Ви можете ознайомитисЬ зі змінами в політиці конфіденційності. Натискаючи на кнопку «Прийняти» або продовжуючи користуватися сайтом, ви погоджуєтеся з оновленими правилами і даєте дозвіл на використання файлів cookie.
Прийняти
Головна Сьогодні

"Україні у спадок дісталося зневажливе ставлення до хворих": історія ВІЛ-позитивного українця

Кожен день в Україні заражаються 44 людини, а 8 – помирають від СНІДу

Дмитро Шерембей. Фото: Данило Павлов 
Дмитро Шерембей.
Фото: Данило Павлов 

В Україні тільки за рік від СНІДу загинуло понад три тисячі людей. Щороку тисячі українців заражаються невиліковним захворюванням, багато хто з них про свій діагноз навіть не підозрюють. Дмитро Шерембей живе з ВІЛ вже майже 20 років. За цей час у молодої людини з'явилося двоє здорових дітей, він побудував кар'єру і очолив одну з найбільших в Україні пацієнтських організацій "Люди, які живуть з ВІЛ". Дмитро впевнений: щоб зупинити епідемію в країні, необхідно витратити всього сім мільйонів доларів.

"Люди не хочуть дізнатися правду про своє здоров'я"

За даними Міністерства охорони здоров'я, 280 358 українців хворі на ВІЛ. Майже 60 тисяч з них – діти молодше 15 років. Кожен день в Україні заражаються 44 людини, а 8 – помирають від СНІДу. Так, тільки за минулий рік медики зареєстрували 15 869 нових випадків зараження.

Дмитро Шерембей з початку 2000-х років займається проблемами ВІЛ-позитивних українців, в цей же період молода людина і сам дізнався про свою хворобу. Ще 15 років тому вважалося, що ВІЛ – смертельне захворювання і максимум, що можна зробити – продовжити життя. На початку 2000-х в Україні з'явилася антиретровірусна терапія (APT) – препарати дозволяють пригнічувати вірус в організмі і жити повноцінним життям. Дмитро один з перших українців, який почав приймати АРТ.

fe591849ea69f995fac9daf16545534929662aa4b2b07bc287pimgpsh_fullsize_distr

Дмитро вже 20 років хворіє на ВІЛ. Фото: Данило Павлов

"Я був в першій сотні тих, хто почав отримувати терапію. Я приймаю її вже 15 років, у мене нульове вірусне навантаження. Тобто, я абсолютно безпечний. Моя кров – безпечна. Я не можу заразити людей ВІЛ", – розповідає Дмитро.

Проблема №1: Мало ліків

За статистикою, кожен четвертий українець з ВІЛ отримує АРТ, інші – мають високу вірусне навантаження і заражають приблизно двох чоловік в рік. Щоб зупинити епідемію досить роздати всім хворим препарати, впевнений Дмитро Шерембей. Для цього держава повинна закупити медикаменти на суму від 4 до 7 мільйонів доларів, а більшість хворих українців – отримати ці ліки.

Проблема №2: Українці не хочуть знати правду про своє здоров'я

"Україні у спадок дісталося зневажливе ставлення до хворих. Але насправді діагноз ніяк не характеризує людину. Моя поведінка може мене характеризувати, але захворювання – ні в якому разі", – розповідає Дмитро Шерембей.

Через упереджене ставлення до ВІЛ-інфікованих, самі хворі часто бояться пройти тест, дізнатися про свій діагноз і почати терапію. "Люди не хочуть знати правду про своє здоров'я для того, щоб до них хоч фальшиво добре ставилися", – впевнений активіст.

Українці, які не приймають АРТ, ризикують померти від СНІДу. "Не здають тест – не отримують терапію – йдуть із життя", – пояснює Шерембей.

