- Маша, розкажи трохи про свій шлях у сфері добрих справ.
- За фахом я спеціаліст із зв‘язків з громадскістю, пять років допомагала заговорити культурним, соціальним і освітнім проектам, таким як нобелівська премія для вчителів Global Teacher Prize Ukraine, Музей новин та інші, щоб про них дізналась вся країна. А потім вирішила поєднати життя з благодійністю. Це моя пристрасть! Я щиро вірю, що благодійність може вплинути навіть на економіку країни, коли люди зрозуміють, що допомагати може кожен і будуть реалізовувати зміни в зоні своїх можливостей. А також мрію, щоб всі сили, що люди вкладають у благодійність, приносили реальний результат - тобто відчутні зміни в суспільстві.
У 20 років я випадково потрапила до дитячого відділення в Інституті раку, побачилася зі смертю в обличчя та зрозуміла, що ми прийшли у цей світ не лише споживати, але й створювати і віддавати. Це був досить важкий період, коли я дивилася на деяких дітей з розумінням того, що зовсім нічим не зможу їм допомогти, вони все одно підуть з життя. Постійно гнітили такі філософські думки, на кшталт, чому саме дитина, яка ще нічого поганого не зробила, має вмирати? Було багато сліз та роздумів. Я зрозуміла, що не можу з цим змиритися і вирішила спробувати себе в іншому волонтерстві – допомозі дітям-сиротам.
У дитячих будинках одразу було помітно, що діти мають певний "споживацький підхід". Але, якщо копнути глибше, стає зрозумілим, що ми самі в них це виховали – меценати, волонтери, дирекція. Цим дітям потрібні можливості, ми маємо розширювати їхній кругозір, говорити з ними, підтримувати, давати точку опору. І жодна торба цукерок чи навіть нова гарна футболка цього не зроблять. Не змінить їхнє життя. Вони повинні також мати вибір, як і ті діти, які ростуть у родинах.
Але, звісно, траплялося й таке, що не у всіх випускників все складалося. І це не через те, що ми їм чогось не додали, а тому що вони зробили вибір – відмовилися від всіх можливостей і, наприклад, почали пити. Я зрозуміла, що не можу зробити вибір за когось іншого, але дитина точно має побачити альтернативу і отримати можливість обирати. Якщо ти мав можливість, але не скористався нею – це питання особисто до тебе, а не до суспільства. Повинна існувати персональна відповідальність. Тому мені хотілося б зробити децентралізацію благодійності в Україні. Зламати стереотип щодо думки, що допомагати може багатий бідному або великі міста маленьким – допомагати може кожен. І якщо ти житимеш у невеличкому містечку і матимеш ідею, яка здатна зробити світ кращим, дій!
- Коли виник "Клуб добродіїв"?
- 2014 року. І головна його ідея – не пропагувати жалість. А замість цього – допомагати дітям з дитбудинків можливостями, навчанням, підтримкою особистості. Ми анкетуємо їх, цікавимося, ким вони хотіли б себе бачити, які в них улюблені герої, що вони хочуть отримати на день народження, про що мріють. І оце все – якраз про підтримку талантів і розвиток.
У нас є декілька внутрішніх проектів, серед яких, наприклад, "Перша професія". І якщо хтось хоче до нас приєднатися або виступити спонсором, ми говоримо – професія важливіша за цукерки. Тому на Миколая давайте краще зберемо 50 тисяч гривень і запустимо річну програму, що навчить дітей конкретному ремеслу. І коли вони вийдуть за межі дитбудинку, зможуть самі заробити собі на життя.
- Скількома дитячими будинками ви опікуєтеся?
- Ми пішли шляхом не кількості, а якості, тому обрали 10 дитбудинків різної форми – звичайних, сімейного типу і навіть за допомоги соціальної служби підтримуємо декілька дітей, які перебувають у складних життєвих обставинах, інколи вони ще більшої допомоги потребують. Бо такі діти, наче, і живуть у родині, мають маму і тата, але все одно нікому не потрібні.
- Якщо я хочу приєднатися до вас у поїздці до дитячого будинку, як це зробити?
