Анастасія Вертинська: "Я не страждаю, що вдома немає чоловіка в піжамі"

— Анастасіє Олександрівно, дивлячись на вас, не віриться, що в День святого Миколая вам виповниться 70 років. Приймаєте цю цифру?

— Особливих веселощів це не викликає. Але й особливого смутку з цього приводу у мене немає. Цей рік я провела дуже плідно, присвятила його пам'яті свого батька, Олександра Вертинського — цього року було 125 років з дня його народження. Зараз займаюся реставрацією невідомих записів Олександра Миколайовича, вже випустила три диски. Також я перевидала книгу його мемуарів "Дорогой длинною" і хочу завершити цю справу — відновити записи його невідомих пісень. Адже коли він повернувся в 1943 році в Радянський Союз, далеко не все йому дозволяли співати, була сувора цензура. Мені здається, молодим поколінням буде цікавий незатертий погляд на його творчість.

— Зараз вас вважають чи не самітницею через те, що ви ніде не знімаєтеся. Не сумуєте по сцені і кіно?

Деокупація півдня країни – як українські військові відвойовують території

Заборона на пересування країною для військовозобов'язаних – всі деталі

Ракетні удари по мирних українськиих містах - липень 2022

Ядерний тероризм Росії

— Ні, безумовно не сумую. Я сконцентрувалася на своїй сім'ї і спадщину батька. Мені так цілком комфортно.

— У вас не так багато картин, але більшість з них стали класикою радянського кіно. Якими ролями ви дорожите, про які, навпаки, шкодуєте?

— Люблю свої ролі класичного репертуару — "Гамлет", "Війна і мир". З останнього — "Безіменна зірка". На щастя, у мене не було ролей, від яких я відмовилася і потім страждала. Навпаки — в радянський період в кінематографі був достаток пропозицій. Не було такої конкуренції, як зараз — фільмів мало, а акторів багато.

Зачарувала глядачів у 17 років.

— Найближчим часом планують зняти рімейк на фільм "Людина-амфібія", який приніс вам славу в 17 років. Як ви ставитеся до цієї затії?

— Коли фільм вийде, побачимо і обговоримо. Час зараз інше, фантастика інша — потрібно відповідати. Але все залежить від таланту режисера і капіталовкладень.

— Цього року в картини "Майстер і Маргарита" ювілей. Як оцінюєте це кіно і свою роль у ньому зараз?

— У цього фільму нещасна і трагічна доля — його не побачили глядачі вчасно. Це біда. Зараз це вже фільм, який пішов у минуле.

— Крім кар'єри в театрі і кіно, ви ще й викладали. Який ви вчитель — суворий або жалісливий?

— Знаєте, я викладала не в Росії, а в Європі, разом з Калягіним, і це була зовсім інша школа. Адже у нас акторської майстерності навчають аж чотири з половиною роки — на мій погляд, цей процес неймовірно розтягнутий. А в Європі є курси, де швидко, стисло подається матеріал. Європейські студенти розуміють, що у них є всього півроку, щоб всьому навчитися, і вони зовсім інші — дуже працьовиті. Їм неважливо, стануть вони артистами чи ні, вони просто поглинають інформацію. Тому в Європі немає необхідності когось вишколювати чи когось балувати. Вони не дадуть навіть пообідати тобі спокійно, постійно задають питання — як краще зіграти, як себе подати.

"Людина-амфібія" принесла славу.

— Ваш син від Микити Михалкова Стьопа — ресторатор. Ви, як і раніше, головний порадник у нього в цьому бізнесі?

— Так, але зараз ресторан закритий. Але вийшло все не випадково. Моя бабуся — сибірячка, а дідусь — грузин. Тому вона майстерно володіла і сибірської, та грузинської кухнями. А жили вони в еміграції в Шанхаї — тому вона знала і китайську. Мама, коли вийшла заміж за Олександра Миколайовича, ввібрала це все плюс опанувала європейською кухнею. До всіх цих знань я ще багато чому навчилася у матері Микити Михалкова. Так що великий інтерес до кулінарії я відчуваю з ранніх років і не вважаю професію кухаря всього лише куховарство. На мій погляд, це ціле мистецтво. Воно передається від бабусь і прабабусь, а рецепти зберігаються як щось цінне — саме так, як має бути в інтелігентних будинках. І коли тато повертався з гастролей, у нас в домі завжди накривали великий стіл. А це не тільки смачна бабусина їжа — це означало, що збиралися великі люди! Великий актор МХТ Качалов, композитор Невський і письменник Симонов... Була така святкова богема — в кращому її сенсі.

