Ми оновили правила збору та зберігання персональних даних

Ви можете ознайомитисЬ зі змінами в політиці конфіденційності. Натискаючи на кнопку «Прийняти» або продовжуючи користуватися сайтом, ви погоджуєтеся з оновленими правилами і даєте дозвіл на використання файлів cookie.

Прийняти

Віталій Квітка

письменник

Відчуття ідилії в вічності тривання генетичної естафети людяності

6 жовтня, 08:07

Під кінець тижня, напередодні 6 жовтня, сучасний школяр — по вертикалі від першого до останнього класу – напружується. Не так, як на День знань, 1 вересня, чи напередодні закінчення року і отримання табелів. Та майже. Може, в хід не завжди йдуть троянди, але майже напевно завжди — теплі і широсердні слова і перші римовані рядки. Присвячені вчителю, вчительці, вчителюванню, педагогіці. Рух в цьому модерному цинічному інформаційному світі, може, не такий масовий, як переселення народів чи міґрація птахів у теплі краї. Але учнівське серце міґрує напевно. Навіть тоді, коли в якійсь глибинці (хоча учнівський цинізм радше стосується меґашкіл) вчительське віншування опиниться в загоні, але День вчителя не дадуть забути самі винуватці свята.

Є за що. Попри невеличку заїждженість метафори — сіють вони, вчителі, таки добре і вічне. Адже яким би педагогом не виглядав айфон, телевізор та вічно відсутні — подумки, а то й на реальних заробітках — батьки, все-таки вчити нове покоління елементарним правилам суспільного поводження та найпростішим елементам знань у цій країні, крім них, любих, і справді нікому.

Саме напередодні Дня вчителя моя родина, не повірите, збільшилася. Не "Жді мєня", а просте фейсбук-спілкування ще раз зробило мене неймовірно багатим. Мій тато виріс хоч і елітарним, але безбатченком, і от море інтернету винесло ще 18 родичів — це по лінії татового тата Василя Павловича, який створив нову родину в 1950-ті. І моя донька вже в переписці зі своєю троюрідною сестричкою, яка днями так і написала: "А ти знаєш, що по лінії прадідуся ми з тобою маємо аж 20 вчителів!"

Я стовпію, я блідну, я в шоці. Отакої! Наші діти здатні побачити в Учителеві той самий високий еталон, який прищеплювався, за зовсім інших обставин і абсолютно іншій державі, їхнім батьками та дідам. Щось таки іноді вертається на круги своя! І це після того, як статус учителя як ледь не привітного родинного політрука кожного українця різними обставинами, різносолом щорічних програм, недооцінкою в матеріальному відношенні послідовно "вбивався" в цій державі впродовж майже трьох десятиріч!

Не знаю, як зараз, але колись давним-давно, за неуспішної спроби побудови комунізму, бути не те що вчительським синком, а навіть онуком — це часом була майже ганьба. Принаймні, найтяжчі зі спогадів мого дитинства — це ті, коли ми, учні шкіл, замість просиджувати за партами, скеровувалися мудрою рукою на допомогу рідній державі в сільському господарстві. Отут-о всі охочі школярі, а я був онуком вчительки математики, діставали стовідсоткову можливість відігратися за всі твої переваги в премудростях математики та літератури. Добре, якщо йшлося про збір яблук та помідорів — там ще були примарні шанси "дотягнутися до небес пролетаріату", і хоч і останнім, але вчепитися за денну норму продукції. Але збір брудних буряків у мокру погоду або висапування цукрових буряків у погоду ясну видавалися есесівським знущанням для твоїх білих, пухких і від природи призначених нотувати високе і шляхетне пальчиків. Найесесніший СС — буряки. Норма — всього два рядки, туди з назад полем, але відстань здається двокілометрового. Сонце пече, по тобі тече, твої однокласники — уже відірвалися метрів на 300, мотига в руках з кожним кроком все частіше поцілює в безневинну культурну рослину буряка, вперто залишаючи життя бур’янам. І ти раптом навіки перестаєш розуміти сенс праці, життя і частково навіть навчання.

Реклама

В тренді
В Кабміні назвали ім'я нового київського губернатора

Учитель — мабуть, якщо не найжертовніша, то достеменно найтяжча психологічно з усіх професій на цьому світі. Якщо зважити на все, на що психічно здатен школяр будь-якого віку сучасності, не тільки в Україні, а будь-де, крім хіба тоталітарних держав, де вчителя від сваволі учня, держави та суспільства ще якось можна захистити штучним чином, то без перебільшення можна сказати, що тепер в учителі ідуть, даруйте, надзвичайно безстрашні люди. Це 2000 років тому вчитель обирав учня, який оплачував шлях свого зростання, щоб стати для нього богом на всі наступні роки педагогіки.

У нашій країні, де безкоштовне навчання передбачає вчительско-учнівське "взаємне мучеництво", а платне зовсім не щоразу ґарантує високу якість отримуваних знань, "все складно", як в статусі "разведьонок".

Залишається побажати нашим героям, учителям, надздоровля, надмозку, надзусиль і надтерпінь. Не зважаючи на те, що не завжди це помітно, насправді всі ці люди, тобто ми, учні, глибоко вдячні вам за кожен фраґмент історії, вбитий в наші мізку, за кожне правило, зазубрине вчасно, за кожен поворот звивини, які ви привчали рухатися всередині наших черепів.

Я бачив якось самотнього сорокарічного чоловіка на кладовищі: він плакав на могилі свого вчителя історії. А нещодавно чув, як учителька півгодини розпитувала про весілля учня, який навчався в неї всього рік, десятиріччя тому. Отож відчуття учнівсько-вчительської ідилії в вічності тривання передачі генетичної естафети людства триває! І в цьому сенсі є що відсвяткувати!

Читайте найважливіші та найцікавіші новини у нашому Telegram

Реклама

Реклама

Новини партнерів

Загрузка...

Новини партнерів

Loading...
загрузка...