На що готові наші діти заради перемоги

Підростаюче покоління завжди було прийнято лаяти. Однак за них є і кому заступитися, наприклад, нинішнім волонтерам: вони добре знають, що саме діти і підлітки часто стають ініціаторами допомоги нашим воїнам, які знаходяться в зоні бойових дій. "Близько 90% переданої нами допомоги зібрано хлопцями з різних навчальних закладів та їх батьками, – говорить запорізький волонтер Олена Ярошенко. – Причому робиться це щиро, без тиску дорослих. Вони із задоволенням слухають історії солдатів, розглядають фотографії з фронту, просять привезти їм щось з передової, навіть осколки від снарядів! Бійці, які приїжджають до нас на побивку, дають їм уроки мужності. Дуже часто перед поїздкою в зону бойових дій ми об'їжджаємо школи. В одній з них вчителька попросила нас трохи затриматися – діти хотіли передати свої побажання солдатам. З дитячих вуст звучало: "Повертайтеся живими!", "Ви переможете!". Останнім підійшов хлопчик зі словами: "Хочу, щоб наші перемогли, і я швидше повернувся додому!". І тут же сховався за вчительку. Дитина виявилася біженцем з Попасної. Він і його сім'я, як виявилося, брали найактивнішу участь у зборі допомоги.

В одному з листів хлопчик просив солдата прийти до нього на день народження.

Діти часто надсилають нам листи. В одному з таких була фотографія хлопчика і розповідь про те, що він біженець з-під Донецька. Він дуже хотів, щоб хтось із солдатів приїхав до нього на день народження. Ми приїхали в казарму, де на ротації перебувала 55-а артилерійська бригада, і попросили відрядити до школи одного з військовослужбовців. Для дітей та зустріч була несподіваною і дуже радісною! Солдат зайшов у клас і особисто подякував хлопчику за лист. А через час тому хлопчикові подзвонив інший солдат і теж став дякувати. Спочатку батьки хлопчика дуже злякалися, але ми з'ясували, що бійці просто передавали цей лист з рук в руки – для підтримки бойового духу. Ще запам'яталася допомога, яку ми передавали від дитячого танцювального колективу "Чарівниця". Перебираючи чергові посилки, ми наткнулися на пакет, в якому було дуже багато оберегів ручної роботи і величезний прапор, розписаний побажаннями дітей. З ним ми приїхали в одну зі знову сформованих бригад зенітників – вони якраз в одному з боїв втратили свій прапор. Солдати назвали його талісманом бригади і обіцяли зберігати як зіницю ока.

Втім, дитячий патріотизм приймають не всі батьки. Одна з мам навіть прозвала мене "волонтером смерті" і досі пише про мене неприємні речі в соцмережах. Часом мені здається, що діти набагато розумніші за деяких дорослих. Мій син дуже допомагає мені сьогодні тим, що прощає часті від'їзди до лінії фронту. Хоча перша моя поїздка туди далася йому нелегко, але сьогодні він пишається своєю мамою".

Деокупація півдня країни – як українські військові відвойовують території

Заборона на пересування країною для військовозобов'язаних – всі деталі

Ракетні удари по мирних українськиих містах - липень 2022

Ядерний тероризм Росії

ІВАНО-ФРАНКІВСЬК: "Нас не залякати, але було неприємно"

Бойовики зараз нерідко розшукують маленьких патріотів України через соцмережі і надсилають їм огидні листи. Таке прийшло і 13-річній Христині з Івано-Франківської області. Одного разу разом з іншими дітьми на уроці української мови вона написала лист на фронт, в якому вказала свої прізвище, адресу, школу і хобі. "Я написала солдату, щоб він нас охороняв і щоб з ним завжди був Бог", – пояснила школярка. Христина і подумати не могла, що лист потрапить до рук бойовиків – вони знайшли його на залишених позиціях сил АТО. У відповідь бойовики записали грубе відеозвернення. "Твоїх нібито захисників ми прикопали недалеко – вони ось тут, поруч лежать", – йшлося у відео, яке надіслав Христині в особистому повідомленні "Вконтакте" якийсь хлопець, в профілі якого країною народження значиться РФ. "Нас не залякати, але було неприємно", – розповіла потім журналістам Христина. Вчителів найбільше обурило, що чоловік у відео сказав: "Тебе, очевидно, вчитель у школі змусив це письмо написати. Ти плюнь в нього і скажи: "Дядю, ти кажеш неправду!". Мама дівчинки сказала, що пишається своєю донькою. Однокласники теж заявили, що продовжать писати солдатам, але не будуть залишати даних про себе.

