Слідами великого актора: яким був київський шлях Олега Борисова

У Союзі було багато чудових акторів. Але тільки двоє могли просто мовчати в кадрі і робити це так виразно, що глядач буквально шкірою відчував найпотужнішу енергетику. Обидва вони були Олеги Івановичі – Янковський та Борисов. "Про Івановичів" – це улюблений каламбур самого Борисова, з ім'ям якого цього року пов'язані відразу дві пам'ятні дати: траурна – 20 років з дня смерті та ювілейна – 8 листопада йому могло б виповнитися 85.

На жаль, Борисов – актор, якого вже стали забувати. Ні, старше покоління, безумовно, пам'ятає його і любить. А от молодим його прізвище практично нічого не говорить. Ми показували молодим киянам фотографії артиста в зрілому віці – його майже ніхто не впізнав. Але варто було вимовити "Голохвастов", як і старий, і молодий починали усміхатися: "Звісно, знаємо". Самого Олега Івановича це б засмутило – роль Голохвастова він вважав ширвжитком.

На згадку про актора ми вирішили згадати "київське коріння" Олега Івановича. Все-таки, він майже 10 років прослужив у театрі ім. Лесі Українки. Борисов, який виріс в Московській області, бродив по древнім пагорбам і затишними вуличками Києва, купував продукти на Бессарабці (вже виїхавши до Москви і буваючи в Києві тільки на гастролях, Борисов все одно міг спокійно пообідати на ринку – торговці його впізнавали і вважали своїм обов'язком почастувати). Саме в Києві він зустрів свою єдину дружину.

Деокупація півдня країни – як українські військові відвойовують території

Заборона на пересування країною для військовозобов'язаних – всі деталі

Ракетні удари по мирних українськиих містах - липень 2022

Ядерний тероризм Росії

Так що зовсім не даремно пам'ять актора в Києві увічнили прекрасним пам'ятником на Андріївському узвозі. Правда, все в тій же ролі цирульника "через Канаву" Голохвастова. Втім, саме в Києві почалася кінокар'єра Борисова (актор зіграв у шести десятках картин). У нашому місті він знімався і в останні роки життя.

"Ось я іду"

КІНО І КИЇВ. У столиці люблять жартувати над віддаленим спальним мікрорайоном Троєщина – мовляв, "життя дала тріщину – виїду на Троєщину". А даремно! Ось Борисов цей "спальник" обожнював – ще б пак, йому там квартиру дали. Не по-справжньому, правда, а в кіно – у картині "По головній вулиці з оркестром" (1986). У цьому фільмі взагалі багато Києва та Борисова. Ось герой актора Василь Муравин милується Дніпром, стоячи на галереї річкового вокзалу, розмовляє "за життя" зі своєю донькою на зупинці на Московському мосту, відпочиває на лавочці ще з одним Олегом – Меньшиковим – в сквері на Гончара. Цю роботу артист називав в числі своїх найулюбленіших.

"Коли цвіте акація"

ШАМПАНИСТИЙ. Але в "Оркестрі" Борисов вже "похмурий" – у нього втомлений від метушні погляд. А ось у картині "Місто запалює вогні" (1958) він ще юний, гарно виглядає та іскриться чистіше київського шампанського! На жаль, фільм цей на багатьох киян сьогодні навіває смуток – справа в тому, що герой Борисова ходить по вже неіснуючих вуличках Києва. Приміром, є в картині сцена, в якій герой Олега Івановича стоїть на ганку одноповерхового будиночка на розі Воздвиженської і Гончарної вулиць. Так от, цих будинків вже немає. Їх знесли заради будівництва містечка з дорогими котеджами "під модерн", причому не пошкодували навіть будинок, в якому народився Михайло Булгаков. Будинки збудували, але через проблеми з комунікаціями не заселені. Так і стоїть ціле містечко напівпорожнім.

"Океан"

ЦИРЮЛЬНИК. Фільм "За двома зайцями" (1961) – знаковий для Борисова, який зіграв цирульника Голохвастова Свирида Петровича. Роль, улюблена народом і зневажена самим актором. Саме в "Зайцях" Борисов відображений, що називається, в кращій своїй формі. Якщо розібрати картину по кадрам, то актор красується в ній на тлі Подолу, на Воздвиженці (там, де "співає про канарку") і, звичайно ж, на тлі Андріївської церкви, поряд з якою йому потім поставлять пам'ятник.

Причому в картині існує явний "ляп". Коли герої піднімаються по сходах Андріївської церкви, життєрадісно дзвенять дзвони. Але у Андріївської церкви немає дзвіниці.

"За двома зайцями"

До речі, за спогадами актриси Таїсії Литвиненко, Борисов, незважаючи на професіоналізм, примудрився зірвати зйомки одного з епізодів "Зайців". Справа в тому, що він так душевно посидів з актором Миколою Яковченком (знатний був цінитель добрих і міцних напоїв), що на майданчик приїхав добре напідпитку. Точніше кажучи, на ногах стояв насилу. До того ж на бідного актора, який не розрахував свої молоді сили, ще й гикавка напала – прямо в кадрі. Режисер був в люті, і зйомку перенесли на інший день. А знімали, між іншим, сцену "Ваша папіроска шкварчить".