"Жодне захворювання не може бути причиною, щоб своє життя перетворити в ла*но"

35f4b198560ffd7d775129070b2218ac7af21cc73aa2c533acpimgpsh_fullsize_distr

Дмитро Шерембей. Фото: Данило Павлов

- Як Ви дізналися про свій діагноз?
- C 1997 року я живу з ВІЛ. Тоді тестування і діагностика в Україні були погано розвинені. Життя моє було непростим. Я вживав наркотики, у мене була дуже бурхлива молодість, я був у в'язниці. Це був дуже складний час. Я переглянув свої цінності: почав допомагати наркозалежним, це було на початку 2000-х...

Я займався однією сім'єю, умовляв їх пройти лікування в центрі реабілітації. І там потрібно було обов'язково проходити тест на ВІЛ. І коли сім'я здала тест, доктор їх діагноз повідомив не ним, а мені: бо я їх привів, я ними займався. Я потрапив в ситуацію, коли мені потрібно було повідомити людям, що вони хворі на ВІЛ. Я тоді розумів, що ця інформація може їх демотивувати і вони відмовляться лягати на реабілітацію...

Тоді сам пішов, здав тест на ВІЛ. Коли прийшов до лікаря, вже знав, що буду робити. Я вважав, що я витрачу час, який у мене залишилося, на тих людей, яких я люблю. Я завжди відкладав цей час на потім. Тепер його мало. Коли прийшов до лікаря, він попросив весь персонал вийти. Я сказав йому, що йому не потрібно напружуватися, а просто сказати, що мені робити далі.

- І що Ви робили далі?

- В Україні була маленька група взаємодопомоги, там збиралися люди з ВІЛ. Я пішов, щоб отримати більше інформації, якимось чином надати їм допомогу. Мені не сподобалося, що люди драматично ставилися до свого життя. Вони з цього діагнозу робили кінець життя. Я зрозумів, що я можу навчити їх радіти простим речам. Рівно через рік ми святкували Новий рік, це вже була велика група людей. Люди були з родинами, вже не було такої драматичної обстановки...

- А особисто Вам легко було "не драматизувати" своє захворювання?

- Коли я дізнався про свій діагноз, у мене і так вже було досить висновків, щоб жити інакше. Діагноз ВІЛ – була інформація про те, що я завтра помру. Жодне захворювання не може бути причиною, щоб своє життя перетворити в ла*но.

У мене було достатньо сил, щоб люди навколо не зробили з цього трагедію. Я вигадував всякі історії про те, що вже є ліки – три дня і ти здоровий, розповідав всякі небилиці. Щоб для близьких це було не так драматично.

- Лікарі робили якісь прогнози?

- У 2000-х я потрапляю в лікарню з вагою менше 50 кілограм, у мене була висока температура. До мене приходить лікар, дивиться на мої аналізи і каже, що мені залишилося жити два місяці. Але настрій внутрішнє у мене було інше, я сказав "Не вам вирішувати, як мені жити і коли вмирати". Прогноз доктора не виправдався...

- ВІЛ-інфікованих, особливо в невеликих містах, часто розповідають про упереджене ставлення з боку медиків...

- Я хочу розповісти про один випадок. Колись я прийшов інфекційну дитячу лікарню до одного з дітей. Я чув, як у сусідній кімнаті плаче дитина. Я подумав, що там роблять якісь маніпуляції з дитиною, їй некомфортно, і вона кричить. Минуло дві хвилини, три хвилини, чотири хвилини. Дивлюся, в кінці коридору сидять дві медсестри і п'ють чай. Я подумав, що, напевно, з дитиною лікар, інакше медсестри б підійшли до дитини. Дитина продовжила кричати, і я зайшов в палату.

Там стояли чотири ліжечка, і на одному з іржавих матраців лежить дитина-немовля. Він плаче, тому що він пописав і мокро. Медперсонал чує, але ніхто не йде. Я пішов до медсестрам і питаю "Ви оглухли?", А вони мені відповідають: "Так це дитина з ВІЛ, від якої мама відмовилася". Я не міг повірити, що люди можуть себе так вести. Я підняв весь персонал на вуха. Самий останній, хто не повинен від тебе відмовитися – це лікар.

Читайте найважливіші та найцікавіші новини у нашому Telegram

Джерело: "Сегодня"

Новини партнерів

Популярні статті

Новини партнерів