ТЕРНОПІЛЬ: ляльки-мотанки і мама по скайпу

Bот вже рік мама і тато дев'ятирічної тернопільчанки Ані Мельник воюють на сході України. Весь цей час дівчинка живе з бабусею і дідусем – до слова, теж колишнім військовим. Аня вже звикла спілкуватися з батьками по скайпу, в соцмережах і по телефону. За цей час малятко стала не по роках серйозною і самостійною. "Якось ми ледве не посварилися через те, що Аня вирішила ввечері пройтися по всьому під'їзду, щоб зібрати гроші на допомогу нашій армії, – згадує бабуся Ольга Петрівна. – Вона стояла на своєму, поки ми не здалися і не відпустили її". От тільки віднести гроші волонтерам дівчинка не змогла – застуджена, вона злягла з температурою. Почесну місію передачі 200 зібраних гривень передоручили дідуся. У подяку воїни "Азова" надіслали дівчинці посилку з іграшками і поклали туди дивні рукавички і шапочку.

"Анечка повинна була стати кримчанкою: восени 2014 року її мама, моя донька, планувала забрати її до себе у військову частину під Сімферополем (мати Ані працює військовим психологом. – Авт.). Вже й українську школу знайшла, але – на жаль, – тихенько зітхає бабуся в момент, поки непосидюча внучка відволіклася пограти з котиком. – У березні минулого року їх ОБАГ (окрема берегова артилерійська група. – Авт.) однією з останніх виходила з Криму. Щоранку, як тільки Анюта з'являлася в школі, діти обступали її: "Мама вже вийшла з оточення?". Було дуже страшно. Востаннє Анюта бачилася мамою на початку березня, та й то лише кілька годин: та з товаришами по службі привезла до Тернополя "вантаж 200" з тілом їх загиблого товариша". "Я за мамою дуже сумую! – каже дівчинка. – Мені часто сниться, що вона мене обіймає і цілує. А ще я люблю грати на планшеті і мрію, що колись повернеться мама, ми заведемо хом'ячка і черепашку. І дуже хочу побачити равлика, якого подарували мамі. Вона от така (розводить руки сантиметрів на 20) і живе в акваріумі в частині".

Анині батьки воюють вже рік.

Якось вчителя запропонували учням написати листи нашим воїнам. Коли Ганнуся розповіла про це бабусі, Ольга Петрівна запитала: "А ви не хочете написати в частину твоєї мами?". Через кілька днів малятко попросила файлик. "Виявляється, діти намалювали цілу пачку малюнків і наробили повну сумку ляльок-мотанок. У подяку їм батальйон передав прапор України з автографами бійців", – продовжує бабуся. "Я намалювала летючу пташку з вербовою гілочкою в дзьобі, а ще квіти і сонце, – каже Аня. – Завжди пишу в листах: "Дорогий солдате! Бажаю, щоб тебе Бог оберігав, і ти повернувся додому з перемогою!". У класі, де навчається Аня, у трьох дітей батьки були відправлені на Схід. Один з них уже загинув.

ЗАПОРІЖЖЯ: "Щоб допомогти, продала коси"

"Збираючись у чергову поїздку, ми як завжди об'їжджали пункти збору допомоги для бійців 23-го мотопіхотного батальйону, – розповіла Олена Ярошенко, власниця весільного салону, яка волею долі стала ще й членом комітету волонтерів Запорізької області. – Передаючи мені чергову посилку, дівчатка-волонтери просили звернути на неї особливу увагу. Сказали, що дівчинка років 16-ти несла її, міцно притиснувши до себе, як величезну цінність. В ту поїздку ми комплектували продукти, і тому, дізнавшись, що в посилці речі, відклали її убік і наткнулися на неї через тиждень. В дбайливо упакованому пакеті лежали балаклава, рукавички, шкарпетки, термобілизна. Все – дуже гарної якості, не з дешевих, і записка: "Мене звуть Маша, мені 16 років. Не знала, як можу допомогти нашій армії, адже я ще не працюю. Але, побачивши оголошення про купівлю волосся, вирішила обрізати своє волосся і продати його. Благо воно в мене довге! На виручені гроші я придбала теплі речі для воїнів. Величезне прохання передати їх на фронт". Записка настільки зачепила мене, що я вирішила будь-що-будь розшукати дівчинку, щоб боєць, який отримав від неї допомогу, неодмінно зміг Маші віддячити. Після розміщення інформації в соцмережі ми всім миром таки розшукали її аккаунт. Маша дала свій номер телефону.