— Яким було коронна страва сім'ї Вертинських?

— Тоді не було поняття "коронна страва", тоді були столи. Капустяні пироги, сациві, лобіо... Оскільки папа родом з Києва, бабуся дивовижно робила вареники з вишнею, картоплею і смаженою цибулею. Все було дуже смачним, щось одне виділити складно.

Любить співати пісні батька.

— А яка ви бабуся?

— Ну, тут я вже точно не сувора (сміється). Та й бабусею мене ніколи не звали і не кличуть. Для своїх онуків я Нана. Сашенька, коли була маленькою, не змогла вимовити Настя і назвала Наной. Так і пішло, що для всіх трьох онуків я Нана. Та й мою маму діти теж називали не бабусею, а Лідою. А другий бабусю, Кончаловський, називали Тата. Ось так якось повелося...

— Чого ви навчаєте онуків?

— Вчити онуків — це минуле століття. Сцена, коли бабуся сидить в'яже носок і розповідає якусь мудру казку — це з ранніх оповідань російських письменників. Я не Аріна Родіонівна, точно. Тут інше спілкування: швидше, я чогось у них вчуся, ніж вони в мене. На мій погляд, людину не виховують — він у дитинстві переймає якості своїх батьків і тих, хто поруч. Мій батько, наприклад, був жахливий вихователь — тому що він обожнював нас з сестрою, багато грав з нами, жартував, балагурив, писав нам листи. Але тим самим заклав в нас стільки добра і хороших якостей... Своїм онукам я часто читала, співала пісні батька. Ну, як сказати, співала — це голосно сказано, я ж не Вертинський (сміється). Найцікавіші заняття у нас були, коли онуки були ще маленькими. Ми постійно будували якісь кораблі, будинки, запускали парашутистів, освоювали всякі китайські іграшки. А коли онуки — хлопчики, доводиться підлаштовуватися під Мальчукова стратегію розваг — машинки, солдатики, яких ми вибудовували як своїх і ворогів, і ракети, які ми запускали. Зазвичай в "паливі" була присутня китайська петарда (сміється). Восторг був неймовірний! Всі дитячі пустощі я намагалася їм не забороняти — лише стежити, щоб все було безпечно. Зазвичай в родині говорили: "Нічого не підпалювати і не підривати. Ось приїде Нана, і з нею будете таким займатися". Тому мамою я була, та, суворої, а ось бабусею — напевно, поганий (посміхається).

— Кажуть, сильні жінки нещасні в особистому житті — складно знайти такого ж сильного партнера. Згодні з цим?

— Від того, що я незаміжня, я не вважаю і не відчуваю себе нещасною. У мене є сім'я, онуки, яких я люблю. Великим був батько. Я не розумію цієї залежності від чоловіків — коли життя таке коротке і настільки сповнена зобов'язаннями і справами. Якщо потрібна чоловіча допомога — у мене завжди є син. А ось так страждати від того, що у мене вдома немає чоловіка в піжамі перед телевізором — немає такого.

— Коли ви були заміжня, вам довелося уживатися з дуже вражаючими і сильними чоловіками...

— Що я можу сказати. Коли ми були з Микитою Сергійовичем — ми були дуже молоді. Але я дуже рада, що Бог звів нас разом, адже тепер у мене є син. Ми зараз величезні друзі. Як говориться, двом грибам в одному козубі важко. Я прагнула розкритися як актриса, а Микита, як обдарована людина, — і актором, і режисером. Таких шлюбів — одиниці.

— Усе життя вам приписували звання найкрасивішої актриси. Ви самі були задоволені своєю зовнішністю?

— Не вважаю, що це цікаво обговорювати. Я не відношу себе до зірок шоу-бізнесу. Я — представник російської інтелігенції.