Laborday'ний Першовересень

Школа — це класно, круто, назавжди. Скажіть що-небудь із цього компліману своїй дитині, яка перебуває десь отак посередині шляху опанування "доброго, вічного". І вона неодмінно кине у ваш бік погляд, який нагадуватиме: цеглину, шматок піщаника, щебінь, порожню пляшку. Я перевірив: на моїй молодшій це точно працює. Особливо "ще вчора", в останні дні серпня, коли ніщо в повітрі, крім жовтого листя, не нагадує про осоружні парти, уроки, лабораторні роботи, конспекти, "домашки", забуті щоденники, непрочитаних письменників "зі списку" та невигаданих тем для курсових. Ідеш учора повз школу — тихо жевріє 34-градусна спека в тіні, розмірено котяться понеділкові школярі на роликах по шкільному подвір'ю, мов олімпійці, та час від часу долинає тривожний бомбово-шипучий звук стрибка велосипедиста-старшокласника на "велику" – з постаменту з-під погруддя Тараса Шевченка, імені якого й школа.

Цього року дозволили святкувати на вибір: проводити День знань Першовересня або величати це свято, задзвонивши Третьовересня. Раніше, в роки моєї школи, було не так. Але відчуття, гадаю, тотожні всім поколінням, особливо – "першачкам". Для мене ж він як день знань завжди починався саме 1 вересня, задовго до того, як відповідною постановою 1984 року був узаконений як офіційний.

Першокласник у своє дебютне шкільне свято (і ще довго по ньому в коридорах і в решті шкільних "застінків") завжди почувається курчам, що ніяк не може вилупитися зі шкаралупи. Він, звичайно, намагається, з першої секунди свого перебування на розлогому, завжди велетенському як Мангеттен шкільному подвір'ї, мамою доведений сюди за руку і полишений напризволяще класу. Але нічого не виходить: усе на першачка звідусюди тисне. Ґвалт молодших класів, недосяжна монументальність вчительського складу, який з'явився у найкращих, іноді ледь не у вечірніх своїх сукнях, незнайомі, і тому страшні, ще ламкі "баси" старшокласників. Тисне навіть повітря на лінійці. Але понад усе — одяг. Навіть якби вересень в Україні не нагадував липне-серпень, і на термометрі коливалося б 9 градусів Цельсія, першак завжди повернеться в свій перший День знань повністю упрілий, із брудно-сірим, а не біленьким комірцем, його мамі потрібно негайно прати, бо завтра нарешті таки в школу — не щоб стовбичити "струнко" чи тягнути ранця вагою в півтора відра води книжок, а щоб, нарешті, завчитися.

За невеликим винятком, весь перший свій клас сумлінний учень, завтрашній космонавт, генерал або вчений, протупцяє немов у тумані. Навіть звикнувши до ровесників, класного керівника, стандартно вифарбуваних стін, вазонів та самотнього портрета президента чи письменника на стіні, таємниче відчуття свого дебютного Першого вересня водитиме школярем упродовж усієї так званої початкової школи, як лісом знань. Перша бійка, прима дівчинка, з якою хочеться або не хочеться просидіти за партою до кінця життя (років через сім ти притиснеш її в коридорі до синців), травми на фізкультурі (жердиною фізрук випадково тицьнув у око, навік відтоді криве) та "мікротравми" в щоденнику — усе це допомагатиме твоєму, першокласнику, комірцю сіріти від вологи та трамвайного пилу по обіді. Як писав Володимир Набоков, виправдовуючи нудизм, людському тілові — темно в одязі.

Першовересня, коли йдеш у свій четвертий клас, ти вже далекий від нехитрої цноти ранньої своєї юності. Першого ж вересня уже звертаєш увагу не на найменшу й найлегшу в школі дівчинку, якою в священному ритуалі обносять школу на "лінійці", а на фартушки дівчаток на рік-два старших від тебе класів. Уже всі книги, і навіть підручники наперед перечитані за літо, і ти почнеш куняти за останньою партою, перехняблений, адже шкільної дошки все одно не видно, та вона й не потрібна. Позаду — три похвальні грамоти за ідеальні попередні сезони. Попереду — предметна дійсність поступового сповзання із лідера в "хорошисти", глибина знань із окремих предметів, в деякі, наприклад, такі як хімія і біологія (геометрія, історія, літератури — на вибір), тобі буде страшно пірнати надто глибоко, та шаховий турнір, на якому ти перелякано обігруватимеш восьми- та одинадцятикласників, але не зможеш дати ради з нахабнуватим хлопчиком із п'ятого класу (тільки тому, що дівчинка, що мешкає з твоєю квартирою поруч, усміхається лише в його бік). Однак першовересні середини шкільного навчання — найбажаніші: розквітатиме не тільки твої гонор, лінькуватість, біцепси та претензії вискочити з зони "трієчника", а й твоя любов — загалом до всіх і зокрема до неї.

Першого вересня останнього класу навчання в "колонії" на ймення "загальноосвітня" або "середня" школа більшість "останньокласників" (не кажу вже про останньокурсників) воліли б пропустити, проспати, прокрутити земельною орбітою в пришвидченій зйомці. Мама з татом просто туди "виносять" ("не виносьте мені мізки, батьки!") мене на плечах скандалу, і я приходжу туди з запізненням. Директор тицяє мені здалеку руку у формі уявного пістолета: мовляв, я стежу за тобою, синку, ти у мене віддавна на олівці. Дівчинку-першокласницю довіряють нести не мені, а синові шкільного завуча — він весь час, нагадуючи неповноцінного, криво відсторонює свої розкішні як воронове крило патли й голову вбік, аби жвава "першачка" не тицьнула в тім'я чи скроню сталінсько-важезним дзвіночком.

Запізнення, як лондонські тумани, повторюються щоранку, знання бліднуть та розчиняються у жовтавому світлі гормонів, а щоденник пухне від червоної фарби риторичних учительських запитань: коли ж у вашого сина нарешті прокинеться совість? На лихо, як і в твій перший дзвіночок дебютного класу, звідкілясь повертається надприродна пітливість, кравати комірців сіріють осінню. Нагадую героя з фільму "В бой идут одни старики": без бензину натхнення, позбавлений мастила першого шкільного кохання (дівчинка з фотографії за мій четвертий клас бовванітиме в тунелях пам'яті), та без особливого бажання перекинути планету власної держави догори дриґом, я дотягую до аеродрому прощання. Із "вовчим" квитком автобіографії, із яким не беруть ніде, крім факультету журналістики. Із волоссям, яке вчиться приховувати лупу на плечах і сірий комір (за два десятки літ від цієї копиці вже не лишиться спогадів). Із відчуттям, що цю землю і кожен подих людей на ній, змах крила птаха, кожен діамант почутого в тролейбусі голосу треба назавжди, навік, як свою першу школу сфотографувати, завчити на пам'ять, завіршувати.

Звичайно, Першовересні та враження можуть бути різними: в кожного своє, кожному – своє. І біографії. І долі. Але щось неодмінно має повторитися, відлунити, дисонувати, з'єднати нас в один клубок, у таку собі хмарину людей, що готуються святкувати День знань, Першовересень, немов канадці. А поки що (дорогою повторюю мантру: школа — це класно, круто, назавжди) іду на пошту, отримувати першовересневу сукню для доньки, що як перетворюється на старшокласницю. У неї День знань 3-го, Laborday'ний...