У Маші із Запоріжжя було красиве довге волосся нижче пояса.

У процесі пошуку з'ясувалося, що дівчинка хвора на аутизм. Ми не знали ступінь захворювання, наскільки контактна дитина. Але Маша виявилася дуже товариською дівчиною і справжнім патріотом. І тут виникла проблема: підопічні нашого батальйону збиралися на демобілізацію і на дворі вже потеплішало, а вміст пакету більше знадобиться тому, хто залишиться на фронті на наступну зиму. Після довгих пошуків і роздумів ми зупинили свій вибір на якомусь Андрія родом з Васильківського району, який збирався після строкової служби підписувати контракт і служити в армії. Переконливо попросили його передзвонити Маші. Потім Андрій зізнався, що так не переймався, навіть коли зустрічався з дівчатами. У міру того, як я стала ділитися цією історією з друзями та знайомими, низка неймовірних вчинків продовжилася. Наші волонтери з Голландії, дізнавшись про Машу, купили їй кільце і хотіли переслати ще до Восьмого березня. Спочатку вони хотіли вислати грошей, але ми їх відрадили, побоюючись, що Маша знову відправить їх на потреби військових. Через митні проблеми і безліч супровідних документів доставка кільця затрималася на місяць. Щоб його вручити, я запросила дівчинку з батьками в офіс. Ми влаштували невелике, але дуже зворушливе свято. Марія прийшла з татом, який знову ж передав нам енну суму, яка пішла на планшет для солдатів. Маша всіх знову приголомшила, сказавши, що якби була постарше, сама б пішла на фронт. З тих пір з родиною Маші ми спілкуємося досить часто. А коли Андрій приїхав до Запоріжжя на побивку, ми запросили в гості його і Машу з мамою. Солдат дуже бентежився; крім того, він був дуже втомленим – напередодні від'їзду його поранили. Але в підсумку все сталося дуже зворушливо, Маша і Андрій подружилися".

"Сегодня" вдалося поспілкуватися з мамою дівчинки. Виявилося, що патріотка з довгою косою – дочка священика УПЦ МП. Маша, незважаючи на свій юний вік і хворобу, керує церковним хором, і в неї дуже добре виходить. Навчається вона в звичайній школі на індивідуальному навчанні, дуже багато читає. "З самого початку подій 2013 року Маша не залишалася байдужою, ходила з братом і батьком на запорізький Майдан, – розповідає мама Еліна Сава. – Новини з кривавими кадрами розгону студентів і розстрілів ми їй дивитися забороняли – її здоров'я від переживань значно погіршується. Як тільки в Крим увійшли перші БТРи, Маша заявила, що відтепер російською не розмовляє. Так і є – з 27 лютого 2014 року вона говорить виключно українською. Так що тепер у нас в родині двомовність: Маша і її брат Антон говорять українською, а ми з чоловіком – по-російськи. З початку війни ми намагаємося допомогти і біженцям, і пораненим, і бійцям. Якось Маша сказала, що хоче підстригтися – у неї було шикареі густе і довге, нижче талії, волосся, не зіпсоване ні хімічною завивкою, ні фарбуваннями. Я не здивувалася, адже підлітки схильні експериментувати. Тільки порадила не залишати волосся в перукарні, а продати його. Сума вийшла несподівано великою – 830 грн. На запитання: "Куди ти витратиш гроші?" Маша рішуче заявила: "На АТО!" Я перепитала: "Як, все-все?" Вона спокійно відповіла: "Так, все". Ну, якщо вона щось вирішила – сперечатися марно. На наступний ранок Маша з татом пішли на базар, купили речі і в той же день відвезли волонтерам. Так вони потрапили до Олени Ярошенко. Коли 23-й батальйон повертався на дембель, я і Маша поїхали на площу їх зустрічати. Я дізналася по фото Андрія відразу, Маша – трохи пізніше. Він був втомлений і розчулений. Ми йому подарували квіти та цукерки, запрошували в гості. Додому він до нас так і не прийшов, але запросив Машу в кафе, де зустрічалися волонтери і бійці його взводу. Маша була з братом. Солдати сказали Маші багато добрих слів і назвали символом їх взводу".

