Нове дослідження , проведене фахівцями з Національного бюро економіки , виявило цікаву історичну закономірність : починаючи з XV століття до самого занепаду монархії , жінки – правителі набагато частіше чоловіків розв'язували кровопролитні війни та ініціювали успішні військові кампанії . Вчені спробували з'ясувати , чим зумовлена така поведінка коронованих осіб і чи зберігається ця тенденція в наші дні, – передає "Популярна Мехаіика".
Під час скликання першої військової ради в червні 1482 року королеві Ізабеллі I, яка планує облогу Гранади, довелося перервати нараду – у неї почалися пологи. Через 36 неймовірно важких годин вижив тільки один з народжених нею близнюків. Кілька днів по тому її війська повернулися назад, закривавлені і розбиті. Але 31-річна королева проявила неймовірну стійкість як у війні, так і в побуті. Менш ніж через 10 років вона відібрала Гранаду у маврів, об'єднавши Іспанію і створила першу в світі супердержаву.
В даний час Ізабелла I Кастильська відома більше не як завойовник, а як головний спонсор експедиції Христофора Колумба, тому її рідко асоціюють з "палієм війни". Але, судячи з усього, свого часу королева розгорнула велику військову кампанію, і не тільки вона одна. Згідно з новим дослідженням Національного бюро економіки, в період з 1480 по 1913 роки королеви на 27% частіше ставали ініціаторами воєн, ніж королі. Як і Ізабелла, королеви також з високою ймовірністю ставали завойовниками, відзначають автори статті – О. Дюбе і С.П. Хариш.
Але в чому ж криється причина подібної історичної закономірності? Як виявилося, в основному все зводиться до стилю правління королев і до того, наскільки радикально він відрізняється від поведінки монархів-чоловіків.
Перша "підказка" виникає з того факту, що з усіх государів Європи королеви, які перебувають у шлюбі, були найбільш войовничими і розв'язували куди більше воєн, ніж неодружені царствені особи обох статей. Це може бути пов'язано з тим, що, завдяки соціальним гендерним стандартам, жінки-правителі вигравали від шлюбних альянсів більше, ніж чоловіки. Таким чином, одружені королеви з більшою ймовірністю починали війни з союзниками, до того ж вони залучали чоловіків в якості помічників по управлінню державою і військовою кампанією – чоловікам таке було невластиво, вони вважали за краще правити одноосібно.
Тому, якщо королева виступала в ролі хитромудрого стратега і лише зрідка могла особистим прикладом надихнути і згуртувати війська, роль воєначальника зазвичай відводилася більш досвідченому в військовій справі чоловікові або довіреному прихильникові, що як правило займає високий армійський чин. Такий поділ обов'язків у кінцевому підсумку і призводив до куди більш ефективної моделі правління.
Для деяких королев подібна "співпраця" була офіційною. У вибірці, що складається з 34 пар "королева і її чоловік", 16 жінок вибрали спільне правління – так, наприклад, Ізабелла і Фердинанд управляли Кастильскою короною, а Сюзанна і Шарль де Бурбон правили в 1505-1521 роки. Але навіть і без формальностей переваги подібної системи складно недооцінити: згадаємо принца Альберта, який служив найближчим радником королеви Вікторії і значно вплинув на її політику управління колоніями Британії.
Ще одним важливим фактом, на думку дослідників, є і те, що королеві (особливо в спочатку) було дуже складно знайти довірених осіб. Члени сім'ї, як правило, виключалися, оскільки були основними політичними конкурентами і легко могли зрадити свою родичку. Що стосується чоловіків, то більшість законів забороняло жінкам успадковувати трон, якщо раніше король і королева не отримували статус співправителів. Це рятувало їх від політичної конкуренції і робило можливим довірчі відносини, не кажучи вже про розширення спілок та залучення великих коштів для досягнення своїх цілей.
Починаючи з 1500-х років, це правило лише підтверджувалося. Символічне керівництво армією відступило на другий план, і матеріальні цінності – гроші, люди, ресурси – стали грати тепер уже визначальну роль. За оцінками експертів, в період між 1550 і 1780 роками озброєна міць австрійської армії, наприклад, зросла в 28 разів. Тому централізовані держави, які могли б ефективно проводити оподаткування і мобілізацію коштів, виявлялися у виграшній позиції. Автори статті стверджують, що гендерні норми, що примушують жінок до організації свого правління за сценарієм, відмінним від чоловічого, парадоксально приводили до зміцнення політичних союзів і угод, що і робило армію сильною і здатною на ведення наступальної війни. Як би там не було, в даному контексті війна нерозривно пов'язана з геополітикою.
Але, з огляду на велику кількість співправителів, як можемо ми бути впевненими, що рішення приймає дружина, а не чоловік? Щоб перевірити свою гіпотезу, дослідники вивчили т. зв. "соло-королев", тобто незаміжніх жінок і тих, чиї дружини не мали титулу співправителя. Виявилося, що вони були такими ж прихильниками і ініціаторами агресивних воєн, як і заміжні королеви. Але найчастіше нападкам піддавалися ті, хто з якихось причин не справив на світло потомство. Наприклад, прусський король Філіп II висловився про те, що "жодній жінці не можна довірити управління чим-небудь" і, коли Марія Тереза зійшла на австрійський престол в 1745 році, швидко відхопив у неї частину країни, яку вона так і не змогла повернути .
Навіть в ті дні, коли монархія зжила своє, динаміка, яку відстежили Дюбе і Хариш, залишається вельми актуральною. Автори відзначають, що гендерне лідерство зазвичай проявляється там, де інститути влади слабкі, що особливо добре видно на прикладі "династичної драми", що розігралася нещодавно в США. .
Головні теми