Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтесь, що ознайомились з оновленою політикою конфіденційності і погоджуєтесь на використання файлів cookie.
Погоджуюсь
Зробити стартовою
27,16
30,6
РУС

Інтерв'ю з відомим українським актором Дмитром Лаленковим: "Белуші називав Донбас українським Чикаго 30-х"

Лаленков розповів, як майже 10 років жив у театрі, чому його виганяли з комсомолу, чого не прощають голлівудські кіношники, про молоду дружину і про те, як працювалося з Віторганом і Світличною

Лалєнков. Каже, що віку не відчуває завдяки своїй дружині Тані, яка навчила його по-іншому дивитися на життя.
Лалєнков. Каже, що віку не відчуває завдяки своїй дружині Тані, яка навчила його по-іншому дивитися на життя..
Інтерв'ю з відомим українським актором Дмитром Лаленковим: "Белуші називав Донбас українським Чикаго 30-х" //smm.ollcdn.net/img/article/6627/3_main.jpg //smm.ollcdn.net/img/article/6627/3_tn.jpg Інтерв'ю Лаленков розповів, як майже 10 років жив у театрі, чому його виганяли з комсомолу, чого не прощають голлівудські кіношники, про молоду дружину і про те, як працювалося з Віторганом і Світличною

— Дмитре, наступного року у вас ювілей — 50 років. При цьому ви маєте вигляд, молодший своїх років, і видно, що відчуваєте себе легко. Що вас тримає в строю — спорт, робота?

— Моя дружина Танюша! Заради неї хочеться бути кращим, я навіть готувати навчився. Вона у мене така молодчинка: працює комерційним директором, але при цьому вона ще творча особистість — дуже гарно малює, захоплюється дизайном, багато читає. Коли ми з нею познайомилися, вона не знала, хто я, тому що зовсім не дивилася телевізор. Та й мене потихеньку відучує від нього. Адже я раніше думав, що відпочиваю, якщо лежу на дивані і дивлюся телевізор. А вона мені стільки всього відкрила! І справа навіть не в тому, що вона мене молодший на 16 років; просто вона — та людина, яка навчила мене по-іншому дивитися на життя.

— Ви вирішили піти вчитися акторській майстерності не відразу після школи, а до 20 років. Чому так пізно?

— До того як визначитися з професією, я чим тільки не займався: і музикою, і професійним спортом, і в армії служив, і просто захлинаючись зачитувався підручниками з історії. Та й взагалі років з десять від книжок не відлипав, заслуховувалося класикою і якісною естрадою, заряджався в спортзалах. Словом, "засмічував" себе як міг. Тому я б, напевно, міг стати танцюристом, співаком, спорстменів або педагогом, але не став би персоною в цих галузях. А у випадку з акторством зрозумів: можу і тут не стати персоною, але зате буду постійно отримувати задоволення!

— При цьому вашими репетиторами у підготовці до вступу в театральний виш стали не хто інші, як Кость Степанков і Ада Роговцева!

— Так вийшло, що доля мене звела з Адою Миколаївною — я подружився з її сином Костею. Вона мені підбирала репертуар, займалася зі мною, ставилася до цього дуже серйозно. Ну, а Кость Петрович взагалі був дуже суворий: міг почути лише два слова, і якщо йому щось не подобалося, він міг встати, розвернутися і піти. А я залишався шокованим і здивованим, вивернутим, працював так, щоб потім це не повторилося. Ада Миколаївна, навпаки, людина не така категорична: вона вміла дуже м'яко ввести в структуру пропонованого матеріалу, а зауваження робила без зайвої строгості, шуму й гамору. Мені було зрозуміло, що я роблю так, а що не так. Вона настільки приваблива і спокійна людина, що суворість — взагалі не її метод. Вона може бути строга тільки до себе.

— Ви були дисциплінованим учнем?

— Під час підготовки до вступу — так. Ну а як вчинив, то всяке траплялося — бувало, що й пустував. І з інституту виключали, і з комсомолу виганяли... А я, зізнатися, з якимось гумором і радістю до цього ставився.

— Через що ж виганяли — не через занадто пишною і виділяється зачіски випадково?

