Міліченко Ірина
- Михайле, зараз, коли російські актори перестали до нас їздити, ви знімаєтеся в Києві у новорічному мюзиклі Максима Паперника "Ковзани для чемпіонки" (знімає канал "Україна"). Таке відчуття, що ви навмисне не цікавитеся політичними подіями. Не боялися їхати до нас?
- Та ви що! Мені приємно. Політика взагалі артистів не стосується. Адже у мене в Києві стільки друзів. Ось ці зйомки закінчаться і я хочу наступного разу на два дні прилетіти, щоб побачитися з хлопцями з "95 Кварталу". Я у них знімався, потім ми часто зідзвонювалися, але ніяк не могли зустрітися. Вони, коли в Москву приїхали, подзвонили: "Міша, ми в Москві!". А я у Владивостоці. "Ну, ми поїхали додому", – відповідають.
- Давненько вас на екранах не було. Що ви зараз робите?
- Лише у травні вийшов у нас серіал "Таємне місто". Другий сезон знімали тієї осени і навесні, а зараз будемо знімати третю частину. Ще в мене був досвід режисерський – я поставив виставу "Маленькі трагедії" в Театрі кіноактора в Москві. Сам же там граю. І в цьому ж театрі буду ставити "Ревізора". Пробувався останнім часом у багатьох картинах – повернуся додому і будемо вирішувати. Звичайно, буває так, що відразу все навалюється, але, думаю, вийде звичайне робоче літо (посміхається).
- Кажуть, що в кіно вас часто експлуатують. З якими труднощами стикалися в роботі?
- Ой чого тільки не було! Якось я знімався в картині Льоші Кирющенка "Чонкін". У нас там була одна сцена, коли ми сиділи у вантажівці. Літо, Тульська область, зовсім не жарко, а нас дві години поливали зі шланга холодною водою. Я – у формі Великої вітчизняної, весь мокрий, а навколо мене – хмара комарів. Коли грав противного банкіра в одному серіалі – нещодавно його здали. За допомогою комп'ютерної графіки зробили так, що у фільмі я немов у вогні. А ще у мене була дуже смішна історія у фільмі "Лопухи". Це повний метр, де головні ролі грали кавеенщики. А я грав італійця, який їде на крутій тачці і якого після розборок на дорозі повинна була збити фура. Все робили за допомогою комп'ютерної графіки, але спершу мене підвісили і кажуть: "Можеш так повисіти?". А це неможливо: навіть секунди не можеш витримати, тому що немає ніякої опори. У результаті знайшли якусь ганчір'яну ляльку, одягали її у мій костюм, і ось цю ляльку збивала фура.
- Багато ваших колег скаржаться, що часто доводиться працювати в кадрі з дилетантами: кругом кумівство, запрошують тільки " своїх". У вас був такий досвід?
- Це дуже засмучує, але, мабуть, така специфіка часу. Кожна людина повинна займатися своєю справою. Я не хвалюся, але у мене була робота в ГІТІСІ з 9 до 12 ночі у дуже жорстких і хороших педагогів. І цю дорогу треба пройти, а не працювати за принципом "тато дасть грошей і я знімуся"... Я знімався в одній картині, де захотіла зіграти одна дівчинка – донька олігарха. Він дав грошей і дівчинка зіграла головну роль. Дякувати Богу, у неї там було всього три знімальні дні. Зрозуміло, що артисти залежні люди: якщо їх кличуть і пропонують гонорар, то вони йдуть, але є якісь речі, які ні за які гроші не можна робити.
Знаєте, у мене є одне заповітне бажання – я хочу зняти сам як режисер. Я можу працювати з артистами, але не зовсім розумію, як вибудовується кадр. Треба піти на спеціальні курси. Можна, звичайно, взяти розкішного оператора і сказати: "Старий, ти мені все вистав, а я попрацюю з артистами". Але хочеться розібратися самому. До того ж, кожен режисер знімає по-різному, у кожного свій почерк. Продюсерам, з якими я працюю, закидаю поступово своє бажання, що хочу якийсь серіальчик зняти, але вони поки що бояться. Хоча іноді бувають такі режисери... У мене був досвід в одній картині, де режисер весь час грав у "Мортал комбат" під час зйомки: у нього була іграшка в телефоні й він весь час стріляв (Михайло голосом імітує стрілялки. – Авт.пж), а в перервах говорив: "Камера, мотор, почали! Знято!". Після цього знову стріляв. Я дивився на цю хрень два дні, потім не витримав, підійшов до нього й запитую: "Може, ви будете замість акторів грати?". Але все вирішилося само собою, коли продюсери подивилися матеріал: вийшов суцільний "контр-комбат" і цю людину прибрали.
- Нині в моду увійшли фільми-біографії. Як ви до них ставитеся?
- Мені здається, потрібно брати персонажів, яких ми знаємо з книг. Коли я бачу кіно про Пушкіна, Леніна, Троцького – це одне, але коли знімають про Зикіну, яку я бачив живцем... Втім, якісь речі, які залишилися в наших серцях, я б відразу знімав – з пилу, з жару. Немає в нас фільмів про "Норд-Ост" або Чехословаччину, коли туди ввели війська. Так, Невзоров зняв повний метр про чеченську війну. Фільм мені не сподобався, але його сміливість мене захопила. В американців, наприклад, видно, що багато всього постановочного, але у них сталася якась подія і вони одразу знімають про це кіно. А у нас все дуже довго. Наприклад, досі немає жодного пристойного фільму про Чорнобиль. Моя мама грала в театрі з актором Миколою Новіковим, він був чорнобильцем. Коли сталася аварія, він служив там в армії, розповідав, як вони в респіраторах прибирали сміття... Не потрібно робити фільм-катастрофу – покажіть хоча б шматочок, щоб ця подія залишилася в пам'яті. Так, сьогодні військових фільмів багато, але роблять їх просто тому, що це модно.
- А ви себе не бачите в історичній картині?
- Ой, у мене з сучасними типажами проблема. Я дуже схожий на молодого Сталіна, коли він тільки починав всі свої звірства. Або персонажа XIX століття. А з сучасними героями складно – зовнішність у мене специфічна. Як мені написали на Мосфільмі, тип зовнішності у мене середземноморський. Я обурився, запитую: "Чому, адже я єврей?". "Ні, зовнішність у вас саме така". Я не комплексував через це ніколи, але мені просто смішно, коли люди роблять з мене середземноморську людину.
- Зараз ви знімаєтеся в Києві у новорічній картині. А ваш батько, Семен Фарада, народився 31 грудня. Які подарунки ви йому дарували?
- З такого, що я зробив сам і подарував йому, пам'ятаю вішалку. Робив я її на уроці праці, ще випалював її спеціальним приладом. Вона дуже довго у нього проіснувала. А так зазвичай дарував те, що йому потрібно було. Сам я не люблю подарунки. Зараз для мене важливо, щоб на свято прийшли люди, яких я не бачив по кілька років... Ось Марік Башаров одружився, ми з ним дружимо, але я не міг бути на весіллі: прилетів з Мурманська, поїхав додому, поцілував дружину, дітей і прилетів сюди, в Київ. Та й взагалі – востаннє я був у нього на дні народженні років три тому. Іноді взагалі забуваєш, яке на календарі число. У мене є один товариш, надсилає мені нещодавно смс: "Привіт! У мене сьогодні день народження!". А я навіть забув, що в нього свято.
Головні теми