Міліченко Ірина
— Анатолію, торік група "Фрістайл" відзначила 25-річчя на сцені. Який період ви вважаєте золотим для колективу?
— Ну, звичайно, 90-ті! Ніхто з артистів тоді й подумати не міг, що зможе збирати такі великі аудиторії. Ми могли приїхати в одне місто і виступати в ньому по дві, по три тижні — в Палац спорту або на стадіон приходили кожен день як на роботу.
А зараз зібрати такі зали неможливо. Хоча винятки з правил все ж трапляються. Ось Святослав Вакарчук зібрав недавно в Києві стадіон. Але таке буде відбуватися лише іноді.
— В 90-ті ви припали на часі. Ваші пісні, як зараз би сказали, звучали з кожного праски — жодна "Пісня року" або "Новорічний вогник" не обходилися без участі "Фрістайл". Зараз же ви — рідкісний гість на ТБ-просторах.
— Є таке модне нині слово "неформат". Ну, неформат, так і неформат. Хоча не можу сказати, що ми зовсім зникли — нас крутять. В основному, до речі, українське телебачення. Зрозуміло, що в 90-ті у нас був пік популярності, але нічого вічного не буває. Ми й так, слава Богу, тримаємося — люди ходять на концерти, ми гастролюємо.
Що мені подобалося в минулому — тоді не платили за ефіри. Такі правила були для всіх. Ми просто віддали свій альбом, і нас розкрутили на телебаченні з касети. Потім навіть бувало, приходили й запрошували в ефіри, а я говорив: "Не треба! Ви нас покажете, і ніхто не захоче йти дивитися на нас на концертах ". У цьому була своя логіка. А зараз потрібно комусь купу грошей принести, щоб домогтися популярності.
Зараз я хочу зробити нову групу — "Діти Фрістайлу". Ідею нам подав Андрій Данилко — ваша Сердючка. У групі буде багато дітей наших музикантів. Зараз ми пишемо програму, репетируємо. У "Фрістайлу" колись був жіночий колектив, в якому співала солістка Ніна Кірсо і багато інших дівчаток. Але трапилася трагедія Одна з дівчат народила близнюків, але при пологах померла. Зараз ці хлопчики виросли — вони в "Дітях Фрістайлу" будуть лідерами. Ще буде син нашого аранжувальника. Загалом, молодіжна група, за форматом — поп-рок, в якій будуть співати діти від 18 до 25 років. Такий сучасний погляд на "Фрістайл".
— Зараз вже мало хто пам'ятає, що "Фрістайл" починав працювати на розігріві у виконавця хіта "Яблука на снігу" Михайла Муромова. Як ви до нього потрапили?
— Він, звичайно, нам дуже допоміг. На дворі був 1987 рік. Ми працювали тоді в філармоніях. Спочатку в Красноярській, потім у Барнаульській. З однією з філармоній Муромов нас і забрав, але пропрацювали ми з ним менше року. Отримували по 50 рублів з концерту. Виступали багато, тому в місяць набігало по 500-600 рублів. Директор заводу тоді заробляв 800. Спочатку ми йому просто акомпанували, а потім стали співати в його концертах. Якось навіть був випадок, що ми заспівали на концерті, і всі квіти, які принесли глядачі, Міша віддав нам. А потім ми якось раптом розійшлися. Офіційно він нас не звільняв, а й на концерти більше не запрошував. Вийшло, що ми йому були вже не потрібні, а потім і самі зрозуміли, що можемо без нього обійтися. Але так потім вийшло, що його директор перейшов до нас. Ми придумали назву колективу, сидячи в готелі "Орлятко", як зараз пам'ятаю, в ніч з 7-го на 8 листопада, і стали працювати самі.
— А який рекорд у вас був за кількістю концертів?
— На місяць — 60. Кожен день ми працювали по два концерти. А у вихідні — по три-чотири. Втома була така, що буквально кидалися один на одного.
— На корпоративах у особливою публіки не працювали?
— Для Черномирдіна працювали, у дочки Назарбаєва на весіллі співали. Були міністри і президенти.