— О, кошлатим я був завжди — у мене була така стояча копиця кучерявого волосся, через що дід мене називав Анжелою Девіс. Але проблеми були не через цього: просто я, як належить у такому віці, з приводу всього мав свою думку і не упускав шансу щось комусь довести (посміхається). Мені був цікавий світ, і я мав велику дурість свої знання комусь нав'язувати.

Це були не просто розмови — навіть вчителі боялися заходити в клас, якщо знали, що я прийшов сьогодні в школу...

new_image7_58

"Леся + Рома". Перший український ситком подарував йому славу.

— Вчителі вас боялися?!

— Ну, не боялися, а побоювалися (посміхається). У моєму уявленні вчитель був насамперед людиною, у якої є руки, ноги, попа, які можна колоти. А школа — місцем, де можна чимось кидатися, щось підпалювати, підривати... Ось уявіть собі: заходить до класу вчителька, а тут зверху, зі стелі, звалюється швабра. Та так, що потрапляє у велике дзеркало, яке розбивається вщент. Хоча я тоді все прорахував — з'єднати дві швабри так, щоб вони впали саме на вчительку, а не розбили щось. Тоді викладачка, не дивлячись, чи я в класі, чи ні, в одну секунду як закричить: "Лалєнков, геть з класу!". У неї навіть сумнівів не було, що таке знущання влаштував я. Так що в школі зі мною справ мати не хотіли.

— Хто б міг подумати, що в підсумку ви станете артистом і будете грати з Віторганом, Джигарханяном... Чим запам'яталася робота з ними? Може бути, вони вас чогось навчили?

— Особливість таких людей в тому, що вони вчать, що не тикаючи пальцем. Приміром, Валентина Тализіна або Михайло Свєтін говорили мені, як і що краще робити в кадрі. Ні — вони робили свою роботу, і робили все так, як ти цього не можеш. Ти не вмієш бути настільки готовий, бути настільки уважним до тексту, до партнера. І це тебе підстьобує бути краще, прискіпливіше. Будь-який артист, з яким ти працюєш, — це твій учитель.

— А які стосунки з артистами складалися поза кадром? Приміром, наскільки відомо, вам вдалося налагодити особливо теплі стосунки з Юрієм Гальцевим, з яким ви знімалися в трьох фільмах...

— Що більший масштаб артиста, більші за його ранг, вище професіоналізм, то він простіший і доступніший в житті. Серйозно! Поза кадром у нас немає пишномовних розмов про матерії або Станіславського. З Гальцевим йшла балаканина про все на світі: про гречку, машини, якесь сало на Бессарабці, яке я радив спробувати, якийсь спектакль в Пітері, який він мені радив подивитися, про якусь жовту куртку, яку хтось купив і не розумів, для чого вона йому потрібна в сорок-то років... Словом, про таку нісенітницю, ви навіть не уявляєте! Коли мозок перевантажений, акторам навіть високого польоту найменше хочеться обговорювати тонкощі, премудрості і тенденції розвитку своєї професії. Хтось схуд, а хтось погладшав; хтось купив вудку, а хтось, навпаки, нарешті її викинув — ось що ми обговорюємо. Так що відносини поза кадром з Гальцевим, як і з багатьма іншими артистами, склалися суто людські, не мають відношення до "високого".

— І запам'ятовуються такі розмови ні про що?

— Запам'ятовуються емоції! Добре сидіти в одній гримерці з Анатолієм Лобоцьким і Еммануїлом Віторганом, спостерігати якісь історії їх взаємовідносин і самому в цьому брати участь. Або смішно, наприклад, коли Віторган чхає, а ти рахуєш. А чхає він 87 разів! І вже сам сміється, вибачається, а інакше не може. Щастя спілкуватися з такими матюкальниками, як Роман Віктюк, з такими персонами, як Льоша Вертинський. Всі ці люди мене заряджають і надихають.

new_image3_220

На зйомках. "У перервах про Станіславського не говоримо".

— А чи траплялося, що, навпаки, з партнером по майданчику людські взаємини не ладналися?

