Шалений зиск еліт і жодного шансу вибратися з бідності у решти

Кажуть, час лікує всі рани. На українській практиці це висловлювання потроху трансформується в свою протилежність: не лікує, а розбурхуючи нові, змушує забувати старі. Революція Гідності, спочатку змусивши прокинутися людську гідність заледве не в кожному, з часом породжує протилежні власним ідеалам якості людської сутності. Замість гідної людини європейського штибу зі світовими стандартами мислення в Україні формується дещо інший загальний портрет співвітчизника: людини, цинічної до одних проблем, абсолютної відкритої до "властивих" ідей, а насправді – ще більш відчуженої, ніж до революції, до себе і до власної країни людини.

Дедалі частіше люди в метро, маршрутках і навіть на пляжах замислюються: а чи правда, що ціна, заплачена нами минулого року і сплачувана на Донбасі щоденно, не те щоби достатня чи потрібна, але дійсна і справедлива. І чи це та ціна, яку взагалі треба було платити?

Ситуація з Майданом склалася, а потім логічно самій собі розвинулася в таку, яка, здавалося б, відкидає геть саму можливість відсторонення від неї та проблем, породжених Майданом. Але якщо ви зараз запитаєте про Майдан у кого-небудь, крім політиків, які зацікавлені в аналізі цього явища професійно, то так звані пересічні громадяни дуже неохоче долучаться до подібної розмови. У кращому випадку, вони зізнаються, що "мабуть, тоді інакше бути не могло", але навряд чи поквапляться з розлогими бравурними міркуваннями pro чи contra, притаманними добрим двом третинам населення ще рік тому. Усе просто: у ситуації, коли дійсність привчає достатньо цинічно ставитися до самого людського життя (як ефект самозбереження організму, але саморуйнації особистості), у людей з'являється щеплення і до причин того факту, що цінність цього людського життя в двадцять першому сторіччі взагалі могла бути поставлена під сумнів.

Громадянське протистояння, яке ще вчора не визнавало напівстанів, напівумов, напівуподобань, напівсимпатій, сьогодні починає включати механіку цього самозабуття. Таким чином, війна, залишаючи людські мізки, намагається заперечити себе саму, концентруючись у ґетто, їй відведеному.

Чи вирішує цей ефект страуса насущні проблеми, не ясно. Але принаймні напругу знімає. І це правильно з точки зору людських засад, адже основним нашим покликанням залишається продовження життя, а не його уривання.

Чи нам добре у ситуації літа-2015 у порівнянні літа-2014, не скажеш. Але порівняно, відносно терпимо. Доки світитиме сонце і його денні стоси перевищуватимуть опади,а Земля не встигатиме гранично охолонути за ніч, усе буде у нас, українці, гаразд.

Однак уже термінологічної осені на нас очікують проблеми. Тому що, як подейкують бабусі, вигріваючи кісточки на міських пляжах, "не дав нам Бог народитися там, де за газ не треба платити". І це правда. За тепло нам доведеться платити.

Та хоч Бог дав нам найродючішу землю, її блага не здатні забезпечити всім достатку. Капіталізм, і він печерний. Якось проїжджаючи Полтавщиною, почув шум екскаваторів праворуч: місцеві уточнили – за якимись угодами, шведи, яким не можна продавати землю, натомість купують наш родючий ґрунт і вивозять у вагонах. Пересічні українці сміються: який дурень возитиме землю за тисячі кілометрів. І тільки коли я пояснюю цим транспортним скептикам, що Ґонконґ, ще кілька років тому, наприклад, міг покривати потреби внутрішнього ринку в овочах та фруктах лише на 15%, і тому змушений був удатися до масштабного застосування технології вирощування капусти та огірків просто на дахах, ми, зупинившись на ґрунтовці, чухаємо потилицю.

І абстрактно апелюємо до прем’єра і президента, які так потужно і безуспішно намагаються поліпшити і оздоровити в країні все, за що тільки не візьмуться або про що тільки не подумають. Капіталізм, уже не печерний, а західний, мабуть, заважає повній ефективності спільних їхніх і наших зусиль у боротьбі за добробут нації. Він передбачає не тільки євростандарти інфраструктур та поведінки, а й світові відсотки за позики. І черги наших повпредів у світові банківські структури, аби отримати хоч щось.

Мимохідь, згадуєш Віллі Брандта. Газета "Правда" регулярно лякала нас прізвищем цього канцлера ФРН. А цей канцлер придумав знаменитий план економічного урівноваження світу. Віллі Брандт якось поглянув на мапу і вжахнувся: 80% усіх людських благ і ресурсів володіють і з року в рік заробляють на них капітал 20% країн, переважно Півночі планети. А 80% "країн третього світу" не просто животіють, а практично в умовах надприбутків північної еліти не мають жодних шансів вийти з коми жебракування. І тоді Віллі Брандт, нагадавши, що всі ці земні блага і ресурси не належать людям, а лише надані у тимчасове користування і тому розпорядитися ними потрібно правильно, запропонував свій план, уявивши планету як спільний дім, в якому одні родичі бідніші, інші – багатші. Оскільки1/5 світових держав матиме шалений зиск з ресурсів, якими вони керують, довічно і змінитися нічого в цьому відношенні ніяк не може, він запропонував країнам-лідерам щороку відкладати усього кілька відсотків від прибутків у спільний банк. За Віллі Брандтом, ці ресурси мали скеровуватися на розв’язання ключових фінансових проблем у країнах, які потребують негайного матеріального оздоровлення. Оскільки планета – спільний дім, це має робитися не у вигляді позик багатих бідним, практика чого існує зараз, а абсолютно доброчинно. І так, щоб, як написано у Біблії, права рука не знала, що робить ліва. Замість залежності Третього світу від Першого Віллі пропонував ідеал стосунків братства.

План Віллі Брандта, виголошений і схвалений багатьма в 1980 році, зазнав фіаско у 1983-му. Хоча на Заході було чимало симпатиків "плану ВБ", переважно його назвали занадто ідеалістичним. А шкода. Бо якби система всесвітньої фінансової підтримки, запропонована Віллі Брандтом, запрацювала, то дуже можливо, що після розпаду СРСР колишні його республіки не були б поставлені на межу виживання і власних ризиків. І Росія, і Україна за Віллі Брандтом могли ще всередині 1990-х отримати незалежну, реально братську підтримку спільноти гомо сапієнс. А не змушені були шукати власних шляхів балансування на межі комуністичної ностальгії, олігархічного феодалізму та печерного капіталізму. Наслідки яких пожинаємо зараз у вигляді плодів невпевненості, непередбачуваності та затяжної кризи.