Пенсіонер проти імперії: заради народу у 324 тисяч

Зазвичай нічого, або майже нічого не відбувається. Принаймні, все, що трапляється — якимось стабільним, чітким, врівноваженим боком уписується в алгоритм існування людства, в алгоритм нашого в цілому розміреного життя. Типу: так треба. Аварії на автошляхах, вчинки і слова політиків, директиви відомств і навіть поліційні повідомлення, навіть інформація про катастрофи цунамі та пожеж — це те, до чого, так чи інакше, ми уже звикли на якомусь рівні звикли. На що все-таки очікуємо. Що, власне, переживаємо, але чому уже і не дивуємося.

Але є випадки настільки випуклі, що вони ніби вивалюються з одного виміру в інший, неначе зависають між всесвітами, мовби уже не вписуються в кола інформаційного тремтіння. Бо впираються в Космос. Це уже не інформація, це – зіштовхування із майже паранормальним, але таким, чого не заперечиш.

Коли людина виходить із плакатом і стає перед офіційною урядовою установою, і скрізь там порожньо, тільки автівки, ніякої підтримки натовпу, тому що це глибинка Російської Федерації — це нормально, не суперечить логіці. Однак коли чоловік раптом спалахує на відео, яке переглядаєш, і ти розумієш, що цей яскраво-червоний смолоскип, який продовжує рух, доки на нього не потрапляють струмені води, живий — і це людина, починаєш розуміти, все довкола, всі твої уявлення про людство змінюються. Ну, принаймні, такого ніколи не бачив і навіть не розумів: людина горить мов смолоскип (напевно б освітлював уночі майданчик перед будівлею рад), але, згораючи, вона все ще залишається жива, усе ще, певно, при тямі свого вчинку — можливо, навіть там, у лікарні, де Альберта Разіна з 100% опіків тіла намагаються врятувати.

Деокупація півдня країни – як українські військові відвойовують території

Заборона на пересування країною для військовозобов'язаних – всі деталі

Ракетні удари по мирних українськиих містах - липень 2022

Ядерний тероризм Росії

Альберт Разін

А потім ти усвідомлюєш, що це не був просто нещасний випадок. Не так, як біля твого подвір`я вчора — хтось просто кинув недопалок і зайнялася трава. Тобто що Альберт Разін спалахнув невипадково. Серед білого дня. І навіть сам став причиною свого спалення. І навіть слова "світ з`їхав з глузду" вельми складно застосувати до такого випадку. Все-таки не хлопчик, а вчений похилого віку, людина достойна і знана з-помежи своїх знайомих і близьких, учиняє з себе живий смолоскип. Тобто російські вчені, директори інституту людини Удмуртського університету з власної волі горять не часто — майже ніколи.

І тільки коли ти усвідомлюєш мотиви, стає ясно, що це самоспалення найменше було схоже на божевілля — твій народ, удмурти, от-от зникне з мапи планети Земля, спочатку тобто забуде рідну удмуртську мову, а потім і себе, а далі розчиниться в тому морі, в якому і так майже розчинився — в типу "російському народі".

Учасники весільного обряду удмуртів

Альберт Андрійович Разін, який 10 вересня 2019 року вчинив акт самоспалення на знак деякого філософського протесту, звичайно, був гарним і законослухняним громадянином. Він одягався в те, в що одягалися пересічні громадяни РФ, носив в цілому майже ті самі думки і погляди. Не помічений на якихось антиурядових акціях, навряд він провадив і будь-яку іншу антифедеральну діяльність. У його науковій теці: роботи 1980-х на тему феноменології "сільського труженика", а останні тридцять років вчений займався комплексним вивченням людини. Соціологія родини, села, національних відносин, його цікавили ідеї цілісної людини, любові, суїциду, сільської громади, традиційної культури, громадянського суспільства, цивілізації, соціального прогресу. Альберт Андрійович, пенсіонер з Іжевська, за всіма правилами життя і за всіма передбаченнями і місцевими законами мав собі спокійнісінько дочекатися свого 80-річчя наступного, 2020 року, відсвяткувати його бучно, з колегами. Замість цього він раптом бучно і нестандартно пішов із життя, вибравши для цього не безмовні таблетки, пістолет чи снодійний ціанід, а акт публічного самоспалення перед радою Іжевську. Певно, Альберт Разін дещо нарешті надто ясно зрозумів. Є деяка його війна, в якій він брав участь все життя, ратуючи за удмуртську мову в удмуртських школах, і він от-от програє цю війну, невдовзі померши тихо. Але може бути, що його розжарене як електрод тіло, яке спалахне перед урядовцями Росії на кілька хвилин, розповість про потреби його народу набагато більше, ніж всі його листи і дисертації. 14 червня 2018 року Альберт Разін звернувся до Олексія Прасолова, голови ради Удмуртії, з вимогою переглянути проект вивчення неросійських мов у регіоні. Це був акт відчаю й одночасно ні.

