Аліна Бонд
редактор 31 січня в Україні відбудеться прем’єра повнометражної комедії "Зустріч однокласників" (знято на замовлення телеканалу НЛО TV компанією Tauras Films за участі Idea Production та "Кінокомпанії ММД").Фронтмен рок-гурту "Друга ріка" Валерій Харчишин зіграв в ній одну з головних ролей, а з Segodnya.Lifestyle поділився своїми спогадами про школу, ставленням до зустрічей однокласників і порадами для тих, хто на них збирається.
- Валерію, якось ви сказали, що не любите зніматися в кліпах, а про зйомки в кіно мріяли. В чому суттєва різниця в ставленні до зйомок?
- В кліпах я не люблю зніматися, тому що мене дратують синхрони. А ще я не люблю фонограму і все, що є штучним. Наша група завжди відмовлялася від виступів під фонограму на ТБ. Я якщо співаю, то співаю наживо. А от що стосується дії, то це мені завжди подобалось. Там є можливість жити і грати – в мене є такі кліпи, в яких мені дуже сподобалось зніматися.
- Розкажіть про вашого персонажа у стрічці "Зустріч однокласників"?
- Валєра – рок-зірка, мачо, який хоче брати від життя все. Тим не менш, він хороший друг, достатньо чутливий і не зовсім розуміє, чого хоче насправді. Мій герой дуже схожий на мене з усіма моїми негативними сторонами, але зразка "Харчишин 10-15 років тому". Валєра приховує свою ніжну сторону у жартах, кепкуванні та створюванні образу альфа-самця. Якби в мене не було дітей, можливо, я був би такий самий, як він. А так, завдяки тому, що маю багато дітей, я зовсім інший.
- А чи пам’ятаєте ви взагалі своїх однокласників та наскільки цікавитеся їхнім життям?
- На жаль, ні. Можливо, проблема в тому, що я маю неповну середню освіту, бо після 9-го класу я поступив в училище. Тобто, коли ми були дітьми у 14-15 років – я був уже в училищі, саме там закінчилася моя школа. І ті друзі для мене більш близькі. Друзів зі школи я пам’ятаю, але іноді забуваю їхні прізвища – вибачте мене за це, будь ласка (усміхається).
- Як ви вважаєте, публічна людина має право на поганий настрій та небажання щось робити?
- Публічна людина – це професія. І, мабуть, публічно вона не має бути у поганому настрої, якщо цим заробляє. Але музикант/композитор – це творча професія, і ти маєш право на те, щоб бути звичайною людиною, тобто, бути тим, ким ти є. Від цього залежить наскільки чесною буде твоя творчість. Чим ти відвертіший, тим краще тебе зрозуміють люди. Якщо ти будеш постійно грати і ховатися за надуманим гарним настроєм, то не факт, що тебе зрозуміють, коли ти будеш справжнім.
- У вас були зриви на знімальному майданчику, під час концерту або коли ви давали інтерв’ю?
- У мене були спокійні зриви (усміхається). У мене був випадок, коли я обговорив із журналістом завчасно, які питання я не хотів би чути. І тут журналіст починає інтерв’ю саме з такого питання. Я одразу сказав: "Дякую, інтерв’ю закінчене". Це було найкоротше інтерв’ю у моєму житті.
- Чи багато у вас тем-табу?
- У мене взагалі немає табу. Просто мені не подобається, коли журналісти неправильно визначають пріоритети. Хоча я розумію, що вони виконують свою роботу, і їм краще говорити зі мною про особисте життя.
- Якщо треба заплакати в кадрі, ви можете це зробити?
- Дуже легко. У фільмі "Зустріч однокласників" я також плакав, і це було найлегше, що я міг тут зробити. Набагато важче зіграти радість.
- Однокласників по життю зустрічаєте?
- Так, доволі часто, десь раз на 5-10 років. Але стабільно бачу одного, коли приїжджаю до батьків. Це мій двоюрідній брат, з яким я протирав штани за однією партою. А нещодавно подзвонив однокласник Сашко сказати, що ми поховали Ґеґа...
- Вам цікаво, що сталося з однокласниками і одногрупниками, як змінилося їхнє життя?
- Іноді мені хочеться дізнатися, але я всі ці роки боявся "відхопити" розчарування від того, що з кимось щось не так, що й на зустрічі однокласників жодного разу не був. Тому тримав їх в голові такими, якими залишив на випускному. Але, мабуть, цього року я таки поїду і все про усіх дізнаюся, навіть буду ініціатором зустрічі.
Ех, хай би вони краще брехали, якщо щось недобре. Втомився я від поганих новин..
- Як ви ставитеся до себе на екрані?
- Та абсолютно нормально, вимкнув телевізор і спиш спокійно.
- А ваші близькі?
- Дуже погано, бо постійно вмикають той телевізор, якісь старі кліпи, а ще гірше – живі виступи 15-літньої давнини, і знущаються наді мною.
- Із ким із відомих акторів хотілось би знятися в одній стрічці?
- Якщо можна обирати, то я би починав із режисера, від якого набагато більше залежить, ніж від самого зіркового актора. Я, переважно, не мрію про щось нереальне, типу, з`явитися у стрічці Тарантино чи у Алесандро Гонсалеса Іньярріту, а от у Звягінцева я би знявся, що теж малоймовірно. Та про це, принаймні, можна мріяти.
- Які поради ви б дали тим, хто збирається на зустріч однокласників?
- Не влаштуйте фальстарт, тобто прийдіть тверезими, хоча б на саму зустріч. Якщо ви вигадали легенду про своє щасливе життя, то завчіть її, як перший урок, та сухо розповідайте одне й те саме усім без винятку. Без варіацій та прикрас, але тільки тоді, коли у вас про це запитають. Не потрібно в одну секунду впихнути доньку медалістку, чемпіонку світу з тенісу, сина у Гарварді, папугу Кєшу, що розмовляє китайською та хінді і несе золоті яйця у вас на літній віллі у Тоскані.
А якщо серйозно, то знайдіть щось старе, типу фотографій, що у вас збереглися з тих часів, старі касети, бобіни, припхайте той старий магнітофон, станьте, як раніше їх називали, "диск-жокеєм". Влаштуйте дискотеку виключно з того репертуару, що гримів тоді з Маяка, і потіште стареньких спогадами, або вивчіть якусь пісню, навіть, якщо ви ніколи не співали у школі. До речі, це про мене, бо у школі я ненавидів уроки музики та співів.
Нагадаємо, "Зустріч однокласників" - повнометражна комедія, що розповідає про трьох друзів, які багато чого досягли в житті, але і придбали багато проблем.
Головні теми