— Барі Алібасов розповідав в інтерв'ю, що в 90-ті вони заробляли стільки грошей, що возили їх в мішках і коробках. У вас теж були величезні заробітки?
— В коробках не возили, але в сумках бувало. Найбільший гонорар навіть не пригадаю — багато людей працювало і багато грошей розподілялося між ними. Грошей було тоді набагато більше, але ми були молоді, недосвідчені. Могли собі будинки купувати, машини — все, що хотіли. А коли грянула інфляція, з'явилися маразматичності цифри: засинаєш зі ста рублями, а прокидаєшся з півсотнею. Гроші нічого не коштували, тому ми співали за холодильники, видики, машини. Ставка за концерт п'ять відиків або холодильників вважалася нормальною. Розподіляли ці холодильники потім між собою. Звичайно, і дурниць багато робили — думали, що так буде завжди. Я, наприклад, купував апаратуру і зараз себе за це не картаю. Але якби вкладав в нерухомість...
— Артисти часто люблять розповідати історії, як глядачі в ті роки виходили на сцену і зі словами "Заспівай для моєї дружини" обсипали їх доларами. Ви з таким стикалися?
— Мені розповідали, що могли і по десять тисяч доларів за одну пісню заплатити. Михайло Шуфутинський говорив, що його запросили виступити, він відпрацював, а людина вийшла з залу і дав йому тридцять тисяч доларів зверху. Але у нас такого не було. Зазвичай за що домовлялися, за те й працювали. Але якось на гастролях один чоловік приніс ящик горілки і сказав: "Передайте Розанова. Я завдяки йому розбагатів" (сміється).
— Чи кидали вас на гроші?
— Тоді було складно проскочити, щоб тебе не кинули. Але нас пронесло — жорстко не обманювали. А по-маленькому часто. Багато було страшних історій. Одного разу на гастролях в Челябінську в колектив стріляли, а в місті Фрунзе, що в Киргизії, двох наших артистів просто викрали і відвезли в невідомому напрямку. Слава Богу, ми хлопців дивом вирвали, сіли в автобус і швидко в аеропорт. Невідомо, чим це все могло закінчитися — у них адже свої мусульманські традиції. Зрозуміло, нікого потім не знайшли. А на Уралі після виступу бандити влаштували погоню за прокатником, який проводив наш концерт, — хотіли відібрати гроші.
— Охорону посилити після таких витівок не було думки?
— У нас і так вона була велика — до десяти осіб. Але якось у Володимирі була ситуація, що ми відпрацювали концерт, вийшли на вулицю (а колектив був пристойний, чоловік п'ятдесят), бачимо, що якісь хлопці молоді крутяться поруч. Загалом, потрапили ми, висловлюючись їх сленгом, на "стрілку" — у них йшли розбірки. Мені в скроню ткнули ствол пістолета і, постачаючи мова нецензурною лайкою, попросили виїхати. Сек'юріті наші за цією ситуацією спостерігали з-за кущів. І я зрозумів тоді, що справжніх охоронців повинно бути мало, — решта тільки так, від хуліганів. Залишив всього трьох людей, спортсменів. Один був каратист, другий, двометрового зросту, чемпіон з самбо, така людина-гора. Коли його бачили поряд з нами, не приставали.
— Ви написали музику до хіту "Ах, какая женщина" на вірші Тетяни Назарової. Якій жінці присвячена така красива балада?
— Все було більш ніж банально. Думаю, Тетяна просто написала текст і нікому конкретно його не посвячує. Був такий виконавець в Росії Фелікс Царікаті. Так от, якось він замовив у нас пісню. Я прийшов до Тетяни, мовляв, давай зробимо повільну пісню. Вона принесла текст, до якого я склав музику і відразу всі проспівав. Потім з цим творінням поїхав в Москву, показав її одному доброму знайомому. Він одразу сказав, що пісня гарна й її віддавати Царікаті не треба. До того ж Фелікс був тоді молодим, і я подумав: "Чого це пацан співатиме такі дорослі тексти?". І вирішив, що її потрібно залишити нам.
Взагалі мені здається, що ця пісня переживе багато поколінь. Якось я навіть побачив її в збірнику застільних пісень.
Читайте також:
Головні теми