Виправдане донкіхотство привида демократії

Демократія. Солодке слово. Принаймні у нашому часі воно призводить до сьогоднішнього свята — міжнародного дня демократії.

Так було не завжди. В еллінському світі, звідки властиво і походить цей термін, про демократію, мабуть, не сказали б нічого доброго. Тоді воно асоціювалося з владою натовпу — нерозумного, інстинктивного стада, веденого брудним вітром площей, перехресть і провулків.

Назагал і сьогодні у демократії чимало критиків — від представників політпартій і до учасників кухонних посиділок. Однак, демократія — найкращий зі способів управління в найгіршому зі світів.

Найгіршому — тому що в попри комунікації, комфорт та споживацтво, в світі неякісному, антигуманному, злочинному, все ще повному страждань і поневірянь тих, заради яких буцімто існує будь-яке поневолення. Найкращий зі способів — тому що історія останніх двох сторічь, світових воєн, тоталітаризму, гноблення людини довела, що будь-який інший спосіб управління призводить до ще тяжчих наслідків, ніж демократичний лад як панівний.

Проблема терміну, в нинішньому його сприйнятті як блага, ще й у тому, що кожен із цілком сучасних людей, чи й цілі їх групи в постмодерному світі сприймають, розуміють і втілюють те, що називається "демократією" кожен на свій кшталт. Якщо говорити про невисокий, "народний" рівень стосунків, то це, наприклад, прості українські селяни на побутовому рівні, що досі вважать проявом демократії не так захист їхніх приватних прав, як звичку підібрати дорогою додому чи на роботу все "нічийне", що лежить без охорони — гайку, зернину, земельну ділянку, кавуна з колишнього "колгоспного поля", плід груші, черешні і яблуні.

На жаль, такий самий підхід властивий не лишень селянам, і не тільки простим людям.

Справа в тому, що демократія як суспільний лад дійсно ефективно працює лише у високорозвинених країнах, для яких процеси дико-печерності давно залишилися позаду. Демократія — це в сучасному світі тріумф законності над беззаконням, права — над безправ`ям, свободи — над спробами її обмежень. У країнах третього світу, до яких зараховують нас, пострадянських, прозахідні засади демократії в цьому розумінні, аби вони працювали ефективно, застосувати в принципі не можливо. Адже в пострадянських суспільствах і державах ще при переході до форм напівпечерного капіталізму залишилися на всіх рівнях узаконеними кумівство, хабарництво, компромісність совісті тощо — речі, на Заході не припустимі, а на Сході — цілком нормальні, органічні і традиційні.

Природно, в таких умовах неможливе застосування високих засад демократії — можлива лише сяка-така мімікрія під західні цінності, менш вдала, як в Росії чи Казахстані, чи більш "просунута" – як в Україні або Угорщині. Менталітет не може не зазнавати змін за три десятиріччя. Однак у тому, наскільки вони, у будь-якому випадку, все ж радше повільні, ми пересвідчилися приміром у Криму і на Донбасі.

При тому всьому день демократії, коли вона нарешті достеменно запанує в усьому своєму правовому блиску, – це сьогоднішній прапор, за яким потрібно йти, штандарт, який слід вперто намагатися завжди тримати високо, хоругва, яку варто оберігати від холоду скепсису й збайдужілості завжди. 

Тому що суспільство ніколи не є ідеальним, але однак його завжди — навіть через три хвилини — ще можна виправити, зробити більш здоровим, ніж воно було до вчора, і навіть до нині. Придасться все: особистий приклад людей незламних, як Чорновіл та Стус, які не здатні йти на компроміс із совістю; теперішній запал вчорашніх суспільних глитаїв, які сьогодні, надкусивши плід, можуть бажати справді кращого для найкращого у кращому енному ступені. Будь-яке донкіхотство в цьому напрямку виправдане. Головне: в день демократії, що святкується всесвітньо, не зачерствіти серцем, не змиритися з існуючим і можливо злочинним станом речей. Розбудити в собі, у власній свідомості — душі і серці — присмак, солодкий, та навіть найсолодший, присмак слова "демократія". І фарби її поточного привиду, ким вона є для нас, зміняться на натуральні кольори її дійсності, її неодмінності, її присутності.