважаю себе ні опозиціонером, ні дисидентом. Вважаю себе розсудливою людиною. Але якщо ви віддаєте перевагу цю термінологію, вважайте мене опозиціонером опозиції.
- Хто ваш читач? Ваша аудиторія якось змінюється з часом? Як це відбувається?
- Я починала писати для своїх друзів. Потім виявилося, що читають сторонні. Довелося їх вважати своїми друзями. Стало більше молодих серед моїх читачів, це мене дуже радує. Але не особливо дивує. Розрив у сприйнятті між поколіннями в колі, до якого я належу, постійно зменшується. У нас з нашими дітьми набагато більше спільного, ніж було у мого покоління з нашими батьками. Тільки вони часто виявляються освіченіші нас. Це чудово.
- Ви коли-небудь думали про еміграцію? Що вас змушує жити в Росії?
- Я думала про еміграцію в 70-80-х роках, зараз я думаю про інші речі, більш для мене цікавих. Живу я саме там, де я хочу. У Росії мене жити ніхто не змушує. Життя в Росії дуже цікава з багатьох причин, але жити там важко, в Італії приємніше.
- Коли ви перетинаєте кордон Росії та опиняєтеся в іншій країні, ви відчуваєте щось всередині себе, або для вас не існує кордонів?
- Ще як існують! І захлопнутися може в будь-який момент.
- Різні відрізки історії та відбуваються в них події підносять якісь уроки нащадкам. Якими можуть бути історичні уроки того часу, в якому ми живемо, тобто останні 10-15 років?
- Які уроки? Це як у школі – одні нову задачку з геометрії відразу вирішують, а інші норовлять списати. Близько 86 відсотків таких. Вони до атестата зрілості не дотягують. І вони якраз залишаються на другий рік. На другий термін. На друге століття.
- Невже "Драбина Якова" – останній ваш роман? Зараз вже є нові ідеї?
- Ні, новий роман писати не збираюся. Збираюся займатися зовсім іншими справами. На світі є багато інших захоплюючих занять.
Головні теми