Хто-хто, як не ми, українці, стикалися з проблемою етноциду, хто, як не ми, розуміємо, що поставлено на карту в таких випадках? 5 листопада 1968 року поряд із будинком на Хрещатику, 27а акт самоспалення проти русифікації вчинив 41-річний екс-воїн УПА Василь Макух. Згораючи, він пробіг кілька метрів у бік Майдану Незалежності, встиг вигукнути: "Геть комуністичних колонізаторів! Хай живе вільна Україна!". 19 січня 1978 року в Каневі на Чернечій горі вчинив акт самоспалення 66-річний галичанин Олекса Гірник: знову на знак протесту проти русифікації, попередньо розкидавши масу листівок. Але нас, українців, коли наша мова могла цілком щезнути, скажімо, наприкінці ХІХ сторіччя чи навіть і сторіччя ХХ (у принципі, на кінець 1980-х майже не залишилося україномовних шкіл), в моменти тих жертв були десятки мільйонів. Навіть Ромас Каланта, студент вечірньої школи, що здійснив акт самоспалення біля будинку музичного театру в Каунасі 1972 року на знак спротиву "суспільному ладові, який винен у моїй смерті" – литовець, представник аж тримільйонної нації. Удмуртів на момент, коли їхню мову і цивілізацію в такий дещо незвичайний спосіб захистив сину удмуртського народу Альберт Андрійович Разін, залишається менше 324 тисяч (є ще в РФ і понад 300 тисяч "толерантних" удмуртів, які вже відмовилися від власної мови).

Василь Макух

Олекса Гірник

"Трагічні методи, але безсмислені", – пишуть у мережі одні. "Не тих і не так треба вбивати", – діляться думками інші. "Поганий приклад для дітей", – так реагують треті. Реакція гідна прагматизму сьогодення. Я пораджу одне — уявити, що українців (суржикомовних українців) залишилося 324 тисячі, деякі з нас хотіли б, аби діти вивчали свою мову в школах, і є людина, яка все життя присвятила тому, щоб добитися цього. Наші абстрактні життя, яким точно нічого, крім асиміляції не загрожує (але хіба ж це загроза, зрештою?). І він, той, хто добровільно віддав своє життя. Навіть не за все людство, а тільки за те, щоб у відповідних інстанціях уважніше перечитали його листи про мову. Є ще справедливість: вона для кожного народу. Бо подібні вчинки, дії, що вивалюються за межі всякого розуміння в цьому часі і в цій цивілізації, і не є призначені для якого-небудь "виховання дітей". Подібні дії можуть хіба що повпливати на цілком притомних громадян, що вдають із себе непритомних. І навіть якщо не вдається (і не вдасться) пробудити совість чиновників країни, цілком на словах цивілізованої, щось від учинку Альберта Разіна залишиться назавжди. Нехай навіть, на жаль, бринітиме в інфорповідомленнях лише кілька днів.

Ця Людина вийшла і сказала: "Якщо завтра моя мова помре, то я вмираю сьогодні" — от і все. Щось протилежне ідеології совєтських зеків часів ГУЛАГу: "Здохни ти зараз, а я вмру завтра".