Річниця, яку не помітили

5 червня в Україні урочисто відзначили річницю визволення Слов'янська. Був концерт в Краматорську та урочисті заходи в Слов'янську. Було обговорення, що робити далі. А в Донецьку провели заходи в пам'ять про загиблих мирних жителів Слов'янська. Але ні там, ні там не казали про іншу дату, трагічну для більшості донеччан – день здачі Донецька.

Це відбувалося рівно рік тому. Рано вранці 5 червня 2014 року стрілківці покинули Слов'янськ, а новинні стрічки заполонили заголовки про звільнення міста. Значить, війні кінець – була перша, радісна думка. Але раділи не довго – виявилося, що стрілківці рушили в бік Донецька – мільйонного міста з масою військових об'єктів. Захопити який – це вам не маленький Слов'янськ тримати в страху. А пропустити в Донецьк озброєну колону – було просто з розряду фантастики.

Від Слов'янська до Донецька близько 120 кілометрів по трасі.

Скулилися і завмерли в тривожному очікуванні Дружківка та Костянтинівка, які Бог вберіг від війни. Вони розташовані якраз за маршрутом між Донецьком та Слов'янськом. Техніка та військові пройшли через ці міста транзитом...

Колона рухалася по трасі зі швидкістю не більшою, ніж дозволяла військова техніка. На проміжку від Костянтинівки до Донецька є маса місць, де траса проходить практично в чистому полі, далеко від міст. Озброєна до зубів, але в той же час беззахисна (адже не секрет, що на ходу гармати не стріляють) колона на відкритій незаселеній місцевості йшла абсолютно безперешкодно...

До вечора колона увійшла до Донецька. Одночасно такої кількості військових, танків, бетеерів та іншої техніки місто ще не бачило. Тоді вперше в Донецьку з'явилися справжні військові – їх було видно по виду і новенькій формі. Того вечора вони святкували – відпочивали, лежачи на траві в центрі міста, сиділи в ресторанах. А мирне місто стиснувся в очікуванні великої біди. Люди розуміли – все, що буде відбуватися потім, може бути набагато страшніше і масштабніше Слов'янська.

У другій половині цього страшного дня, коли колона техніки тільки під'їжджала до Донецька, Рінат Ахметов виступив з найбільш емоційним і найсильнішим, на мою думку, зверненням. Страждання і співчуття були в кожній його фразі. Ось ці слова:

"Донецьк бомбити не можна. Донбас бомбити не можна. Не можна руйнувати міста, не можна руйнувати селища, не можна руйнувати інфраструктуру. А найголовніше – не можна допустити того, щоб гинули і страждали люди.

Донецьк – столиця Донбасу, а Донбас – це символ праці. Тут живуть сильні, працьовиті й гідні люди. Горді люди, мужні люди, душевні люди. А найголовніше – мирні люди.

Тому я ще раз хочу сказати – не можна бомбити Донецьк. Не можна бомбити Донбас".

Журналіст телеканалу "Україна" Віка Чистюхіна, яка брала інтерв'ю, запитала: "А як тоді вирішити ситуацію на Сході?" Ахметов, не замислюючись, відповів: "Переговорами, переговорами і ще раз переговорами. Іншої дороги немає. І згадайте мої слова – все одно все закінчиться переговорами, і все закінчиться миром. Тільки скажіть мені, будь ласка, хто поверне матерям їх дітей, хто поверне дружинам їхніх чоловіків, хто поверне дітям їх батьків ?! Я не хочу, щоб труни з Донбасу поверталися в західну Україну, я не хочу, щоб труни поверталися в центральну Україну, в інші регіони нашої країни. Я не хочу, щоб люди гинули на Донбасі. Тому я завжди закликав, закликаю і буду всіх закликати до миру".

Ах, як не в тренді минулого року були ці слова! Як критикували тоді Ахметова – за небажання формувати батальйони, за миролюбну риторику. Тоді всі навколо говорили про швидку і переможну війну. І ті, хто збирав свою армію, моментально ставали в соцмережах героями і справжніми патріотами. У цій гонці збройного патріотизму ніхто не думав ні про конкретну звичайну людину, ні про глобальне майбутнє країни, ні про наслідки діяльності некерованих армій.

Що ми отримали за цей рік?

Ми отримали десятки Семенівок – Піски, аеропорт, Жовтневий, Саур-Могилу, Іловайськ, Дебальцеве, Вуглегірськ, Широкине... Ми отримали дику для цивілізованого суспільства кількість убитих і поранених мирних жителів... Ми отримали "дитячу сотню"...

Тільки за даними ООН на сьогоднішній день ми маємо 6500 загиблих і 16 тисяч поранених. Але в організації заявляють, що ці цифри дуже приблизні.

Ми отримали горе і біду в кожен будинок по обидві сторони цієї божевільної кривавої барикади, розбиті долі, згорілі будинки, загиблих родичів, розірвані війною сім'ї...

Брат пішов на брата...

Ненависть оселилася в наших душах. І я не знаю таких ліків, крім часу, мудрості і терпіння, які вилікують нас від цієї страшної хвороби.

За цей рік прості люди першими зрозуміли, як жорстоко їх обдурили політики.

Змінюється риторика. Слідом за світовими лідерами заклики до миру активно підхоплюють українські політики. І тепер багато з них, напевно, хочуть, щоб їх войовничі заклики минулого року назавжди зникли зі сторінок інтернету. І лише одиницям не потрібно підлаштовувати свою позицію під мінливі обставини – сказане ними рік тому актуально і сьогодні.

Війна завжди закінчується миром. От тільки якою ціною буде здобутий цей мир?..