Панченко Алекс
Моя колега, дізнавшись, що я йду на інтерв'ю з Ладою Лузіною, цілком серйозно порадила: "Візьми з собою якийсь оберіг". На моє здивоване: "Навіщо?", Вона зніяковіло сказала: "Ну як — вона ж відьма...". Після того, як я сказав, що інтерв'ю буде проходити на кладовищі, колега вщухла і — перехрестила мене.
Інтерв'ю, правда, проходило на Байковому цвинтарі в столиці. А все тому, що Лада (як і я) любить книги києвознавця Олександра Анісімова, але жодного разу (як і я) не бувала на його могилі. Ось ми і вирішили, що кращого місця для зустрічі просто не знайти.
— З Анісімовим у мене вийшла дуже сумна історія. Ми не були з ним знайомі — тільки на рівні листування. І я попросила його написати передмову до моїх "Київським відьм. Постріл в опері". І він це зробив, причому чудово! З цих рядків було ясно, що ми цікаві один одному. Я тоді була абсолютно впевнена, що ще сходжу на його екскурсію, і ми поспілкуємося. Не склалося... Для мене був такий шок, коли він помер — в 50 років! Після того я зареклася щось відкладати у взаєминах із людьми.
— Ладо, а що вам потрібно, щоб писати — може, якісь особливі умови? І чи є у вас свій письменницький графік роботи?
— Знаєш, я схиляюся перед людьми, які примудряються писати щодня і системно. Це абсолютно не про мене. Мій видавець повинен тихо мене ненавидіти, адже у мене нині близько 5 незакінчених книг. Причому відсотків на 80 вони готові. Але я можу писати лише тоді, коли відчуваю, що дозріла внутрішньо. Я розумію, що можу взяти себе в руки і все швиденько "добити". Але не бачу в цьому сенсу. Намагатися через гроші? Це якось мілко. Ні, Саш, я вважаю нормальним, коли книжка дозріває. Хоча при цьому, зізнаюся, незважаючи на всю цю струнку теорію, часом відчуваю себе ідіоткою. Мати купу незакінчених творів — це феєрично (сміється). Але при цьому я ненавиджу, коли у тебе вихоплюють сирий текст. У мене було дуже багато книжок, з якими так вчинили. А мені завжди хочеться відкласти їх на два місяці, а потім ще раз спокійно перечитати. Що стосується умов для роботи, то вони прості: тиша. Музику я зовсім не люблю. Бажано, щоб взагалі нікого не було в будинку. Я відключаю телефон, причому іноді на кілька місяців. Єдине, з чим мені важко розлучитися, так це з інтернетом: у мене інтернетзалежності. Тому чоловік, щоб я нарешті почала працювати, просто відключає мені інет.
Втім, часто своєю роботою я буваю і дуже задоволена. Ось похвалюся: у мене вже 21 жовтня виходить нова книга з циклу "Київські відьми" — "Тінь Демона".
— Письменник Вадим Панов говорив мені, що йому все одно, де писати — хоч на коліні. А вам?
— Мені не все одно — я пишу тільки за своїм письмовим столом. У мене півкімнати займає письменницький кабінет, а другу половину цієї ж кімнати — одежна шафа. А взагалі, в ті часи, коли я тільки починала писати першi книжки, я знімала квартиру. Там були старі потерті шпалери — знаєте, "ранньорадянські" такі? І старі меблі. Всі люди, які приходили туди, говорили: "Боже! Як же тут незатишно!". А мені було так класно! Адже мені, щоб писати, якраз і потрібно, щоб мене нічого не відволікало. Бо якщо у мене буде висіти красива тарілочка, я відволікся на неї. А для роботи мені потрібен повний вакуум.
— Ви сказали, що у вас багато незавершених книг. Про що вони?
— Про всі не розкажу, але от про одну — легко. Я вже дико в неї закохана — давно не отримувала такого задоволення від роботи. Називається вона "Азбука київських чудес". Довго думала, яке слово вибрати: "чудеса" або "містика", але в підсумку вирішила, що "чудеса" краще: "містика" багатьох може відлякати. Вона адже у всіх асоціюються з демонізмом. А у мене в тексті є і про чудотворні ікони, і про освіту монастирів. У книзі є все: і "Київ — столиця відьом", і "Київ — столиця віри" — все представлено абсолютно пропорційно. Київ адже тим і прекрасний, що абсолютно бездонна. Я зараз розумію, що є багато питань, які до мене ніхто і ніколи, як це не дивно, не піднімав. Наприклад, я виявила точне місце проживання Водяного. Поки не буду говорити, де саме воно розташоване. Просто коли почала водити екскурсії, то зрозуміла, що гіди дуже швидко розтягують твою інформацію — природно, без усякого посилання на тебе. Поваги до тексту, сказаного вголос, немає. А коли ти пишеш це в книзі і окреслюється як власне ноу-хау, то так чи інакше зобов'язуєшся робити на тебе посилання. І навіть якщо її все-таки не роблять, ти завжди можеш до них звернутися: "Ну як же, це було написано у мене, пам'ятаєте?".
