Що далі в ліс майбутнього, то менше гідності

Думав про те, як по-ідіотськи влаштовані людські взаємини:

до яких крайнощів треба дійти, аби побудувати хоч щось.

Стівен Кінг, "Куджо", 1981

Минув День гідності і свободи. Якось сумовито. Здавалося б, із кожним роком свято такого штибу мало б усе більше втішати, ставати дедалі привабливішим, палахкотіти все яскравішими фарбами фієсти духу. Однак на практиці в державі виходить рівно навпаки: що далі ми святкуємо гідність і свободу, то менше радощів і більше нарікань.

У народі воно асоціюється з Революцією гідності. Вона ж не принесла мільйонам українців ні політекономічної стабільності, ні покращення елементарного добробуту, ні справдження європерспектив.

Вийшло переважно навпаки: замість того, аби стати вільними, у наслідку наслідків воєнного штибу вона принесла несвободу: життя меншості під постійним страхом фізичної смерті на прикордонні; буття більшості у перманентному остраху – за власне щоденне здоров’я, за плановані чи омріяні реформи, за дітей, що під боком, та за перспективи як такі. За все!

Саме тому аморфна маса, частиною якої ми є – народ, не знаходить нічого кращого, аніж вішати всіх собак на Революцію. Таким чином свято, яке, за задумом, увічнивши героїзм і жертовність сучасника,  мало б нести радість і оптимізм, перетворюється на песимістично-безперспективне блеяння й ностальгування за дореволюційним минулим. Як у Біблійній історії, в історії України часник і огірки Єгипту минулого виявляються привабливішими, ніж манна небесна і куріпки сьогодення або ріки з меду й молока майбутнього.

У принципі, йому, святу Гідності, сьогодні ніхто не радіє – навіть герої.

Може тому, що найпослідовніші і найкращі бійці за свободу – уже в могилі. Бо вони першими кинулися у вогонь і, як і пророкували їхні вороги, першими ж і прийняли смерть. Причім війна за свободу і гідність продовжує збирати свої сумні врожаї.

Мене особисто до глибини душі вразила одна з останніх прифронтових смертей – 19 листопада в Пісках загинув начальник розвідзагону батальйону "Дніпро-1" Костянтин Шрамко. Уразив навіть не так сам факт смерті від мінометного снаряду, в суботу, о 17.15 – реакція на цю чергову непотрібну людську втрату в коментах на одному з всенаціональних київських сайтів. "Гарна новина! На одного фашистсько-бандерівського карателя стало менше…" – коментує (а той сайт не прибирає коменту:http://nbnews.com.ua/ru/news/192085/) якийсь Олег Семенов. І що цікаво – далі внизу не один коментар у такому ж тоні: мовляв, доброволець – отже каратель. І це пишуть наші українські громадяни: ситі, напоєні дешевим і ні алкогольним пійлом, гарно одягнені, лежать вони на своїх мажорських ліжках і смердять коштовними одеколонами, і продовжують проклинати – вітчизну, гідність, а по суті – самих себе… Я розумію, триває інформаційна війна… і все-таки мають же бути межі нашій антилюдяності, позаморальності, варварству, цивілізаційній неповноцінності…

Звичайно, кожен новий рік, який неухильно прямує до цього щорічного свята Гідності, приносить тисячі дивнот, і з оригінальністю деяких із них важко примиритися в побуті. Деяким нема  виправдання.

Найдивовижніша дивнота цьогоріч, як на мене, – зустрінута кілька місяців тому 90-річна бабуся. На питання, що вона робить у занедбаному міському парку, вона відповіла: "Викопую черви, синку", і розповіла, що виживає цьогоріч… переважно за рахунок персонального рибальства. І це бабулька не з прифронтової смуги, бабуся мешкає в центрі України, біля Кропивницького.

Пригадується інший нонсенс: коли біля міської лікарні в Станиці Луганській я раптом натрапив на дивовижний "базар". Біля старезних жигулів-копійки стояв собі розкладний столик: на ньому була розкішно, здається навіть без цінників, розкладена свинина. З лікарні, немов горобенята, вряди-годи випурхували зграйки хворих та медичних сестричок. Коли знайомий підняв питання про антисанітарійність подібного "базарного дня" на території лікувального закладу, хтось із людей у черзі просто кивнув у бік місцевого ринку біля мосту через Сіверський Донець – точніше у бік руйновища, яке від нього залишилося.

Чи там само, в Станиці Луганській, несподівана зустріч із місіонерами. Усім чотирьом – не більше 18-ти, вони з Чилі та Бразилії. Приїхали допомогти мешканцям і воїнам України. І стояли собі в наметі, де відбувався молебень за мир, у самому кінці імпровізованого намету, біля входу. Раптом я завважив, що  біля іноземців вигулькнув чоловік у камуфляжі, з автоматом на переваги. Боєць мав приємне обличчя. Мав десь 40 років. Напівнеголений, з лицем, про які кажуть "жінкам нравицця".  Український воїн починає спілкуватися з чилійкою Сандрою – і вони торохтять упродовж хвилин десяти. Мене зацікавило: якою мовою. Адже чилійка, мені було відомо, ані української, ані російської не зна. Але вони гомоніли іспансько. Виявилося, що він із Івано-Франківщини, інтелігент, 15 років мешкав і працював в Іспанії (до 2014-го). Мав там вигідний бізнес, уже кидав якір... Спочатку на війну пішов добровольцем, зараз служить у ВСУ.  Пройшов Іловайськ (зрозуміло, чому його "тягне" в такі смертоносні місця, як Станиця Луганська). Бізнес, як і дружина, залишилися в Іспанії – вона подала на розлучення, а він залишився відстоювати свободу і гідність України до кінця. Як кажуть у районі Станиці: до Перемоги.

Здається, тільки таким людям (раніш нас таких назвали б екстремалями – вічно, з часів кадебешного совка, антисоціальним елементом) вона, ця свобода, болить. Я підозрюю, що всі, точніше – кожен, хто з причин грубого, надто затвердіння власного менталітету не здатен доторкнутися теми виборювання гідності свободи, до страждань і вояків, і мирняків – живуть, як в інформаційному ковчезі. Іншим життям. Іншими цінностями. Коменти, поведінка, вчинки і почуття, які вони відчувають – як щодо нещодавньої історії України, так і до самих себе, свідчать: гідність – не те, чого в цю новітню епоху вони потребують. Принаймні так здається в День свободи і гідності.