НЕ ЗАБУВАВ СВОЇХ. Уже перебравшись в Москву, актор все одно не забував про рідний Київ. І підтримував своїх. Так, для фільму "Гіперболоїд інженера Гаріна" режисер Леонід Квініхідзе довго не міг знайти підходящу на роль актрису. І тоді Олег Іванович запропонував: "Давай спробуємо на роль Зої Нонну Терентьєву". А коли режисер поцікавився, хто це, Борисов відповів: "Терентьєва – чудова актриса з великим творчим потенціалом. Ми працювали разом з нею в Києві, в театрі імені Лесі Українки". Після такої рекомендації актрису взяли навіть без проб.

"Крах інженера Гаріна"

ПРО СМЕРТЬ. У своїх щоденниках актор писав: "У смерті – найбільша мудрість... Ти не купиш собі безсмертя. Ми повинні бути вдячні смерті, що вона проводить таку зрівнялівку. Після неї вступить в свої права історія. Яка комусь, як виняток, продовжить життя. Якщо говорити про акторів, виконавців – то дуже небагатьом і нехотя". Хочеться все-таки вірити, що Олегу Борисову, згорілому від лімфолейкозу в 64 роки, уготоване більш довге життя, ніж звичайне земне. І що ми все-таки будемо його пам'ятати і дивитися картини з його участю.

КОЛЕГИ БОРИСОВА: "Він переріс те, що робив в Україні"

Микола Рушковський та Ізабелла Павлова – найстаріша сімейна пара акторів столичного театру ім. Лесі Українки, криниця спогадів і єдині свідки київського періоду життя Олега Борисова. Наступного року вони відзначать 60-річчя спільного життя. Микола Миколайович грав з Борисовим в спектаклях і ділив з ним маленьку кімнату прямо в театрі – тут вони прожили перші півроку після переїзду в Київ. А Ізабелла Іллівна разом з Борисовим вчилася в школі-студії МХАТ. Утрьох вони і приїхали з Москви підкорювати столицю. На зустріч з нами актори принесли справжні раритети: фотографію з випуску та список всіх театральних ролей, зіграних Олегом Івановичем за десять років його служби в українському театрі. Згадуючи іменитого колегу, пара сперечалася, перебивала одне одного, уточнюючи дати і події.

Колеги Борисова. Актори Микола Рушковський та Ізабелла Павлова разом вже 60 років.

— Розкажіть, будь ласка, про ваше навчання у МХАТі.

— Павлова: Коли нас випустили в 1951-му, на курсі було п'ять дівчаток і сім хлопчиків. А надходили ми в два прийоми – весняний і осінній. У весняному потоці – 700-800 осіб, з яких потім взяли вісім. Борисов був у цій вісімці. Коли ми прийшли на курс, нас розділили. Вчилися ми в двох майстерень: Олег в групі у Герасимова, а я – у Каріна. Олег відразу був помітним, грав дуже смішно.

— Розігрували ви одне одного в студентстві?

— Рушковський: Пам'ятаю, був у нас урок танцю. Хлопці переодягалися за кулісами за шторкою Малої сцени, дівчата в аудиторії, а потім вже приходили в танцювальний зал. І ось Олег, роздягнений, почав обурюватися: "Що це ви до дипломників ставитеся недостатньо шанобливо". Загалом, він щось базікав, хлопцям набридло, і ми поклали його голого на мати для занять сценічного руху, закатали в них і потягли в зал. Коли дівчата прийшли, він ледве вибрався з матраца і побіг стрімголов.

Выпуск МХАТа.

— І як же ви – молоді й амбітні – зважилися рвонути з Білокам'яної до Києва?

— П.: Коли театр Лесі Українки приїхав в Москву на гастролі, ми стали просити нашого директора: "Покажіть нас худрукам цього театру, може, нами зацікавляться". Прийшли на наш спектакль Хохлов та Гонтарь, на той момент – режисер і директор театру. Після перегляду нас запросили до Києва працювати. Взяли шість осіб: троє дівчат і чотирьох хлопців. Серед них – Олега Борисова, Льову Брянцева, Женю Конюшкова.

Спочатку в Київ вирушили хлопчики, щоб, як то кажуть, налагодити побут. А через п'ять днів приїхали ми. Виходимо з поїзда і Валька, моя однокурсниця, смикає мене: "Подивися на Олега". "Що таке?" – запитую. Виявилося, він зробив собі завивку. Валя була прямою людиною, тому коли ми вийшли на перон, скомандувала: "Олеже, спровадиш нас – і мити голову". Він приїхав в театр, вимив, але стало ще гірше. У підсумку довелося зрізати волосся.

