Зробити стартовою
26,33
29,51
РУС

Головний хірург Міністерства оборони: "Навіть втративши руку, ногу, хлопці хочуть в зону АТО"

Анатолій Шудрак розповів про найскладніші операції, свої відрядження в зону АТО, про те, чи пропонують медикам хабара, і про синів, які знають, що батько від армії їх не відмаже

Полковник медслужби Шудрак: "От зараз докурю, вип'ю чашку кави і знову - на операцію"
Полковник медслужби Шудрак: "От зараз докурю, вип'ю чашку кави і знову - на операцію".

Ім'я: Анатолій Шудрак
Народився: 28.01.1968 в Хмельницькій області

B Головному військовому клінічному госпіталі Міноборони України трудиться більше 20 років — з 1993-го. До цього по закінченні факультету підготовки лікарів Військово-медичної академії служив в Прибалтиці.

Починав, що називається, з самих азів — з медслужби військової частини, був командиром операційно-перев'язувального взводу. Потім отримав призначення в Київ старшим ординатором хірургічного відділення Головного клінічного госпіталю. Працював і в інших відділеннях клініки.

З 2008-го — ведучий хірург госпіталю, а з 2010-го — головний хірург Міністерства оборони. Не кабінетний — практик.

Полковник медслужби Анатолій Шудрак вважає себе непублічним людиною. До журналістів ставиться насторожено. Розговорити його непросто. Відповідає коротко, односкладово. Попросив вимкнути диктофон.

— Анатолію Анатолійовичу, хотіли б почути щось про роботу ваших колег, але тільки без загальних фраз про професіоналізм, самовідданість, почуття обов'язку...

— Розумієте, те, про що ви питаєте, проявляється кожен день. Професіоналізм. Самовідданість. Самопожертва. Але вам подавай щось особливе. А тут, в госпіталі, сенсації щодня. Тільки лікарі про це не говорять. Вони чесно і сумлінно виконують свою роботу. Для них це покликання. А для когось — абстрактні слова.

— Добре. Яка найскладніша операція була після початку АТО? Якась неймовірна ситуація, яка вас, досвідченого хірурга, увігнала в ступор, а потім спонукала прийняти неординарне рішення, і це врятувало чиєсь життя...

— Такі часто-густо. Ну, припустимо: куля пройшла з одного боку черевної порожнини в іншу, пробивши і пошкодивши все, що тільки можна. А людина залишилася живою. Або інша ситуація — коли за допомогою сучасних технологій, без розрізів, лише через три маленьких дірочки віддалялися величезні осколки. Всяке буває.

— Коли виходить, відчуваєте задоволення?

— Ну, звичайно. А іноді виходиш з операційної і розумієш — не дивлячись ні на що, з такими найтяжчими травмами людина приречена. Різними людьми це сприймається по-різному...

— Ми бачили, з яким напруженням працюють хірурги — це якийсь нескінченний потік!

— Всі втомилися скажено. Ритм божевільний. Але по-іншому неможливо. Із зони АТО надходили десятки важко поранених, і ми майже перестали оперувати планових хворих. Крім онкології, дрібної планової хірургії по суті немає. Онкохворим не можна відмовляти в операції — через місяць-два буде вже пізно. Але те, що можна відкласти, відкладаємо. Госпіталь переповнений пораненими, постраждалими і навіть хворими. У нас тільки в психіатричному відділенні понад 200 осіб знаходиться.

— А зазвичай скільки?

— 30, ну 40... Пацієнтів із серйозними психічними відхиленнями там небагато. В основному, у людей різні реакції — депресії, наприклад. Уявіть собі, ми тут з ніг від втоми валимося. А вони там, на Сході, смерть бачили щодня, страждання, кров, муки, все що хочете... Нерви таких навантажень не витримують. Тому й зриви...

— У яких випадках хірурги залишають осколки в тілі поранених?

— Коли витягувати їх вкрай небезпечно через ушкодження якихось структур організму. Одна справа маленькі осколки всередині тулуба, а інше — нейрохірургічні поранення. Часом осколок краще не чіпати: спроба дістати його зв'язана з дуже високим ризиком. Великі намагаємося видаляти. Дрібні часто не чіпаємо. З досвіду Великої Вітчизняної знаємо — багато поранених жили з осколками роки і десятиліття.

