Не щоденний політцирк, а – відволіктися поглядом в ілюмінатор книги

На світі є чимало занадто поганого, аби його хвалити, й надто гарного, аби його ганити.
Вальтер Скотт

Коли повертаєшся на Батьківщину влітку 2016 року і вмикаєш телевізор, виникає непозбутнє враження, що диявол, здається, ніколи не відпочиває. Це я про негативну інформацію у просторі.

Палають смолоскипи під Оболонським судом, де по два боки барикад розташувалися колишні побратими весни 2014-го – нацгвардія і бійці-добровольці. Лексика їхня така мутна, що кадри з події навіть не завжди наважуються вивести в ефір.

Надія Савченко оголошує про чергове безстрокове голодування – тому що влада нічого не робить, а українські полонені залишаються полоненими по той бік Дінця. Але акція, покликана подолати несправедливість, викликає неоднозначну реакцію в суспільстві. Одні справедливо гадають, що у Савченко, крім голодування, взагалі відсутні арґументи в парламентських дискусіях. Інші звертають увагу на прогресуючий "ленінізм" висловів національної героїні: всі запитання журналістів Надія парирує так оперативно і, головне, в дусі очікуваної народом "правди", яка не зімпонує хіба ледачому, що аналогія з державотворчим волюнтаризмом Володимира Ілліча і справді доречна.

Довершує картину інформаційного божевілля рекламний ролик партії "За життя" з Рабиновичем, де лідер закликає порівнювати значення терміну "життя "до" і "після". У принципі, на цьому старому трюку – влада апелює до того, що зроблено зараз і практично за народний кошт, а опозиція вдається до аналогій з іншими часами – уся наша політика будується уже майже три десятиріччя поспіль. Нічого нового. На пам'ять приходить "За ЄДУ" початку 2000-х, і чомусь пригадується, що їжа після тріумфу гасла не стала якіснішою і, головне, дешевшою. І зараз же пророчо відчуваю: життя, якщо ми бігатимемо винятково за гаслами, також не подовшає, а його якість не перетвориться на європейську.

Усе-таки – літо. І не хочеться політики. Нема бажання і серпень перетворювати на чергову тризну. Хочеться відпочити. Ефір, однак, не дає. У кращому випадку відволікає увагу на несамовиті трилери з ДТП, грибних отруєнь, смертей під час пологів тощо. Що також не сприяє ані гарному харчуванню, ані релаксу як такому. Намагаєшся відволіктися: на ходіння розпеченими вулицями, плавання водоймами, в яких Н2О нагадує свіжо заварений чай та балачки зі співгромадянами, в головах яких, крім спекоти і політики, залишилися хіба що городи.

Божевільне літо 2016-го – з його терактами, трагікомедіями, ударами блискавок у вай-фаї (як-от у спалений мій), провалами спортивних команд та іншими неприємними сюрпризами – усе-таки має приємні винятки. Один із таких несподівано подарували українські письменники. Вони поділилися своїми враженнями від польотів, аеродромів, літаків, а також численними ілюзіями і сюжетами – ніби підбиваючи зовсім іншу, ніж медійна, риску підсумків людського роздумовування.

Релаксова книга "Аеропорт і…" (натхненник проекту – киянка Міла Іванцова, авторка 23 книг, входить у рейтинг "найуспішніших письменників" журналу "Фокус") вийшла таким собі вдалим поєднанням письменницьких досвіду та молодості. В ній присутні оповідання як культових і популярних українських авторів. Приміром, поет, киянин, автор ораторії Небесній Сотні, спортивний коментатор на трьох Олімпіадах та боксу на "Інтері" Дмитро Лазуткін, авторка 7 романів та фіналістка "Книги року Бі-Бі-Сі" галичанка Галина Вдовиченко. Однак є і прозаїки-дебютанти, – як-от Світлана Дідух-Романенко з Борисполя чи Олександр Кириченко з Кривого Рога. У антології відпочинкових вражень представлений навіть авіамеханік, який, виявляється, десятиріччями писав для себе і в шухляду. Коротше, і поціновувачам високої прози, і фанам андеґраунду, і любителям класичної наративної прози, і навіть пересічним випадковим реципієнтам, – зашореним класикам і невиправним постмодерністам, – знайдеться що почитати.

Пригоди дівчини, що запізнилася на пересадку в Стамбулі. Історія з білявкою, яка забрала у політ усі свої пилочки. Бізнесмен, який замість купівлі рендж-ровера купує квиток до Австралії, аби відчути, що таке особиста свобода. Дівчина, яка впізнає свого нареченого по запаху, коли він повернеться з зони бойових дій скаліченим. Жінка, що на першій же зустрічі зі своїм коханим підсунула йому свою однокласницю в якості нареченої. Працівник аеропорту імені Рахманінова, залишений дружиною і зневажений новими колегами на роботі, тільки тому що він із Донецьку. 72-річний дідусь, який щодня переносить у київському подвір'ї бамбукові палички на відстань семи кілометрів, аби виконати припис лікаря і все-таки не померти. У книзі багато дуті-фрі, є ангар з гайковими ключами, випадкові зустрічі з мрією, напружене пасажирське очікування та прощання. Екзотика подорожі на закапелки глобуса перегукується з ностальжі по припалих пилом шарму союзних аеродромів. Є твори, в яких гіркота людських втрат змінює свою одіж на радість віднайдення – самих себе і просто людини поруч. Власне ця остання тема, немов перемога добра над злом, є об’єднавчою для всієї книги.

Література – дзеркало суспільства. І це справді так. І, думаю, вчасно відволіктися, зосередившись на ній, хоча в останні дні літа, справа набагато краща, ніж знемагати від звичної інформспеки українського боротьбізму за влади та його іґнорацію. Хоча, звичайно, можна взяти будь-яку книжку і відволіктися, вдивляючись у її ілюмінатор.

І ще: хочеться, аби Україна якимось неможливим і казковим чином взяла, та й перенеслася куди-небудь у район Ісландії чи Ґренландії. Може, тоді б усі ми навчилися простосердо радіти літній спеці, теплим краплям дощу і все ще живим людям навколо, не перетворюючи життя навколо себе на цирк.