Театр Лесі Українки. Борисов прослужив у цих стінах 10 років.

— А жили де?

— П.: Спочатку – в гримерці театру. Це був великий зал на третьому поверсі. Дівчатка – окремо, хлопчики – теж. Готували на плитці. Оскільки у нас нічого не було, то з меблевого цеху нам видали ліжка, а з реквізіторского – постіль і матраци. Коли вирушили на перші гастролі до Львова, все потрібно було здавати назад як казенне майно. З їжею було погано. Перший час родичі надсилали, щось самі купували. Якось залишалося трохи макаронів, а нам треба їхати до Львова. Так моя сусідка, Валя Миколаєва, яка потім стала дружиною Кирила Лаврова, посадила мене і каже: "Доїдай, щоб нічого не залишилося".

— Р.: Нас дівчата годували. Ніхто не голодував. На розі був гастроном, куди після спектаклю сходилися "оперники", "франківці". Іноді після цього йшли до когось в гості. А що стосується житла, то зараз на місці колишньої гримерки, а по суті репетиційного залу, знаходиться гладилка. Але більше року ніхто в цих гримерках не жив – всі актори отримували житло. Олег дуже швидко переселився в сім'ю майбутньої дружини Алли Латинської.

До речі, зараз актори приходять в театр і роками чекають серйозних ролей, а Олег за перші 1,5 року стільки всього отримав! Коли ми прийшли в театр, то репетирували виставу "Вороги", де грало все старше покоління.

"Загибель ескадри"

— П.: Там була роль Коня другого плану. Такий старий характерний. Олег дуже здорово зображав в капусниках старих, був дуже різносторонній хлопець. І раптом йому, хлопчиську, дають грати цього Коня. Коли він його так добре зробив, всі про нього заговорили.

— Р.: З Олегом я грав досить багато, хоча прийшов у театр через рік після нього. Першою такою роботою стала постановка "Весна в Москві", яка вийшла в 1953 році. З цього часу почалася пора, коли Олег вийшов в перші ряди. Далі були "В добрий час", "Брехня на довгих ногах", "Коли цвіте акація", "Двадцять років потому", "У пошуках радості"... А потім ми стали нашою трупою з трьох осіб концертувати. Часто це проходило в будинку, розташованому навпроти театру, – там було кілька різних інститутів. За виступ платили по 6 рублів, а ми могли грати 8 хвилин, 18, а могли і 28.

— А де спочатку знаходилася легендарна лава, яку любили всі корифеї театру, включаючи Борисова?

— Р.: Вона стояла біля виходу з театру, тому там завжди хтось сидів. Але тільки свої – чужих не було. Там завжди було весело. Пам'ятаю, Юрій Сергійович Лавров сидить, поруч – Халатов, Розін. А повз проходить мама на руках з малою дитиною, яка заливається від крику. Вулиця була тоді тихою – ми навіть репетирували з відкритими вікнами. Так от, сидить Лавров, дивиться на цього малюка і говорить: "Міняю своє щасливе життя на його трагедію".

Улюблена лава. На ній любили сидіти корифеї театру.

Десь зберігається фотографія, як ми святкували день народження Олега. Це був день відкритих дверей: міг прийти хто завгодно. Відзначали його у великій залі – тут ще влаштовували свята після прем'єр. Влаштовувався міжсобойчик, приносили хто що міг: хто – горілку, хто – закуски. Та й вдома влаштовували свята. Одного разу до нас додому – а це квартира 68 метрів – за вечір прийшло 80 осіб.

— Після прочитання щоденників Олега Івановича створюється враження, що він не любив київський період свого життя. Приміром, його незаслужено вигнали з театру, нібито позаздривши успіху картини "За двома зайцями". Чи сказав він вам, колегам, щось на прощання?

— Р.: Це неправда, що його вигнали... Це версія сім'ї Олега. Похорону після його від'їзду в театрі не влаштовували і з горя не напивалися. Але ще довго цікавилися його долею. Хоча сам він ні з ким із трупи зв'язку не підтримував – був досить закритою людиною. До того ж в театрі тоді почався конкурс головних режисерів – кожні два-три роки вони мінялися. Це страшне діло було і тривало років 15. І, звичайно, відбивалося на роботі.

— П.: Просто так сталося, що Олегу стало нецікаво. Він переріс те, що робив тут.

— Р.: У той час йому було за 30, а популярність в місті була приблизно такий, як у Харитонова в Москві. Хоча Олег тоді ще мало знімався в кіно. Як на мене, саме фільм "За двома зайцями" вплинув на його розлад з театром... Справа в тому, що вищестоящі інстанції вирішили відправити його на фестиваль, але не вважали за потрібне повідомити про це театрові. У нас сформований репертуар, квитки продаються. А тут приходить лист, що 30 або 31 жовтня Олег їде на 10 днів до Польщі. Вистави за його участю йдуть щодня, замінити неможливо. Ми навіть ходили до представника ЦК. Той вислухав і сказав, що нічого зробити не може.