Ювілей без ювіляра, або Про 20-річчя "договірної" україно-російської "дружби" та про те, як РФ "надругалась" над його статтями

Хто такий кіт Леопольд? На сьогодні "Леопольд" – це той, хто вперто, попри історію "братніх" взаємин останніх трьох років, застереження таблоїдних політиків та письменників уперто продовжує вірити, плекати, а головне культивувати україно-російську дружбу. 31 травня відкриваються нові можливості: у нас є повне право святкувати цю значну, хоч і неодноразово за останні триста років фатальну для себе подію – саме 20 років тому з'явилася ідея "Договора про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією".

Парадокс: дружби уже нема, але привід її згадати все одно є. Хоча, на жаль, ні партнерство, ні спіробітництво, ані дружба не змогли дожити навіть до більш-менш пристойного чвертьстолітнього ювілею. Сталося те, що сталося. І однак згайдаймо сам ратифікований Законом N 13/98-ВР від 14.01.98 договір, про що йшлося в його 41 статті і чи були перспективи вижити у цього пакту. Сьогодні його навіть називають "Міною вповільненої дії": "Тепер згадайте офіційну причину вторгнення щонайменше на Донбас російських відпускників та бурятських найманців. Так-так, непрохані гості нібито мали на меті захистити права мирного російськомовного населення від клятих українських націоналістів, які начебто готові були колоти штиками тих, хто говорив "арбуз", "свьокла" і "топор". Однак насправді більшість статей україно-російського Договору мали свого часу неабиякі перспективи, передбачаючи не тільки вступ України в євровізову зону, а в паралельну україно-російську євроінтеграцію, від якої після смерті Бориса Єльцина в РФ поступово, схоже, відмовилися назавше.

Однак давайте повернемося до договору-ювіляра. Ось деякі статті, які, на мою думку, є "попрані" просто таки феноменально цинічно.

Стаття 1. У ній ідеться про "дружні,  рівноправні і  суверенні держави", "повагу та довіру" та стратегічне партнерство та співробітництво – усе нагло і неодноразово було порушено РФ  упродовж 2014-го року. Стаття 2: сторони мали поважати "територіальну  цілісність одна одної" і "підтверджувати непорушність існуючих між ними кордонів". Ми знаємо як і в який спосіб Леопольд скасував і цю статтю. Стаття 3: її темою знову ж таки є будування "відносин одна з одною на основі принципів взаємної поваги суверенної рівності, територіальної цілісності, непорушності кордонів, мирного врегулювання спорів, незастосування  сили або загрози   силою, включаючи економічні та інші способи тиску, права народів  вільно розпоряджатися своєю долею, невтручання у внутрішні справи, додержання прав людини  та основних свобод,  співробітництва між державами, сумлінного виконання взятих міжнародних зобов'язань, а також інших загальновизнаних норм міжнародного права".  Стаття просто таки сплюндрована кримсько-татарським та донбасівським питанням та участю РФ в них.

Стаття 4 говорить про "добросусідство і співробітництво"  між  Україною та РФ як "факторами   підвищення стабільності і безпеки в Європі і в усьому світі". Два десятиріччя тому передбачалося очільниками наших держав зокрема "тісне  співробітництво  з  метою  зміцнення  міжнародного  миру  і безпеки", вживання "необхідних заходів для того,  щоб сприяти процесу загального роззброєння,  створенню та зміцненню системи колективної  безпеки в Європі,  а також посиленню миротворчої ролі ООН і підвищенню ефективності регіональних механізмів безпеки". Ця благородна ініціатива накрилася мідним тазом також з легкої роки Кремля три роки тому.

Стаття 8 передбачала розвиток "відносин  у  сфері військового, військово-технічного  співробітництва, забезпечення державної безпеки, а також співробітництва з прикордонних  питань, митної  справи, експортного  та міграційного контролю на основі окремих угод". Підтримка антиукраїнського фронту на Сході України РФ – звичайно, звучить як фарс на тем у втілення в життя цієї статті.