Рішення. Після захоплення Криму Маша говорить тільки по-українськи.

"Для таких, як Маша, варто жити"

"Коли дізнався, на що зважилася дівчинка, щоб придбати нам одяг, мені стало дуже ніяково, – розповів "Сегодня" ще один учасник історії, Андрій з позивним Фантом. – Я не звик до такої уваги. Напевно, таке відчуття і можна назвати щастям. Воно досі зі мною, як і Машині речі. Гордість бере за те, що в нашій країні є люди, здатні на такі вчинки. Це неймовірно полегшує суворе солдатське життя на передовій! Коли дізнався телефон дівчинки, спочатку зрадів, але потім пошкодував – ну що я їй скажу? Кілька днів готувався до розмови, робив якісь нотатки. Коли нарешті подзвонив їй, зрозумів, що вся підготовка була марною – розмова складалася сама собою і тривала ні багато ні мало півтори години! Я розпитував про її життя, вона – про мене. У Запоріжжі я навіть не знав, що Маша прийде на зустріч, і коли побачив її з мамою серед натовпу – став як укопаний. Через кілька днів ми з хлопцями організували зустріч для всіх, хто допомагав нам. Маша з братом теж прийшли (Маша – з балалайкою, Антон – з трубою) і влаштували нам невеликий концерт. Відтоді з Машею ми регулярно на зв'язку".

Андрію дістався подарунок.

ЛЬВІВ: "Не думала, що мій браслет потрапить до тата"

Любов маленької львів'янки Насті Гапоненко, що подолала тисячі кілометрів і десятки блокпостів, щоб на війні стати оберегом для тата.

Все почалося з того, що шість учениць 4-б класу львівської школи №40 підійшли до вчительки з питанням: "Як допомогти українській армії?". Після цього 10-річні дівчатка домовилися в'язати браслети з синьо-жовтих стрічок і продавати їх, а виручені гроші передавати на потреби ЗСУ. "За два місяці діти сплели 200 стрічок і заробили 600 грн. Ще трохи допомогли батьки, – розповідає класний керівник Оксана Дутчак. – У результаті ми передали 2 тисячі гривень в госпіталь на операцію бійцеві Володимиру Пелеху". Через волонтерів діти відправили на передову ще 800 таких браслетів: дівчатка плели обереги для бійців на уроках праці, малювання і по вихідних – замість ігр та мультфільмів.

З одним із цих браслетів сталося несподіване. "Ще до поїздки на війну я бачив, що Настя плете синьо-жовті браслети, – говорить Віталій, батько Анастасії Гапоненко. – У середині грудня мене відправили в Луганську область. Якось у лютому до нас приїхали волонтери зі Львова та доставили подарунки від дітей із 40-ї школи. Я не був упевнений, що мені потрапив саме Настин браслетик, але все одно носив його біля серця. Чесно кажучи, під час обстрілів хапався за цей синьо-жовтий талісман, який надавав мені сил і віри в те, що нічого страшного не трапиться".

Від Насті перебування тата на війні ретельно приховували: рідні говорили дівчинці, що батько у відрядженні в Польщі. Правду Настя дізналася, лише коли він виїхав за межі Харківської області і вже прямував додому. "Пам'ятаю, дочка дуже сильно плакала, коли дізналася все, – каже батько дитини. – Ми довго сиділи обнявшись, поки сльози не висохли. Коли ж почав розбирати речі, Настя побачила мій талісман і закричала: "Тату! Це ж ті браслети, які ми для бійців робили!". На наступний день вона розповіла про це всьому класу".

"Плести браслети нескладно, а дуже захоплююче і корисно, та й нерви заспокоює, – говорить Настя. – Одного разу я наплутала з прелетеніем, але мені шкода було все розпускати і переробляти. Так браслет і поїхав на війну. А коли тато повернувся і показав свій талісман, я відразу визнала його по стрічечках і неправильній кісці. Так рада, що браслет допоміг татові повернутися додому!". "У кожного бійця на війні є свої обереги, – каже Віталій. – В основному це фотографії дітей та коханих, різні янголята, передані від волонтерів, маленькі ікони і витяги з Біблії".

Татко Віталій та дочка Настя.