Важке щастя СРСР

Їду на таксі. Водій – молодик. Запитує – скільки Вам років, батько? Шістдесят п'ять буде – відповідаю.

Щасливий Ви – зітхає водій – Ви довго в Радянському Союзі жили...

Та вже, щастя так щастя...

Немає-немає, а натрапиш на слова про "соціальні гарантії" радянського часу, які канули в небуття. Власне, з чимось схожим я стикався і в роки юності. Доводилося чути від людей старшого покоління, що при Сталіні "все було" (я б сказав – всяке бувало), що регулярно знижували ціни.

Це надійне, нічого не значуще на практиці, зниження цін було найціннішим надбанням радянського менталітету, щось на зразок негентропії серед неминучої ентропії. "Був час і ціни знижували" у Висоцького. А ось рядки з мого – одного з найбільш ранніх – віршів: " Все позволено, цены снижены, цены снижены". Закладена тут іронія абсолютно відсутня в словах моїх співрозмовників.

Підвищення (копійчане) цін на масло викликало шок. Власне, криваві події в Новочеркаську (2 червня 1962 було жорстоко придушено демонстрацію протесту проти підвищення цін – ред.) були наслідком цього шоку: робітники вийшли на вулиці не стільки через саме підвищення, скільки через розтоптані надії і крах звичного світу, де постійно знижуються ціни!

Але якщо саме по собі підвищення значило щось, то подумайте – як доводилося людям цю копієчку берегти і рахувати. Зав'язувати у вузлики в носові хусточки. Кидати в розмальовані гіпсові скарбнички...

У моєї бабусі Раї була пенсія 12 рублів (!), в останні роки її життя підвищена до 35 рублів. Ні, вона не голодувала: тато працював, мама працювала і сім'я з певним напруженням – виживала, а потім і почала жити краще. Але уявімо собі, що була б моя бабуся самотня – які соціальні гарантії? Життя на межі голоду.

Так це в місті, а в селі? Там пенсії (і паспорти, не забудемо про життя "за довідкою") вже на моїй пам'яті, як молодого спеціаліста, який працював у районі.

Одна жінка розповідала, що вона вперше побачила гроші, коли приїхала в місто вчитися. У селі були трудодні пустопорожні ("и трудоночи не полней" – писав поет, маючи на увазі підпільний "збір колосків" – кримінально каране діяння! Але – необхідне для виживання).

Деякі голови колгоспів закривали очі на цей принизливий "бізнес" повоєнних років. Нікого, значить, не заарештовували...

Вже коли заходило про зниження цін, колишньому однією з міфологем радянського суспільства, розповім цікаву історію. Якийсь час я їздив з бригадою Росконцерта по містах і селах. Як я туди потрапив і чим все скінчилося – особлива історія і навіть – кілька історій.

А тут – дрібний епізод в Ростові (який на Дону). Був у бригаді конферансьє-куплетист Еміль Радов, симпатичний і типовий персонаж! Таких немає більше, помер Миля Радов, помер і жанр, тільки фільм "Покровські ворота" зберіг нам уявлення про цей чисто радянський естрадний феномен.

І ось, в антракті, йду я по коридору і чую з динаміків прекрасно поставлений голос Радова, який наслідує Левітану: "Увага! Увага! Працюють всі станції Радянського Союзу! Передаємо повідомлення про подальше зниження цін на товари найширшого народного вжитку! Залізо дахове, іржаве – 10%. Цвяхи гнуті -15%". (Далі не те, щоб зовсім непристойно, але дуже вже грубо) – 20%

Миля не помітив мікрофона, лежачого поруч з ним на столі. Його імпровізація рознеслася на весь Палац спорту. Були в нього з цього приводу неприємності. Але – не надто великі.

Я його іноді згадую: чарівний товстун скаче по сцені і співає:

Говорят, что в моде ныне

есть купальники бикини,

тут черта, и тут черта -

больше нету ни черта!

І показує ребром долоні, де саме: тут і тут.