- Є декілька варіантів. Наприклад, нещодавно я написала на сторінці проекту про дівчинку Машу, яка живе у дитбудинку "Сонечко", після чого до мене звернулася одна жінка. Сказала, що у цієї дитини очі як в її власної, і що вона хоче їй допомагати, передавати гроші, речі, подарунки на свята, але їхати туди не може, бо це психологічно дуже складно. Тобто, можна передати нам кошти.
Якщо ти фахівець у певній справі, ти можеш поділитися своїми знаннями і вміннями. Ось ти, як журналіст, можеш провести майстер-клас із написання листів чи текстів. Крім того, розповісти, що текст може допомогти не лише викласти думки, але й зняти якусь напругу, якщо тобі погано і необхідно виговоритися. Ми будь-яку навичку дорослого переводимо у користь.
Якось ми мали досвід проведення курсу уроків акторської майстерності від дівчини Маші, яка є акторкою, озвучує мультфільми, грає у театрі. І діти під час цих занять вперше почали себе проявляти, відкриватися. Це було непросто, бо хтось в останню хвилину відмовлявся виходити на публіку, хтось починав боятися, але вийшло дуже цікаво.
Також у нас є напрямок "автодобродії" – оскільки усі будинки розташовані під Києвом і туди треба дістатися. Можна всіх учасників туди підвезти. Тому коли до нас приходять бажаючі допомогти, я завжди їх розпитую і намагаюся з`ясувати, яку суперсилу має людина і що вона може дітям дати.
- Як виникла ідея саме такого формату допомоги? Не цукерками або одягом, як роблять зазвичай .
- На жаль, не всі розуміють, навіщо саме хочуть відвідати дитячий будинок. Бувають моменти, коли хтось пише: "Я хочу, щоб моя дитина поїхала до дитбудинку, побачила, як жахливо там живуть діти, і після цього оцінила ступінь моєї турботи!" Це дуже дратує, чесно зізнаюся. І я в такі моменти можу дуже різко відповісти. А яку користь отримають діти, до яких ви поїдете? Що це за егоїзм такий? Ви взагалі про ТИХ дітей подумали? Ви до них приїдете, виставите, як в зоопарку, покажете своєму золотому охайному синочку і все? Нехай далі живуть?
Або одна велика компанія якось на День захисту дітей запропонувала допомогти, надавши нам дитячі речі. Я їм запропонувала ще книги, ігри купити якісь – не лише настільні, але і бадмінтон, наприклад, оскільки це червень і він дуже стане в нагоді на природі. Замість цього нам передали, зокрема, колготки в сіточку і жіночі ажурні трусики не першої свіжості.
І це стало певним переломним моментом, коли я зрозуміла, що не повинна обробляти весь той непотріб, від якого хтось хоче позбутися, одночасно відчувши себе благодійником. І коли хтось після цього знову писав, що хоче віддати нам якісь речі, я відповідала – а з чого ви взяли, що ваш мотлох їм потрібен? (сміється).
І ось тоді деякі люди почали дякувати за це і питати – а як треба, а що привезти, чим допомогти? Тому що багато хто хоче, але справді не уявляє, з чого почати. І це все потрібно пояснювати, це реальна проблема. Просто в суспільстві відсутній діалог або будь-яка інформація щодо того, як це все робити. Тому у "Клубу добродіїв" є ще й просвітницька місія. Ми показуємо власним прикладом, як можна допомогти. Демонструємо, що для цього не потрібні мільйони.
Я знаю випадки, коли організація виділила якусь нереальну суму на закупівлю 150-ти дитячих шапок. Це все добре, але особисто я не можу назвати таку благодійність ефективною. Ці діти дуже відрізняються від наших власних, з якими ми спілкуємося щодня. Вони можуть до 18 років прожити, не маючи можливості прийти до магазину і щось купити. Тому не вміють елементарного – обирати.
