Тетяна Власенко
регіональний випусковий редактор Після 11 років життя на вулиці і в інтернаті, а потім навчання в училищі, технікумі та університеті, Володимир Чернов приєднався до всеукраїнського руху "Україна без сиріт". Там, серед всієї важливої роботи, він очолив волонтерську групу, що займається особливо важливою справою – спілкуванням з дітьми-сиротами та наставництвом вихованців інтернатів, пише fdu.org.ua.
Спочатку Вова не особливо розповідав про те, що і йому колись доводилося битися в інтернаті, як він каже – кулаками завойовувати собі місце. Було важко згадувати про те, як хотілося звідти втекти, а потрапивши до звичайної школи, знову повернутися... до інтернату. Тому що в інтернаті, за великим рахунком, можна було нічого не робити, а в школі – що і як робити – незрозуміло.
Подорослішавши, Володимир став ділитися своєю історією, бо пам'ятав, як важливо, щоб в дитинстві або юності з тобою поруч був вірний, розуміючий, значимий дорослий. Реальна людина, а не персонаж з книги, який би довів, що мріяти треба і важливо, і що, якщо працювати над собою, то ці мрії стануть реальністю.
Для Вови, свого часу, такими людьми виявилися Лілія і Дмитро Малашки. Вони взяли його до своєї родини , навчили самостійності і допомогли засвоїти дуже важливі для життя цінності. Або що робити, коли ці цінності доводиться відстоювати. Наприклад, як бути, живучи без батьків: плисти за течією чи працювати над собою, бути відкритим для знань і навичок, можливостей і досягнень.
Володимир розповів "Сирітству – ні!" про те, що зараз він бачить в інтернатах і чого не вистачає дітям, які живуть там.
- Зазвичай люди соромляться того, що жили в інтернаті. Чому ви говорите про це публічно?
- Раніше я не дуже хотів, щоб хтось знав, що я виходець з інтернату. Це було десь до 22-х років, потім просто подорослішав. Почав працювати у фонді, їздити до інтернатів, спілкуватися з дітьми. Вони всі думали, що я чийсь син. І я подумав: "Сенс брехати?" Я втратив обох батьків, 9 років прожив в інтернаті. Став розповідати дітям, що у мене схожа історія. Спочатку не вірили. Але я їх мотивував: "Ви можете вступити до університету – вам потрібно вчитися. Якщо є можливість – йдіть до родини. Родина – це важливо", – ось так на своєму прикладі розповідав.
- Часто в пресі трапляється статистика, що більшість випускників не соціалізуються. У житті ваших друзів, однокласників за інтернатом це підтверджується?
- Коли я вчився в інтернаті, в моєму класі було чоловік 30. Зараз я спілкуюся тільки з 10-ма. У когось з них вже є свої сім'ї, хтось працює. А решта просто зникли. Хтось потрапив до в'язниці, одну дівчинку вбили через проституцію.
- Тому ви вважаєте: не можна залишати дітей-сиріт один на один перед вибором, що робити далі, куди йти.
- З дітьми треба розмовляти. Вони не винні, що стали сиротами або опинилися в дитячому будинку.
- А як ви потрапили до інтернату?
- У мене був батько, була мати. Ми жили в Дніпропетровську. Батько був жорстокою людиною, бив мою маму і мене. Саме тому ми були змушені піти з дому. Також у матері від першого шлюбу був ще один син – мій старший брат. Коли мені було 4 роки, він пішов до армії. Мати вирішила поїхати до нашої бабусі в Судак. Там ми жили настільки бідно, що іноді я навіть жебракував. Мати почала сильно пити. І ми опинилися на вулиці, вірніше кажучи, просто почали бомжувати. Так тривало десь 6 років. Одного разу мене помітила одна жінка. Розговорилася зі мною. Потім відвезла до інтернату до Сімферополя. І я залишився там жити. Мати мене не відвідувала. Про те, що мами не стало, я дізнався від директора. Від батька в Дніпропетровську не було ніяких звісток. Потім виявилося, що він загинув, працюючи на будівництві. Коли мені було років 12, я отримав лист від брата. Суть його була така: "...тобі важко, ти залишився без мами і тата, але зрозумій і ти мене: я не можу зараз тебе утримувати, виховувати, тому – вибач, не хочу, щоб ти мене знав і пам'ятав".
- Хто вам допоміг впоратися з такими труднощами?