Стаття 9 передбачали угоди про роззброєння, в тому числі ядерне, з метою миру у регіоні.

Найкраще, але знов ж таки в кумедно-російському стилі російська Федерація впроваджує під ювілей Договору впроваджує, схоже, статтю 10, де прописане таке місце: "Кожна із Сторін захищає в установленому порядку права  своїх громадян, які проживають на території іншої Сторони", але робить це аж ніяк не "відповідно до зобов'язань по документах Організації з безпеки і  співробітництва в Європі та інших загальновизнаних принципів і норм   міжнародного права,  домовленостей в рамках  Співдружності  Незалежних  Держав, учасниками яких вони є".

Кремль не поспішає натомість втілювати в життя статтю 11: "Високі Договірні   Сторони вживають на своїй території необхідних заходів, включаючи ухвалення відповідних законодавчих актів, для відвернення  і припинення будь-яких дій,  що являють собою підбурювання до насильства або насильство проти окремих осіб чи груп громадян, яке ґрунтується  на  національній, расовій, етнічній або релігійній нетерпимості".

Коли ми згадуємо про обшуки в українських бібліотеках у Москві, не завади помянути статтю 12: що сторони "сприятимуть створенню рівних можливостей і умов для вивчення української мови в Російській Федерації та російської мови в  Україні,  підготовки  педагогічних кадрів для викладання на цих мовах у освітніх закладах і надаватимуть з цією метою рівноцінну державну підтримку". Якщо хтось говорить, що в Україні переслідується якась мова, варто згадати, що в РФ перевірці підлягає навіть колір, і лихо якщо в твоєму паспорті він жовто-блакитний.

Коли споминаємо "Лазурний берег Криму", споминаємо статтю 29 з її "як причорноморські держави готові і надалі розвивати всебічне співробітництво  у  справі  рятування  і зберігання   природного  середовища  Азово-Чорноморського басейну, проведення морських і кліматологічних   досліджень,   використання рекреаційних можливостей і природних ресурсів Чорного і Азовського морів, розвитку судноплавства та експлуатації морських комунікацій, портів і споруд".

Є ще чимало статей – від охорони здоров`я й магістральних трубопроводів та співпраці "в галузі захисту і поліпшення стану навколишнього середовища, запобігання транскордонним забрудненням, раціонального і ресурсозберігаючого природокористування,  ліквідації наслідків  надзвичайних  ситуацій природного  та техногенного характеру" до співробтіництва в космічній чи паливній галузі, спільні дослідження і розслідування, "культури, літератури, мистецтва, засобів  масової  інформації, туризму і спорту" – які волею історичного моменту також на сьогодні є спаплюжені. А тепер давайте покладемо в ювілейний день дружби руку на серце і спитаємо себе: про яку дружбу можна ще марити і в якому з майбутніх?

Задумка була така: з набуттям чинності  цього Договору, який мав лонгуватися щодесятиріччя, мало канути в Лету радянське минуле обох країн, адже він припиняв "дію Договору між Українською Радянською Соціалістичною  Республікою  і Російською  Радянською Федеративною Соціалістичною Республікою від 19 листопада 1990 року". Однак на практиці Договір, "учинений у  Києві  31  травня  1997 року у двох примірниках, кожний українською і російською мовами", Договір,  народившись у попередньому сторіччі, не вижив ХХІ віці. А прикро. Тому що дружба будь-яких народів, сусідів тим більш, завжди ідея непогана.

"Важко знайти справу, яка вдавалася б росіянам краще, ніж вигадування та підтримування всіляких міфів. Іншими словами — пропаганда. Міф про спорідненість, нерозривну дружбу та кровне братерство українського та російського народів Росія підтримує ось уже понад три століття" – написав Макс Кідрук своєму творі "Небратні". І з ним важко не погодитися.