— Був один тільки момент, який міг змусити напружитися. Коли я знімався зі Світланою Світличною, за день до її прибуття на майданчик прийшов менеджер і строго всім наказав: "Не дай бог хтось настукає, наспіває, намичить або навіть у думках своїх згадає рядки з "Помоги мне..." — тут ж вилетить з майданчика!". Вони, звичайно, трохи піднапружились, адже коли її бачиш, ні про що інше думати не можеш! Але потім ми з нею провели один день, другий, третій, і я зрозумів, що можеш хоч колесом ходити і співати на весь голос "Помоги мне", все буде в порядку, якщо вона прийме тебе. А мене вона прийняла, і на третій день зверталася до мене "мій хлопчик", хоча "хлопчику" тоді було 40 років (сміється).

— Не кожен український актор може похвалитися роботою з Джеймсом Белуші (американський актор, відомий за фільмами "Червона спека", "К-9", "Кучерява Сью". — Авт.). Ви знімалися в його фільмі в 2008 році (Behind the Smile. — Авт.). Чим запам'яталася ця робота?

— Ми з ним дуже добре порозумілися. Він мені розповідав, що він з хуліганського, бандитського району Чикаго. А я родом з Донбасу, теж району особливого (посміхається). І він мені казав: "О, Донбас — це ж Чикаго тридцятих!". Він з великою повагою ставився до того, що я поводився дуже інтелігентно, місцями навіть елегантно, незважаючи на те, що я з пролетарського краю. А я не міг йому пояснити, що не все так погано там, що я ріс у родині музикантів, що з наших земель родом інтелігенція від Прокоф'єва до Даля (сміється).

А взагалі Белуші, звичайно, майстер своєї справи, дуже технічний і швидкий. Бували у нього і спалахи гніву — як мені здавалося, безпричинні. Але на те він і режисер, насправді йому краще видно. А ще у нього абсолютно нещадне ставлення до себе, до роботи і до інших. Приміром, Джеймса чимось не влаштував актор-епізодників, який повинен був з'явитися в одній невеликій сцені. Я вийшов на перерву, повернувся, а замість цього актора вже інший. А що ви хотіли — це Америка, у них виробництво дуже чітке, вони цінують свій час, їм ніколи роздумувати: один актор грає, а два сидять в коридорі чекають, щоб будь-якого могли замінити. Але мене, слава Богу, не поміняли (посміхається).

— Ваша кар'єра почалася в суворий для країни час — в 90-ті. Цей старт до того ж збігся з початком вашого сімейного життя з Оленою Стефанською (перша дружина актора, актриса. — Авт.) і народженням малюка. Як справлялися?

— Було дуже важко. Перші вісім років ми навіть жили в театрі. Звідти, прямо зі сцени, син і пішов до школи. А що — це життя. Коли я випускався, у мене було чотири пропозиції роботи: пітерський БДТ, Ленком, Московський театр ім. Маяковського та Київський театр російської драми. Останній, так би мовити, виграв тендер тільки тому, що він забезпечував квартирою, а в інших театрах потрібно було чекати три роки або шість років. А у мене ж дружина, дитина маленька... Тому пішов у театр імені Лесі Українки, і як тільки почав працювати, входити в колію — розвалився Союз, і моя квартира канула в Лету. Діватися було вже нікуди, ось я і осів у театрі з благословення художнього керівництва та дирекції. Звичайно, це було дуже дивне почуття: зняв тапочки — і ти вже на роботі. Зате був чудовий вид на Пушкінську!

Тільки в 1998 році я отримав ордер на квартиру. Пам'ятаю, біг по проспекту Перемоги, як ненормальний — і плакав, і сміявся, і думав, що серце зараз взагалі зупиниться. Але й життя в маленькій службовій кімнаті в театрі, із загальним туалетом, нас з дружиною не грузила — адже ми знали, що у нас є робота, що колись все це закінчиться. Не було навіть бажання якось гірко зітхати, а тим більше будувати якісь інтриги.

— Ви пропрацювали в театрі імені Лесі Українки 14 років, а потім раптово вирішили піти. Чому?

— Сталося непорозуміння з керівництвом, директором Михайлом Юрійовичем Рєзніковичем. Я якось сприйняв все дуже конфліктно, гостро. Я не розумів, чому повинен щось змінювати в собі, а він не розумів, чому мене це обурює. Це дурість з мого боку — так лізти на рожен, я чомусь думав, що правий. Зараз згадую це і думаю: так хто дав мені право вважати, що я в чомусь краще, енергійніше, незамінних? Це був егоїзм, звичайна людська гординя. Та ще й підколов мене трохи, щось там говорили, а я вірив цим чуткам. І мені дуже шкода, що все так вийшло, і зараз у мене нічого, крім слів вибачень Михайлу Юрійовичу і трупі, немає.

new_image5_119

З Жураковською. У кадрі — негідник, за кадром — веселун.

