Цими вихідними відбувся спектакль "Жизель" за участю прими-балерини Національної опери України Катерини Кухар і прем'єра театрів La Scala і Boston Ballet's Еріса Нєжа. Інтернаціональний дует українки й італійця глядачі зустріли бурхливими оваціями, а після закінчення вистави аплодували стоячи.
За лаштунками, після вистави нам вдалося поспілкуватися з невагомою і повітряною Катериною Кухар.
- Катерина, зазвичай ви танцюєте в парі з Олександром Стояновим, а Еріс Нєж – зі своєю дружиною Петрою Конті (прима-балериною театрів La Scala і Бостон балет). І вашу пару, і їхню можна назвати парою балетних нерозлучників. Наскільки складно вам було сьогодні танцювати з Ерісом?
- Еріс – досвідчений партнер, я відчувала себе в надійних руках. До того ж з іншим партнером є можливість випробувати інші емоції. У нас було майже чотири дні повноцінних репетицій. Сьогодні ми танцювали з Ерісом, а вже наприкінці травня Саша танцюватиме з його дружиною Петрою Конті в балеті "Спартак". Безумовно, коли тривалий час працюєш з одним партнером, з ним не страшно робити найскладніші і небезпечні технічні трюки. Із Сашком ми вже дихаємо в одному ритмі, коли я з ним танцюю, я не думаю про технічну сторону танцю. Але робота з новим партнером дозволяє навчитися чомусь новому, привнести щось з іншої школи. До того ж у глядача є унікальна можливість подивитись на артиста світового рівня, побачити представника іншої школи в Україні.
- Що було в цьому спектаклі для вас найскладнішим?
- Найскладніше – після смерті в сцені божевілля утримувати своє дихання. Оскільки після активного фізичного навантаження хочеться дихати на повні груди, а ти повинна лежати без душі, мертва і в цей момент вкрай складно стримувати і контролювати грудну клітку. Дихання буквально виривається, повітря не вистачає, але при цьому ти розумієш, що все погляди прикуті до тебе, глядачі в партері бачать найменші деталі.
- У другому акті ви граєте духа, виходите з могили, ви не забобонна?
- Глядач на сцені бачить могилу, з якої я виходжу, але для мене це не зовсім могила, хоча це неприємно і завжди хвилююче. Оскільки цей спецефект створюється за допомогою техніки, завжди переживаєш, щоб все в системі спрацювало правильно. Адже найменша поломка – і Жизель не встигне випурхнути з підземелля, буде потрібно близько 5 хвилин для того, щоб повернутись на сцену.
- Чи не боїтеся вмирати в спектаклі?
- Мені не страшно помирати на сцені, я сприймаю це як сценічний образ. І мені навпаки цікаво кожен раз проживати життя героя, на сцені я можу собі дозволити те, що ніколи не зможу зробити в житті. До речі, в різних театрах я кожного разу драматичні сцени граю по-різному. Зокрема, цього разу Еріс привніс свої корекції до багатьох сцен у виставі. Ми робили деяку колаборацію театрів Ла Скала, Національної опери України і Бостон балету. Наприклад, ми танцювали не зовсім стандартну сцену божевілля. Коли Жизель божеволіє і намагається згадати, як вона гадала на ромашках, в нашій версії Альберт стоїть осторонь і залишається байдужим, усвідомлюючи, що він при придворних не може собі дозволити проявити почуттів до Жизель. У Міланській же опері Альберт дуже емоційний, він підбігає до Жизелі, йому все одно, що скажуть про нього його придворні, люди і навіть його законна наречена. Він усвідомлює, що він зрадив невинність і любов. Ми нерідко стикаємося з якимись цікавими нюансами, коли виступаємо як запрошені артисти.
- Які емоції ви відчуваєте, виходячи на сцену? Ви відчуваєте настрій глядача?
- Я завжди відчуваю підтримку й емоційну віддачу глядача. Іноді я навіть бачу обличчя людей, коли виходжу на поклон, на авансцену.
Дивіться відео – історії про дивовижні порятунки зірок
Головні теми