— Чоловіки-медики — зрозуміло, їм сам Бог велів бути холоднокровними, витривалими. А жіноча стать як себе проявляє в бойових умовах?

— Жінки на передовій теж є. Це в основному середній медперсонал — медсестри, фельдшери, анестезистки. У польових госпіталях чимало жінок. Терапевти, інфекціоністки. Залишають сім'ї, дітей і їдуть туди, де потрібні.

— Буває, що залишила сім'ю на чоловіка, виїхала, а через два-три дні не витримала і повернулася?

— Таких випадків не знаю. Якщо їде, то рішення своє приймає усвідомлено, розуміючи, що там чекає.

— Чому ви категорично заперечували, щоб журналісти "Сегодня" побували на операції (куди ми все-таки потрапили)?

— Операційна — не театр. І не місце для журналістів.

— А зона АТО? А гарячі точки, куди преса теж їздить?

— Моя думка, що знімати операцію — не дуже правильно. Залиште це медикам.

— Напевно, траплялися у вашій практиці і курйози?

— В голові така каша, що не до курйозів. Ось зараз докурю, вип'ю чашку кави і знову — на операцію. Забувши про все, крім одного — щоб вона пройшла успішно.

— Віталій Андронатій, глава Військово-медичного департаменту Міноборони, на наше запитання, де відчуває себе популярніші, корисніше, відповів, що в зоні АТО (до речі, там його син, теж медик, отримав нещодавно дві контузії), але не серед паперів в службовому кабінеті. А ви?

— Кожен повинен займатися своєю справою. В зону АТО я поїхав, щоб в першу чергу визначити та зорієнтуватися, як треба вирішувати організаційні питання, яких виникає чимало. Там дуже багато чого зрозумів. Об'їздив польові шпиталі, мобільні групи. Побував у Дніпропетровську, Харкові, все побачив своїми очима, поспілкувався з людьми. Там немає дрібниць. Хочеш, щоб механізм працював, як годинник — треба все налагодити, розкласти на складові — від поранення і до виписки. Кожен етап повинен бути відпрацьований досконально. Це не те, чим займаємося в повсякденній діяльності в мирний час. Там війна. І значить, є нюанси.

— Розповідають, що серед тих, хто прибуває на побивку, зустрічаються люди, які під будь-яким приводом не хочуть вже повертатися в зону АТО...

— Такі є. А є ті, хто без ноги, без руки, але вимагають протез і знову готові їхати воювати. Своє призначення в сьогоднішніх умовах люди сприймають неоднаково.

— Як розглядати небажання повернутися? Краще залишити такого, ніж відправити, чи навпаки?

— Здоровий, значить, повинен служити. А виявили захворювання — звичайно, спишуть. Зараз із цим дуже строго. До мене маса людей звертається з проханням звільнити від служби.

— А ви?

— Не займаюся. Принципово.

— І якщо друзі-знайомі звертаються?

— Неважливо.

— Як відмовляєте? Що говорите?

— Що хочу нормально жити. І не хочу в тюрму.

— Спрацьовує?

— Спрацьовує.

— Гроші пропонують?

— Коли про такі речі говорять, це апріорі мається на увазі у вигляді подяки. У мене два сини. Одному 23, іншому 22. Закінчують медуніверситет, лікувальний факультет. І обидва абсолютно точно знають, що відмазувати від армії батько не буде...

Читайте найважливіші та найцікавіші новини у нашому Telegram

Ви зараз переглядаєте новину " Головний хірург Міністерства оборони: "Навіть втративши руку, ногу, хлопці хочуть в зону АТО"". Інші Інтерв'ю зірок дивіться в блоці "Останні новини"

АВТОР:

Олександр Ільченко

Джерело:

"Сегодня"

Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Орфографічна помилка в тексті:
Послати повідомлення про помилку автору?
Повідомлення повинно містити не більше 250 символів
Виділіть некоректний текст мишкою
Дякуємо! Повідомлення відправлено.
Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтесь, що ознайомились з оновленою політикою конфіденційності і погоджуєтесь на використання файлів cookie.
Погоджуюсь