Така дитина може впасти в ступор в кафе, тому що не зможе сказати – каву вона бажає або чай. Вона не знає, що так можна. І набагато цінніше буде відправиться разом в супермаркет, дати їй сто гривень і запропонувати зробити покупки, пояснивши сам процес. Так і з шапкою. Дівчинка може мати вже три рожевих шапки, а хлопчик – чотири сині, проте мріяти при цьому про жовту. Це все складніше, звичайно, але більш ефективно.
- Як діти йдуть на контакт з незнайомцями?
- Знаєш, у кожній установі по-різному. Але вони чітко розділяють спонсорів, які приїхали, залишили сумки і поїхали, і друзів, яким вони не байдужі. Тому слід ще на стадії ухвалення рішення їхати в дитбудинок чи ні, зрозуміти, в ролі кого ви туди поїдете.
- Є певні правила, яких слід дотримуватися?
- Є люди, які побоюються, наприклад, що дитина може назвати "мамою" або "татом". Зі мною за весь час такого не сталося жодного разу. Ми відразу встановлюємо певні рамки. І я більше для них сестра ніж мама. Я спілкуюся з ними на рівних, навіть з їх лексикону щось можу сказати і це працює набагато краще. Якщо щось мені не сподобалося – я про це говорю.
- Я знаю про інше побоювання – що приїдеш до дітей і не зможеш стримати сліз. Але не можна ж ридати перед ними. Що з цим робити?
- Якщо є бажання відвідати дитбудинок – можливості знайдуться. Можна поїхати не як учасник, а як глядач. Можна не спілкуватися з дітьми перший раз або два. Ті діти, якими ми займаємося, нам довіряють і зустрінуть кожного з радістю. Вони не будуть його випробовувати чи ще щось.
Знову ж таки, завжди можна сказати ні. Мені здається, всі вважають, що, якщо дитина до тебе притулиться, ти змушений будеш сидіти і терпіти, щоб її не травмувати морально і не завдати певної шкоди. Вони все розуміють, і, якщо хтось на руки до тебе намагається залізти, а ти цього не хочеш – скажи, це не проблема. Головне, як я вже говорила – дистанція і рамки.
Чесність не менш важлива. Коли ти вперше приїжджаєш, то повинен представитися і сказати: "Я не можу обіцяти, що приїду наступного разу, але ось сьогодні давайте проведемо з вами весело і корисно час". Бо ж, якщо ти пообіцяєш і не виконаєш – це буде дуже боляче. Їх і так вже кинули і обдурили, можливо, навіть не одноразово.
І ще існує дуже важливий момент – ніколи не варто ставати на чийсь бік. Якщо виникає конфлікт між дитиною і вихователем, ми повинні зберігати нейтралітет. Ти за дитину заступишся, через годину поїдеш і у неї почнуться проблеми.
- Тобі особисто щось дало волонтерство та благодійність?
- Без сумніву. Це все дуже добре чистить оточення, тому що поруч не можуть залишатися люди, які не поділяють твоїх поглядів. За цей період в моєму житті було чимало розривів, але я навіть рада цьому, це просто не мої люди і у нас різні цінності. А ще така робота розвиває твої приховані таланти, оскільки ти не можеш робити те, в що не віриш. Вона розкриває ту суперсилу, яку ти, можливо, ніколи не продемонстрував би впродовж робочих буднів.
- Що потрібно людині, щоб стати волонтером?
- Існує такий стереотип, що на це потрібно чимало часу – це неправда. Просто потрібно зрозуміти, що волонтерство має стати частиною твого життя, і все. Є дуже показовий соціальний ролик на цю тему, в якому йдеться про життя дуже поганого, на перший погляд, чоловіка, який зловживає алкоголем, з усіма свариться і веде аморальний спосіб життя. Але після смерті виявляється, що він був донором, і тепер його органи допоможуть врятувати життя кільком людям. Добро може творити хто завгодно і в будь-якому вигляді.
Знову ж таки, більшість вважає, що якщо ти вже став на шлях волонтерства, то маєш надіти німб, звалити на плечі цей вантаж і нести його до кінця своїх днів. Був випадок, коли на одній з вечірок я стояла з келихом вина або шампанського, як раптом підійшла одна моя знайома зі словами: "Маша, ти працюєш з дітьми, як ти можеш пити на людях?" Я навіть не знала, що відповісти на таке, якщо чесно.