— Не можемо не поставити запитання з приводу серіалу "Леся + Рома", який зробив вас дуже популярним. Зараз, через майже десять років після його закінчення, знаходяться люди, які досі називають вас Ромою?

— Звичайно, куди без цього (сміється). Але я не сильно хвилююся з цього приводу. Знаєте, Харатьян у Боярського якось запитав: "Мішку, як тобі з цими "Мушкетери" не пощастило: Д'Артаньян да Д'Артаньян. Нудно адже все життя так, мені тебе шкода!". На що Боярський відповів: "Дімо, та це мені тебе шкода, що у тебе не було такої ролі". І з ним не можна не погодитися!

Ну, був у мене такий персонаж — Рома. Чого його не любити? Адже він такий хороший, добряк, цінує і любить свою дружину, не дасть в образу тих, хто поруч. Так чого мені соромитися, що мене називають Ромою? Інша справа — нормально, коли мене діти так називають, а от коли 50-річні чоловіки, та ще й п'яні, десь в ресторані або на вулиці, це дивно (сміється).

— Ви 25 років граєте в театрі і, звичайно, у вас в кар'єрі траплялися всілякі казуси. А бувало, що виходили на сцену п'яним?

— Була справа! Але я тоді не мав виступати взагалі. Один артист, який грав у той день, виїхав з міста, не попередивши керівництво. Тому в самий останній момент мене призначили на заміну. Але я-то цього не знав, і тому спокійно собі щось там святкував у свій законний вихідний. І досвяткувати до такого позамежного стану, що мене навіть у метро не пустили! І ось я йду по театру, тиняюся, чую — шум якийсь на прохідній, всі зібралися біля дошки оголошень. Ну і я підходжу подивитися, в чому ж справа. А там висить список виступаючих, і прізвище того артиста, який повинен був вийти, перекреслена, а зверху написано великими червоними літерами: "ЛАЛЄНКОВ!". Досі пам'ятаю, як ці літери у мене розпливалися перед очима (сміється). У підсумку пішов виступати, але як пройшов перший акт, не пам'ятаю. Мені це, звичайно, пробачили, бо розуміли, що я жертва обставин.

— Це, напевно, ще не страшно: я чула, що актори, бувало, взагалі засипали на сцені...

— Траплялося й зі мною таке! Я тоді грав, до речі, з Адою Миколаївною. Справа в тому, що за кілька днів до виступу у мене був день народження, який я спочатку відсвяткував у театрі, потім вдома, потім ще з друзями. Паралельно у мене був жорсткий графік зйомок, репетиції — коротше, я кілька діб просто не спав. За сценарієм п'єси я повинен був прикинутися мертвим, а Ада Миколаївна мала побачити моє тіло, підійти, а потім повернутися на авансцену і вимовити монолог. Поки вона говорила, я повинен був швидко встати і непомітно випаруватися, після чого вона повинна була побачити, що мене вже немає, що я їх обдурив. І ось я ліг, прикинувся мертвим — і заснув. Відкриваю очі від того, що Ада Миколаївна ногою поруч стукає і тихесенько так запитує: "Лалик, і що ми тепер будемо робити?", А я спросоння на весь зал голосно: "Не знаю". Казуси — це частина нашої професії, що поробиш (сміється).

Читайте найважливіші та найцікавіші новини на наших сторінках Facebook, Twitter, Telegram

Ви зараз переглядаєте новину " Інтерв'ю з відомим українським актором Дмитром Лаленковим: "Белуші називав Донбас українським Чикаго 30-х"". Інші Інтерв'ю зірок дивіться в блоці "Останні новини"

АВТОР:

Марія Рубан

Джерело:

"Сегодня"

Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Орфографічна помилка в тексті:
Послати повідомлення про помилку автору?
Повідомлення повинно містити не більше 250 символів
Виділіть некоректний текст мишкою
Дякуємо! Повідомлення відправлено.
Загрузка...