Ми оновили правила збору та зберігання персональних даних

Ви можете ознайомитисЬ зі змінами в політиці конфіденційності. Натискаючи на кнопку «Прийняти» або продовжуючи користуватися сайтом, ви погоджуєтеся з оновленими правилами і даєте дозвіл на використання файлів cookie.

Прийняти

Віталій Квітка

письменник

У нас вихід: 50% – хунта, 50% – ватники. І всі товаришують один Із одним

2 травня 2015, 09:00

_dsc03090_01

Нинішній час – класний. Не гірший, не кращий за інші. Як завжди, в медіа-мережах товчуться довкола слова "Україна". Це зараз модно. І буде модно ще довго. Голлівудські зірки в вишиванках, місіс Обама – також на черзі, вже приміряє прикиди від українських модельєрів. Пентагон замовив 1600 україномовних фахівців – відтак, дуже знаково: американці – і так уже буде повік-віку – більше не плутатимуть нас із росіянами. (Але за великим рахунком: ну і що з того всього?) І це втішає: хай на великій крові, здобуваємо ми визнання безповоротне. (Хто заважав: заборонивши комуністів і влаштувавши ленінопади вчасно,в 1990-ті здобути це меншою кровію?)

Хоча багато хто каже, що, доки де-факто війна (де-юре у нас, звісно, мир), треба забути спорт, його не забути. Навіть на війні переходять з бійки на спорт: на Донеччині і не тільки з`явилася нова віртуальна гра "Битва(гучне Батл) за Донбас": отож, всі розуміють, вічно воювати не можна, треба переводити конфлікти в формат гри.

Реклама

Тому гра – важлива. І тому особливо очікуємо протистоянь "Дніпра" на євроарені. У компанії грандів страждалець "Дніпро" схожий на Брюса Вілліса, в третьому турі групового турніру мав лише очко за душею, але він, як і Україна – у півфіналі. (Щастить найсильнішим чи перемога від Господа?) Таким чином, Україна в добу війни в квартеті найфутбольніших рас Європи: у футбольних півфіналах лишилися по три іспанці й італійці, німець "Баварія" і українець "Дніпро". Як би там не було, футбол – не просто розвага багатих, на який його намагаються перетворити, продавши каналам, а – дух і воля. І його перемоги була нам потрібні не менше, ніж битва за Донецький аеропорт. Нехай не дуже впевнена, але – перемога. А переможців усе-таки не судять.

Згадую: свічка в кутку телеекрану тепер наш частий супутник: раніше, раз на кілька років світились теле-свічки. Тепер ми в нормально-ненормальному контексті постійного чи майже постійного всенародного трауру. Що то буде. Адже попереду – ще й травневі свята. Свята війни, її спогадів. А тут і так вибухи, постріли, ґвалт, смерть – сепаратизм, як вважають одні, норма незалежності від України – вважають інші. Війна є війна: ґвалт, смерть і втрати – її ознаки. На війнах остерігатися треба всіх: будь-яких людей зі зброєю.

В тренді
Штрафи за незаконні субсидії: в Кабміні прояснили ситуацію

А тут, особливо на вулицях східних міст і в соцмережах, наче і нема війни, крім "Великої Вітчизняної". Якось дуже зарані, так, як і рік тому – дуже вже напередодні, ще два тижні тому сталися перші мої мережеві "батли" – прокинулися ті, хто, як я про них кажу, за "велику перемогу" готові порвати всіх. Діти, онуки, правнуки переможців ВОВ. ВОВ вони не застали, зате застали себе в засаді: вони, бідолашні, плачуть: за георгіївськими стрічками, за парадами, за вшануванням героїв ВОВ. (Тільки офіційно 6000 полеглих за 2014-2015, а їм, бачте, далися паради й стрічки!) Деякі називають Україну не інакше як "Укрруїна", деякі вдають або й справді тремтять за спільне майбутнє. Довго, як з хвилями, боровся із ними у соцмережах я тиждень – все-таки це наші співвітчизники, вчорашні, хотілося б щоб і нинішні – друзі. Тому що якщо не вовк людина людині, то хто вона? Правильно, друг, як сказав Ісус.

Результат був марний, як і вся війна на Сході. В кращому випадку "правнуки переможців" готові до співпраці за спільну Україну на власних правах: мовляв, святкуймо і вшановуймо по повній програмі, це ж наші рани, це ж наші пращури – тільки так, не інакше. Геть УПА, дайош героїв ВОВ! – такі правила. В гіршому випадку опитування щодо права (тільки самого права, зважте!) говорити в Донбасі українською мовою вони порівнюють з тим, аби в Москві на Красній Площі 9 травня 1945 року опитували громадян СРСР щодо права розмовляти німецькою.

Порівняння, як то кажуть, "дуже адекватне". Позиція дуже справедлива: або святкуємо так, як ми хочемо, або всі ви – хунта чи щось таке. Між тим, навіть німецьку по війні в радянських школах не тільки не заборонили: продовжували вивчати, бо це називалося "мова ворога". Хоча щодо параду війни: деякі у нас напучуватимуть вояків перед АТО її прикладом ще на Хрещатику, Теж – пропаганда, хоч й з іншого боку. 

Дивно, у нас виходить: 50% – хунта, 50% – ватники. І всі дружать один із одним. Поки що. Усміхаються, дарують коробки цукерок на Різдво та Восьме Березня, запрошують одне одного в гості. Я запросив одного денеерівця на літо, просто до себе додому. По телефону так і сказав: "Приїзди, падло, подивишся, як живе хунта". Друг-ворог відповів: "Приїду, гад, приїду, посидимо разом". До речі, я не поодинокий: деякі знайомі, що в АТО,  розповідають: у них там теж іноді бувають братання, – зустрічаються іноді з росіянами, на перекурах. З росіянами, не з істеричними націоналістами усіх розливів. Загалом же, така ситуація нагадує Першу світову війну, ніяк не Другу з присмаком війни з фашизмом. Люди просто почали "батл", тому що хтось десь зробив перший крок, втягнулися, і тепер все це важко спинити – інерція війни. Набридло. Хочеться миру. Спорту. Думаю, треба починати з братань, а не парадів. Тому що переможців не судять. А, якщо без зайвих тих чи інших емоцій, без оцих-от національних істерик, то переможцями в даному випадку будуть вважатися тільки ті, хто виживе.

Читайте найважливіші та найцікавіші новини у нашому Telegram

Реклама

Реклама

Новини партнерів

Загрузка...

Новини партнерів

Loading...