- Ти нерідко вживаєш словосполучення "ефективна благодійність" – що це?
- Перш за все це – усвідомлення. Я багато прочитала про це книг, пройшла онлайн-курси, оскільки за кордоном існують вже магістерські програми з вивчення цього питання, поки у нас всі мовчать. Я шукала якусь чарівну пігулку або паличку. А виявилося, що кожна людина має просто вибрати свій шлях, поставити собі питання: "А чим я можу допомогти і скільки готовий на це витрачати часу?".
Це нормально. Так має бути. Тому допомога і благодійність, це те, що об'єднує людей. Про це ти можеш говорити з незнайомцями, з тими, хто має інші політичні погляди або культурні особливості, але саме це створює і демонструє рівень твоїх цінностей.
- Якщо порівняти благодійність в Україні та за кордоном, які відмінності між нами?
- В Америці, наприклад, волонтерство є звичайною частиною життя кожної людини. Там не стає питання – а чи буду я допомагати комусь? Будеш, бо віддавати – це добре. Від цього ти отримуєш не менш яскраві відчуття, ніж від того, коли отримуєш сам. Там вважають, що неможливо бути настільки бідним, щоб не допомагати людям.
Якось Оля Руднєва, яку вважають бабусею благодійності в Україні, розповідала смішну історію. Одного разу вона приїхала до Америки і вирішила, що зараз піде, як в кіно, і нагодує безпритульних. Зателефонувала в спеціальну організацію, а там їй відповіли, щоб вставала в чергу, яка розписана вже на три найближчих місяці. У них це є частиною культури.
Згадаймо ті ж університети – їх підтримують колишні випускники. Для них це норма – ти сам отримав тут освіту, а після допоміг своїм майбутнім дітям. І ніхто не кричить про це вголос і не вимагає винагороди. Там навпаки, якщо ти цього не робиш – з тобою щось не так.
- Якщо я хочу стати волонтером, з чого варто почати?
- Є проект Ukrainian volunteer service, на який можна підписатися і стежити за анонсами і подіями, до яких можна долучитися. Там ти сам маєш можливість обирати, що тобі подобається. Є також Український форум благодійників, що має мапу благодійних фондів України, які дійсно надійні і перевірені. І третій варіант – підписатися на лідерів думок, людей, яким довіряють. Це і Оля Руднєва, і Оля Кудіненко з "Таблеточок", і навіть я (сміється).
- Ти вже сім років займаєшся благодійністю в Україні, помічаєш певний прогрес?
- Ми є нацією добродіїів. Про це свідчить вся ця українська гостинність і відкритість. Тому варто популяризувати добрі справи, робити їх модними. Мій чоловік є засновником зоозахисної ініціативи UAnimals, яка проводить кампанію проти використання хутра. І якось я зустрічалася з нашою спільною знайомої, яка сказала, що не може більше примусити себе вдягнути шубу, що висить у неї вдома в шафі. Оце і є той прогрес, ті зміни, що стануть наслідками зміни поведінки. Кожен працює на своєму фронті змін.
Я дуже вірю в наш народ. У те, що навіть незважаючи на хаос в політиці і війну на Сході, ми зможемо стати краще. Люди активно відгукуються. Мені особисто здається, що в суспільстві утворюється певна критична маса тих, хто вже живе інакше, налаштований на зміни - вони зовсім інші. Я коли стрічку свою відкриваю на Facebook – там всі щось роблять, куди їздять і надихають тих, хто поруч.
Я багато спілкуюся з міжнародним співтовариством, і вони всі в захваті від нашого креативу і дієвості. І там кажуть про те, що всі складнощі і війна, які зараз відбуваються в нашій країні, можуть стати для активістів золотою порою для розквіту. Ми живемо в часи, коли не має значення статус, не існує насправді технічних обмежень. Хочеш жити в кращому світі – вставай і будуй його!
Головні теми