Чужа чи наша? – 5 книг про Другу світову

Історію сьогодні розглядають одразу з кількох боків – офіційних і не дуже. З офіційних – це вкотре відкриті архіви, а з "нелегальних" – сімейні спогади, приватні свідчення, тобто так звана "усна пам'ять". Тож кому можна довіряти – живим очевидцям без кандидатських звань чи мемуаристам в штатському, які, власне, й сформували бачення "Великої Вітчизняної війни", яку нині переробляють на "Другу світову"?

Друга світова. Непридумані історії: (не) наша, жива, інша. – Х.: Віват, 2018

Збірка, впорядкована головним редактором сайту "Історична правда", цілком символічно починається з того, хто ж саме розпочав Другу світову війну – Німеччина чи Радянський Союз. Попри те, що на це принципове питання відповідь існувала завжди (лише на уроках історії не афішувалася), маємо підхід з найбільш правильного боку. Чергова "біла пляма" історії, а насправді – брудна калюжа радянського агітпропу у збірці свідчень і спогадів розглядається з точки зору приватної історії. Таку, як відомо, не сприймало офіційне джерелознавство, оскільки свідки злочинів "червоного" режиму або були знищені, або мовчали, і лише нещодавно усні перекази більш-менш легалізували.

"Родину моєї бабці Віри війна заскочила в Тернополі, у новій хаті. І було це не в червні 1941 року, а у вересні 1939-го, – згадує один з авторів. – Одної ночі у двері загримали: "Открывай! Полчаса на сборы. Брать только необходимое…" Таким чином, проблема Другої світової війни, яка була вирішена в Україні із втечею більшовиків, показавши, де в Україні українці, а де посадовці ворожої радянської влади, вкотре осмислюється ще й з "авторського" боку. "Дякую тобі, війно!" – міг би вигукнути слідом за Аркадієм Любченком, автором одіозного "Щоденника", укладач збірки. "О, як я ждав! – писав Любченко. – І радів, що почалася війна, що аж тепер нарешті якось я розв’яжуся із цими горлохватами, порахуюсь з усім цим огидним ненависним кодлом!" Оскільки, справді, саме в таких критичних точках, згинах і бганках історії постає істинна картина воєнних лихоліть. І зникають байки про "Велику Вітчизняну війну", любов до Сталіна і вигаданий радянський патріотизм. Оскільки, як справедливо нагадують у збірці, люди у 1940-х чудово "знали, хто такі більшовики, пам’ятали про недавній Голодомор на Великій Україні та про сотні спухлих українців з-за Збруча, яким пощастило пробратися в Галичину за куском хліба".

Василь Шкляр. Троща. – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2017

Історія, розказана у цьому гостросюжетному романі, має чимало так званих ноу-хау, якими герої замітають сліди, тікаючи від смерті. Але за життя, коли, здавалося, нічого не віщувало тривоги, пов’язаної з переосмисленням минулого, головний герой, колишній вояк УПА, все-таки побачив на цвинтарі недавню могилу свого бойового товариша, який загинув у далеких 1950-х, і не зміг сховатися від привидів минулого. Розділи в романі чергуються, наче день і ніч – темні спогади про яскраві події повстанського життя чергуються з сучасними сценами. Поволі минуле заступає сьогоднішній день, адже тоді, в боях за вільну Україну, по болотах і лісах, було більше свободи, віри та надії, ніж зараз коли доводиться зітнутися зі зрадою. Дружба і розбрат, кохання і ненависть, свобода й неволя – все в цьому романі від майстра жанру знайде своє висвітлення, пояснення і зрозуміння. Війна для головного героя минула, але боротьба не забулася. Так само, як події, що нині вже видаються підозрілими, тягнучи свою неминучу трагічну розв’язку. "- Його застрілив Місько? – Ні. Місько його обдурив, привів на засідку, але стріляти у Василя не посмів. Він вистрілив повз нього. Наче дав сигнал, щоб Василь тікав. І сам дременув куди очі виділи. Василь ще оглянувся на нього, спіткнувся, а потім теж став утікати. Хтось із тих, що сиділи в засідці, поцілив йому в груди. Василь зістав ранений, відбіг скільки міг і впав. Відтак сам дострілився у пульс".