- В інтернаті нас відвідували волонтери – Лілія та Дмитро Малашки. Я прив'язався до них, мені було з ними дуже цікаво. У мене давно було в підсвідомості – що я хочу прожити в родині. І коли Діма запитав: "Ти хочеш пожити в родині"? – звичайно ж, я погодився.
- Вони оформили опіку?
- Так. Поки я вчився в училищі, жив у них. У них вже був біологічний син Даник – на 11 років молодший за мене. І ще вони взяли двох дівчаток з мого інтернату. Так, оформили над усіма нами опіку.
- І як ви всі разом ладнали?
- В принципі, все було як і в звичайних сім'ях. Ми спілкувалися з іншими дітьми, грали, дивилися фільми, виїжджали на пікніки. Але були і деякі складності. Коли Діма з Лілею приїжджали до інтернату – я знав їх, як би, з одного боку. А потім, потрапивши до родини, я не завжди розумів, як поводитись, як я повинен діяти, що добре і що погано. Наприклад, я не звертав увагу на те, коли потрібно було прибрати за собою. Звик, що в інтернаті все роблять замість тебе – поїв і пішов. Вдома потрібно бути акуратним. Також в родині зі мною дуже довго розмовляли, все пояснювали: як розподіляти свій бюджет, як говорити з людьми, як розподіляти свій час.
У Діми в Сімферополі був благодійний фонд "Порятунок від сирітства". І вони з Лілією дуже багато знають про проблеми таких дітей і про те, як допомогти в їх вирішенні. І якщо між дітьми траплялися конфлікти, вони їх залагоджували, приділяючи нам дуже багато уваги. Вони завжди говорили: "Якщо якісь складнощі – ми поруч". Зараз, до речі, ми всі є часткою руху "Україна без сиріт", і разом працюємо над вирішенням проблеми сирітства на всеукраїнському рівні.
- Ви прийшли до родини вже дорослим, коли вступили до училища. Зараз ви помічаєте: чи хочуть діти в такому віці до родини? Все-таки до 16-17 років є вже якісь усталені уявлення про життя.
- Незважаючи на те, що інтернат – це своєрідна свобода від відповідальності, діти все одно хочуть жити в родині. Раніше я, наприклад, любив курити, красти. Але родина, яка прийняла мене, допомогла мені від цього піти. Якби не вони, було б дуже складно. Зараз ми дружимо. Тому, що стосується підлітків – вони хочуть жити в сім'ї, хочуть відчути любов, підтримку.
- Як змінилися інтернати за ті роки, що ви там не живете?
- Зараз в інтернатах тільки 10% дітей-сиріт. У решти дітей є батьки. Але, в силу різних обставин, ці діти живуть в інтернатах. І їм дуже не вистачає родинної турботи, не вистачає любові, дружніх відносин. Інтернатам адже вигідно, щоб там було багато дітей, інакше їх просто закриють. Плюс фінансування залежить від кількості учнів. Але для дітей від цього жодної користі, нічого хорошого. Навіть рівень отриманого після 9-го класу освіти відповідає рівню 5-х класів звичайної школи.
- А що б ви порадили батькам, які вирішили прийняти до родини хлопчика або дівчинку саме підліткового віку?
- Я б порадив пройти якісні тренінги, де досвідчені фахівці розкажуть про можливі психологічні проблеми, дадуть відповідь на різні запитання, допоможуть підготуватися. Адже беручи підлітка з інтернату, потрібно бути готовим витримати той психологічний наплив, який іноді може з'явитися у людини, яка прожила довгий час в іншій реальності. Також я б рекомендував поспілкуватися з іншими родинами, які вже мали подібний досвід. Ну і, звичайно ж, з дитиною потрібно проводити більше часу, спілкуватися. Зі мною, коли я йшов в себе, все одно наполягали: "Не мовчи, чи не мовчи!". Я ділився своїми переживаннями, ми обговорювали і разом знаходили рішення.
- Думаю, що багатьох потенційних опікунів або наставників турбує, що в підлітковому віці дитина шукатиме свою біологічну сім'ю, а їх кине. Що ви скажете на таке припущення?
- Коли я жив в родині, я намагався знайти спочатку батька, потім брата. Дмитро та Лілія дуже сильно мені в цьому допомагали. Вони знали, що для мене важливо знайти своє коріння. І моє до них ставлення залишається таким – я радий і дуже їм вдячний. Тому, я думаю, що так повинні чинити і інші родини, які беруть дітей з інтернатів. Не потрібно боятися, потрібно просто їх любити і підтримувати в самостійному житті.
Головні теми