"Азбука київських чудес". Фото з книги, над якою працює Лада. Фото з особистого архіву
— Ладо, а ви ще не втомилися від того, що багато хто називає і вважають вас відьмою?
— Не всі розуміють, що це — маска. Он і ваша колега мене мало не породженням пекла вважає (письменниця дуже любить містику, займається ворожіннями і раніше влаштовувала чимало фотосесій на мітлі. — Авт.). А адже це — просто гра, образ. Тільки якщо раніше я насолоджувалася цією придумкою, то пізніше до мене дійшло, яка величезна кількість людей, виявляється, сприймають все серйозно. І мені стало не по собі. Цей образ мені навіть боком кілька разів виходив — наприклад, мене відмовлялися брати на роботу. Навіть прикро: хлопців, я не відьма, а людина, яка про них пише! Я адже віруюча, хоч до церкви відносини маю мало. З нею у сучасної людини зараз ті ж проблеми, що і з кладовищем: церква не вписується в сучасне протягом життя. Церква для мене — це організація, яка спочатку повинна приносити величезну користь, але переживає серйозну кризу у зв'язку з нездатністю адаптуватися до сучасності. Якщо чесно, я б із задоволенням зайнялася піаром церкви. Тим більше що сьогоднішньому людині дуже не вистачає багатьох елементарних речей, які може дати церква, — наприклад, духівника. Крім того, між нинішніми стражденними і церквою немає ніякого контакту. Для людей вона перестала асоціюватися з милосердям.
— У вас буває криза в роботі? Такий, що ви жодного рядка з себе не можете видавити?
— Так. У мене був такий ступор завдовжки у півроку, коли я взагалі писати не могла. Потім пішла до психолога, і він сказав, що я не можу переживати дві події одночасно: і в книзі, і в реальності. Я тоді писала про революцію 1917 року, а за вікном гримів Майдан. Всі ж історія — дико цикличная штука.
— Знаю, що ви великий фанат антикваріату...
— Зараз мене трохи відпустило. А раніше було щось із серії: "Боже, я все віддам, щоб це отримати!". У мене, мабуть, з'явилося дуже гостре почуття власної смертності. Може, це звучить безглуздо, але я розумію: всього з собою не забереш. І коли я про це думаю, річ тут же втрачає для мене свою цінність.
— У мене склалося враження, що ви трохи сумна. Чому?
— Не можу сказати, що я сумна, але і сказати, що задоволена життям, теж не можу. Я взагалі не розумію, як зараз можна відчувати себе в своїй тарілці. Раніше я обожнювала тусовки. А як же: шоу-біз, блиск, все таке. Мені треба було придумувати собі красиву капелюшок у вигляді метелика або корабля, щоб усі мене фотографували, щоб я була зіркою програми. А зараз перестала. Не можу і не хочу. Які до біса капелюшки? Якби я зараз таким займалася, то просто перестала б себе поважати.
— А що може вас відновити, додати сил?
— Мій сад на дачі. При цьому забавно: те, що мені найбільше подобається, ніяк не хоче рости. Але я людина вперта. Моторошно хочу виростити два улюблені квітки: дельфініум і наперстянку. І я буду їх садити і вирощувати до тих пір, поки не виростуть. Для мене — це найкращий релакс. Я перетворилася на закінченого дачника: готова небеса молити про дощик (сміється), аби мої квіточки були политі і щасливі.
— Останнім часом ви часто проводите екскурсії по Києву. Чим це викликано?