Владислав Івченко. Два пасинки Митрополита. – Брустурів: Дискурсус, 2017

Цей історично-пригодницький бойовик – захоплива подорож у трагічну історію українських визвольних змагань під час Другої світової війни. Яка, додамо, змінювала не лише життя і долі, але й віру. Втім, якраз саме віра допомогла знайти свій шлях двох вихованців Митрополита Шептицького — Теофіла Володимирського та Івана Великоднього, чиї шляхи по закінченню духовної семінарії розійшлися – Іван став служити в далекому гірському селі, а закоханий Теофіл залишився у Львові поруч із Митрополитом. За сюжетом, повному жорстоких смертей, зрад, шантажу та погроз, обох героїв окупанти намагаються використати, щоб схилити Митрополита на свій бік. Ім’ям одного з них просять назвати сина другого – того, що виявився так само вірний своєму особистому покликанню на цьому шляху.

"Савін дивився на мертвого Теофіла. Дійсно, красунчик. І щось шляхетне в обличчі. Голуба кров. Савін згадав молодість, як розстрілював білих офіцерів у Криму. Серед них теж було кілька таких облич. Чортів красунчик. Скількох же наших він вбив. Починаючи від генерала Толстоухова і закінчуючи полковником Скориком. Злий, небезпечний, затятий ворог. Савін аж із деяким захопленням подивився на цього Теофіла. Якби він берігся, якби він хотів вижити і ховався, його було б дуже важко знищити. Але він ліз на роги, він ризикував, ходив по лезу ножа, наче навмисно шукав свою смерть".

Андрій Кокотюха. Чорний ліс. – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2017

Черговий роман Анлрія Кокотюхи – це безперечний ретро-бойовик, дії в якому відбувається на Волині в 1943 році. Воюють тут українці вже не тільки з москалями, але й з німцями, а також поляками. Відповідно, в битві на три фронти троїться й герой роману – колишній міліціонер, який застрелив товариша і заодно коханця дружини, а тепер зек і в майбутньому – радянський диверсант. Крім історичного сюжету, в "Чорному лісі" нас чекає ненормативна лексика і постійні флешбеки головного героя в минуле – конструкція, що передбачає можливу екранізацію роману. Та й ситуація обрана автором досить делікатна для нашої славної історії. Спочатку, як уже було сказано, українські повстанці не надто дружать з польською самообороною, і червоних партизанів не бояться, оскільки у тих у лісах свої інтереси, та й місцеве населення їх не підтримує.  З такої ідеологічної абракадабри у автора роману виходять чудові за своєю екзотичністю типажі, немов із водевільного "Весілля у Малинівці": "Наступної миті через тин у двір переліз чорноволосий та чорновусий чоловік, зовні подібний до тих, хто вісь нещодавно пройшов вулицею повз її хату. Темно-зелений френч німецького зразка, галіфе, солдатський ремінь із вибитим на латунній блясі тризубом, кашкет із гострим верхом, схожий на добре знайому місцевім жителям польську конфедератку. Смикнувши правимо плечем, скинувши пас автомата, перехопив рукою, метнувши стрімкий погляд на жінку, підключивши неголосно: – Сама?" Але головне в такому "кінематографічному" впізнаванні – зручна форма для моделювання "історичної" дійсності. В якій, нагадаємо, змагають не тільки дві армії, але й два підпілля, що, дійсно, досить короткий час мало місце на Волині.

Роман Пономаренко. Бойова група "Байєрсдорф". – Тернопіль: Мандрівець, 2017

Про унікальну історію української добровольчої дивізії військ СС "Галичина" у нас більш-менш відомо, наукові дослідження вряди-годи з’являються, діаспорні спогади вояків-учасників опрацьовується, а громадська думка майже повністю сформувалася на користь цього унікального явища. Незайве буде нагадати, що потрібне було це угруповання, постале в роки Другої світової війни, аби, пройшовши вишкіл в німецькому війську, придатися до формування збройних сил майбутньої Української Держави. Принаймні про це розповідають документі, архівні свідчення та наочна агітація на плакатах і листівках, що рясно представлена на сторінках цієї книжки, чергової, до речі,  серії "Невідома Україна міліарна". Суть якої не в черговому нагадуванні про українських дивізійників, а уточнити факти про існування ще одного маловідомого формування, з бойових дій якого, власне, й почалася військова історія СС "Галичина".

Отже, мова про окрему бойову групу, що постала у лютому 1944 року з представників різних частин дивізії, і чиєю метою була боротьба з радянськими партизанами, які на той час вторглися на територію дистрикту "Галичина". Що у цьому унікальній збірці, що не розпадається на окремі глави, а читається на одному патріотичному подиху? Крім історії формування, ситуації в регіоні, огляду сил ворогуючих сторін та історії про бойове хрещення групи, тут чимало побутових деталей того часу. Також тут чимало про "цивільний" контекст історії групи. Наприклад, жіноча допоміжна рада при Міській управі Львова, яка співпрацювала з вояками, святкування тими прийняття присяги, коротке дозвілля.