Чорти в метро і катастрофи на залізниці

Я підловлюю себе на відчутті того, що щось у повітрі, в аурі, що оточує нас, змінилося. Мова не про звичний парад новорічних і ажіотаж святомиколаєвських свят, який прилітає з невідворотністю локомотива. Просто помітив одну дрібничку в "репертуарі" українського телебачення: кількість фільмів-катастроф, які ще років зо п`ять тому транслювалися по всіх без винятку каналах, змінилася в бік зменшення.

Може, аби не дуже страхати і так наляканих українською дійсністю громадян.

Може, тому, що достатньо у нас, крім реальних, і віртуальних катастроф. В усякому разі індикатор душевних струн власників каналів і редакторів видається надзвичайно чутливим до буремного сьогодення.

Хоча я можу і помилятися у відношенні фільм-катастроф (напевно, в стані миру ти до них просто більш чутливіший, бо вони тоді не асоціюються ні з чим, крім мистецтва). Ясно, проте, одне: в нинішню добу інформаційних технологій ми справді стали занадто вразливі для атак з боку. Часом, як і героїв американських блок-бастерів про вдавані катастрофи, аби негайно й надовго вивести всю націю з рівноваги, достатньо якої-небудь…дрібнички.

Одна з них трапилася у четвер.

Мій друг із Миколаєва захворів рано-вранці, а в вже в обід було ясно, що варто якомога скоріше відправити його зі столиці України в напрямку історичної домівки. Яким же було здивування, коли виявилося, що квитка не можна придбати на жодному з сайтів, навіть на "материнському" –  "Укрзалізниці". Через пару годин я ще раз перевірив інтернет, де знайшов повідомлення, що сайт "Укрзалізниці" хакнули. Як продейкували ЗМІ, на замовлення з Санкт-Петербургу, батьківщини пана Путіна. Зателефонувавши на залізничний вокзал і після з десятка спроб таки пробившись до чергового по вокзалу, я зрозумів усю безпомічність доби "всесвітньої павутини". Ситyація не була безпорадною Квитки на вокзалі уже продавалися, але черги там, сказала чергова, радянські. Я ще знаю, що це таке. Мій друг усе ж прагнув виїхати і вистояти в в черзі. Указавши йому ж на його шмаркливо-грипозний стан і згадавши, як якось у березні кілька років тому, випадково разом із Петром Магою, який потрапив у ту саму "пробку", я простояв до ранку, виїжджати я відрадив.

Звичайно, з`явилася можливість залишитися в Києві. Щоб зайти в перше метро і поспостерігати за безпосередністю раннього столичного буття.

Людей було мало. На вході в підземку їх стрічала напівсонна розкладка "Сегодня" та дивовижно-бадьорий юнак, який виводив рулади зовсім не з патріотичного "Океану Ельзи", а  з симптоматично-пострадянського і все ще "живого" Віктора Цоя. Хтось все ще дрімав з ночі збоку на ящику, а обличчя пасажирів були напівсонними і напіврозладнаними тривогами вранішнього прокидання. Половина з них покірно засинала потім, щойно поїзд починав рух з кінцевої станції.

Пасажири були різними. Але в такій ситуації ти завжди чомусь звертаєш увагу на полярно протилежно вдягнених. На чоловіка в розстебнутій на грудях посеред зими сорочці, із чималим рюкзаком за плечима – схожого на  рибалку, який, щоб не зрадити "статутів" дружби, звечора не доїхав додому. На двох дамочок бальзаківського віку у вечірніх сукнях з запахом перегару і парфумів. Вони зараз же, як і рибалка, починають куняти, і ця ранкова дорога ніби об`єднує їх в один народ.

Ще не ходять торговці православним календарями, яких майже ніхто не купує. Чи гумовими чортенятами, що сповзають, кинуті недбало, склом вагона метро, що зазвичай їх кидаються як по команді купувати одразу п’ять-шість мам – "бо це найкраща у світі іграшка для Вашого ребйонка".

Але снозалежність, сумовитість і приреченість, що виганяє таких пасажирів у місто цієї рані тебе дивує. Тобі вперто хочеться зустріти серед них якихось інших персонажів, з тих, які об єднали б враження про націю в єдине ціле. Наприклад, Олега Ляшка чи хоча б депутатика з Київради. Однак або таки людей у вагоні немає, або вони одягаються, шифруючись не згірше від Шерлока Холмса у шати нетипових для себе нелискучих секондгендних костюмів.

Під свист,гуркіт і тремтіння ранкової електрички чомусь від цієї думки абсолютно всіх стає шкода: у країні такий неспокійний час, що мимохідь хотілося б відчувати можновладну причетність до нашого ланково-трагічно-морозного пульсу. Як-не-як, а сайти залізниць "летять", постріли на Донбасі не вщухають.

Під ранкову тему пригадується, що кілька днів тому минули роковини Андрія Сахарова – нардепа, який катався в метро не з примхи піару. Певне, принаймні, передостаннього героя Росії. "Духовный отщепенец, провокатор Сахаров всеми своими подрывными действиями давно поставил себя в положение предателя своего народа и государства", писала "Комсомольская правда" 15 лютого 1980 року. Цікаво, що вона написала б, аби Сахаров жив досі? Мабуть, щось подібне. Більше таких немає: у них – сахарових, у нас – чорноволів.

Натомість у  Польщі тривають мітинги з приводу закручування внутрішньодержавних гайок демократії, на розгляд різного штибу європейських комісій подають відеоролики з цитатами від російських дикторів про те, що в Україні "гаубиці заряджають російськомовними дітьми" замість снарядів. У самій Україні зростає невщухаючий зумер невдоволення діючою владою: на кожній кухні і в окремих офісах. Ловиш себе на простому перепитуванні: чи таким бачили розвій демократії у Східній Європі Гавел, Сахаров, Ландсбергіс і Чорновіл? І звичайно відповіді нема.

Стає трохи моторошно: адже взимку будь-які дрібниці негативно-тривожного мислення не вщухають в душі з подвійним завзяттям інерції. Однак голос машиніста, повідомляючи назву потрібної тобі станції метро, змушує негайно витрусити до решти з себе пил песимізму. Щоб із прагматично-цинічним і напівусміхненим обличчям, як і мільйони співгромадян, вирушити рятувати власне життя від неприємних несподіванок долі.