— Я дійсно дуже довго відмовлялася проводити екскурсії, бо не могла зрозуміти, чому мені це взагалі пропонують. Для мене письменник і екскурсовод були двома абсолютно різними професіями, і в моїй голові вони взагалі не стикалися. І це при тому, що у людей була просто якась ідея фікс змусити мене провести екскурсію. До мене регулярно зверталися з цього приводу, писали навіть незнайомі: "Не проведете чи що?". І я щоразу майже з обуренням відмовлялася, бо мені здавалося, що мені пропонують щось непотрібне. А потім зламалася. У мене були проблеми з романом "Рецепт майстри" — якесь дивне оніміння від роботи. Якби не це, я так би і не погодилася попрацювати гідом. Це була така собі проба розбуркати себе. Я була впевнена, що це буде одна-єдина екскурсія, на яку прийде 20 чоловік, і на цьому все закінчиться. І я зовсім не очікувала, що прийдуть 100 чоловік. А потім ще сто... І я підсіла. Це адже такий кайф — саме що ні на є живе і пряме спілкування зі своїм читачем. По-друге, ти як би обкатувати на людях різні теорії. Дійшло до непристойності: якщо на початку у мене екскурсія займала 2 години, то зараз — чотири з копійками. Тому що я і про це хочу розповісти, і про це, а потім раз! — І час прийшов закруглятися. Але, скажу відверто, набридло, пора і честь знати. Це все ж не професія, а скоріше, хобі.
— Ви відчуваєте в собі зміни? З віком куражу додалося, або, навпаки, стали спокійніше?
— Кураж у мене виникає з того чи іншого приводу і зараз. А ось безтурботність... раніше я була людиною, абсолютно не обтяженим мораллю. Це було так класно і так зручно. Це було неймовірно щасливий час, до якого я вже ніколи, на жаль, не повернуся — з'явилися якісь поняття, принципи. Коли я думаю про своє періоді дорослішання, то нагадую собі дитину, яка відриває крильця комахою, не розуміючи, що робить їм боляче. А юність... це такий період, коли ти повинна спробувати світ на міцність якими можливими і доступними способами. Ти повинна зайти всюди, куди можна зайти, хоча б для того, щоб зрозуміти, що більше ти туди ходити не будеш. Це небезпечний період. Коли згадую себе в 20 або 25 років, то дивуюся, як досі жива... Порізати могли, задушити, все що завгодно — навіть закопати на узбіччі траси "Київ-Одеса". Багато різних історій було. Зате зараз чітко розумію, що мене хтось беріг, зберігав.
— Свого часу чимало галасу наробила ваша ню-фотоссессия, де ви зображені голою і на мітлі. Запропонуй вам знову знятися в такої провокаційної штуці — погодилися б?
— Сьогодні я б не сприйняла таку пропозицію — виключно тому, що поправилась на 10 кілограмів. Поверни я минулу форму, то чому б і ні? Для мене гола людина — це більш ніж природно. Ми народжуємося голими. Все інше — комплекси. Повертаючись до небезпечної молодості: була в мене така ситуація... Не пам'ятаю, скільки мені було, років 20, напевно. Східний чоловік, з яким у мене тоді були стосунки, забрав у мене одяг, замкнув і сказав: "Нікуди не втечеш". Передбачалося, що якщо я гола,
то я у нього в полоні. Дуже добре пам'ятаю, що саме в той момент я була спокійна, як удав. Піти в такому вигляді? Та не питання!
Її люблять кішки
Ім'я: Лада Лузіна
Народилася: 21.10.1972
в Києві (Україна)
Справжнє ім'я письменниці — Владислава Миколаївна Кучерова (Лузіна — прізвище матері). Закінчила Київський театральний інститут. Працювала журналістом у газеті "Бульвар". У 2002 році випустила свою першу книгу "Моя Лоліта". Наиболеее відомі твори: "Меч і хрест", "Постріл в опері", "Принцеса Мрія", "Крижана царівна" (усі — з циклу "Київські відьми), "Мій труп" (літературний привіт театральному минулого), "Палата №7" (написана в співавторстві з Сергієм Жаданом).
Автор збірок есе "Секс і місто Київ", "Заміж у 30 років", "Чоловіки, подруги та інші стихійні лиха". У 2011-2012 рр. очолила список найуспішніших письменників України. Двічі її твори екранізувалися.
Улюблений письменник — Михайло Булгаков. Улюблена тварина — кішки. Хобі — колекціонування антикваріату, новорічних іграшок і листівок (на Новий рік завжди наряджає відразу кілька ялинок, щоб ні одній іграшці не було образливо, що вона залишилася в ящику). Цього року письменниця буде головним сценаристом прийдешнього свята "Новий рік на Софіївській площі-2016".
Як людина, закохана в Київ, проводить по місту авторські історико-містичні екскурсії. Дружить з Наталею Могилевською та Андрієм Кравчуком. Творець фотопроекту "Вмираючий Київ".
Заміжня. Дітей немає. Входить в список найкрасивіших людей України за версією журналу Viva.
Читайте також:
Головні теми