Їжа без сала, київська Калькутта, Радж Капур, сторони світу і старі автомобілі

Відпочинок на морі — у наш час це вже ніби дрескод людських можливостей (успіху, комфорту тощо). Щасливчики, які вчасно потурбувалися про номер в славнозвісній затоці біля Одеси цього року відпочивають у трикімнатному за 2000 грн плюс харчі. Практично, гідний європейський релакс. Приблизно стільки ж (20 євро на добу, з кухнею, але харчем за власний кошт) вартує купальний сезон у Паланзі — Мецці прибалтійського купального туризму.

Цьогоріч, через небувалу спеку, на тамтешніх, помітно прохолодніших за українські, пляжах важко було розминутися. Тіла, попри різну ступінь засмаги видавали звуки повного спектру світових мов: від французької до української і ще далі. Крім західноєвропейців, які вибирають східну, а не північну Балтію через відносну дешевизну та оригінальність ландшафтів, чимало мовчазно-похмурих (російська присутня, але не скрізь) білорусів. Якщо трапляються росіяни з Федерації, їх одразу можна впізнати за розкуто-акселеративними розмовами біля стійок барів та решти кормпунктів: вони дивуються, як погано-малозрозуміло володіють російською литовські офіціанти. Можна було почути курйозно-повчальне: "Ета нє дєла, што ви так плоха гаварітє па-русскі. Європа — етта харашо, но будущеє за Расієй". Клієнт завше правий: литовці слушно підтакують і відповідають "на взаєм", чи то випадково чи ні, анекдотичною прибалтійською "чемністю". Знайомий литовський українець чув якось оголошення литовською про штормоване попередження і небажаність "цього дня купатися в морі", однак у перекладі російською воно звучало буквально так: "Дарагіє гості! Мілості просім сегодня вечером на уютниє прибалтійскіє пляжі...". Трапляються курйози і в наш, український бік: в одній із харчевень, яка позиціонує себе як українська кухня, попри кілька зауважень від наших відпочивальників, висить таке оголошення: "Їжа без сала для хохла — не їжа...". Останній пасаж проте — радше запопадливість перед клієнтом, що свідчить, що українців на пляжах Паланги очікують, хоча досі не до кінця розуміють різицю між "хохлом" та українцем. Офіціанти виправдовуються тим, що раніше подібні нагадування про "хохлів" буцімто дуже імпонували деяким представникам українських делегацій. Може мова про епоху пляжувань пана Азірова?

Повертатися на батьківщину з Європи дуже непросто. За три тижні, які я там пробув, не на заробітках, переважно "дико" відпочиваючи, намагаючись забути тяжку втрату вдома, ти забуваєш, що все в Україні працює, діє та розташовано так само, але інакше. Мені шкода заробітчан, які їдуть за єврами, щоб врятувати свою родину від голоду плюс "трохи стати на ноги", і які після місяців полювання за грошима, виходячи на домашньому вокзалі, раптом розуміють, що ціни знову підскочили в енну кількість разів, і мрії покращити побут не збудуться. За минуле літо ціни лише на м`ясопродукти "скакали" чотири рази впродовж ледь не одного місяця. Цей сезон, схоже, не стане винятком. За даними ЄС, починаючи з січня, воно в Україні подорожчало ще на 40%. Але справа не у м`ясі, справа у підході до всіх питань — починаючи з того, як торгувати з власним співвітчизником, аби не скалічити його здоровля, і закінчуючи тим, як його транспортувати, аби не перетворити на жебрака ще дорогою з вокзалу додому. Іноді в останні роки, чесно кажучи, виникає таке враження, що наш малий, середній та тощо підприємець вклав свої кревні копійки в порятунок рідної держави кілька літ тому не зовсім з безкорисних і патріотичних міркувань, але ніби знаючи наперед, що у майбутньому зможе ці фінанси відмити на свої же сусідах, які без його послуг, уже підвищуваних у скільки завгодно разів,  усе одно ані туди, ані сюди. не обійдуться. Міркую: коли зараз нашу владу дедалі частіше звинувачують у корисливості, мовляв, обіцяла, а не дала євроумов, то треба починати критику з себе — що саме ми обєвроумовили особисто, не здираючи з співвітчизника (аякже, як про всяк випадок не підвищити ціну на крам — а що як курс виросте?) зайву копійку.

Наприклад, коли після трьох тижнів відсутності в Патріа, ти виходиш в аеропорту Бориспіль, то чомусь одразу ловиш себе на думці, що в ціновому сенсі ніби Європи і не залишав. Поїзд у тебе за дві години, гривнів катма, стаєш у чергу другим до банкомату — там найближчі двадцять хвилин безуспішно тирлується і смикає пальцями двометровий худющий німець із дівчиною, який ніяк чомусь не може зняти свої 68 євро з рахунку. Переходиш до Пумба, "озолочуєшся" на 300 грн, і радієш, що не зняв потрібних 50. У маршрутці, сайт якої досі повідомляє про те, що поїздка до головного залізничного вокзалу з аеропорту Бориспіль все ще коштує 50 гривень, дізнаєшся, що треба плати таки 100 — цілком офіційний квиток потверджує слова водія. "Розумні" кияни взяли білет за 60 грн до метро "Харківська", а далі — метро за 8 грн — 32 гривні чистої економії, які по приїзді на Південний тобі ледве вистачить на чашку кави.

До речі, літаки, принаймні лінії Київ-Вільнюс і навпаки, курсують забиті по зав`язку. Однак думка про те, що Бориспіль — у "чорта на куличках" – поділяє не тільки манекенниця Алла, що прилетіла з Брюсселю, а вся маршрутка, і взагалі чимало пасажирів із багатьох рейсів багатьох інших маршрутів. Зважаючи на те, на що ти натрапляєш у серпні через 45 хвилин на рідному головному київському вокзалі (це не вокзал — це Калькутта, Бомбей, невідь що зі старих кінокартин Радж Капура), виникає думка про те, що київському мерові слід було б давно задуматися про побудову ще одного залізничного вокзалу десь на задвірках Харківського масиву, який на Видубичах логічно вливався б у загальну картину залізничної магістралі. У принципі, як вокзал, що міг би активно обслуговувати тих нещасних, хто прилетів саме до Борисполя, можна було б активно залучити і вокзал Дарниці: просто перепрофілювавши низку ключових (а не тільки кілька одеських потягів та внутрішньо-київську електричку) залізничних пасажирських відправлень: і головний залізничний вокзал розвантажили б, і пасажири б сказали гречне "дякую" замість інших слів, які в розпал літнього "часу пік" можуть пролунати на адресу укрзалізничників.

Київський вокзал і справді в серці літа нагадує якусь Індію: галас, крик, поспіх, втомлені майбутні пасажири — навіть на східцях і ледь не в місцях, призначених для проїзду інвалідних колясок. Після спокійної виваженої Європи ця "українська розкутість" з її ґвалтом ледь не за кожним столиком кожної відкритої кофейні — вбиває. Коли ти нарешті, продершись з чашкою кави через нагромадження валіз, якими блоковано проходи поміж усіма столиками (якісь родини, конференційні скаутські з`їзди і просто добрі знайомі), продираєшся до вільного стільця під краєм парасольки і ставиш стаканчика, "кіно" тільки починається. Десь за 7, 5 секунд краєм ока ти фіксуєш рух по підлозі попід столиками і стільцями. Невже тут уже порозводилися денні здичавілі щурі? – міркуєш, і збираєшся одним стільцем притиснути щура до іншого. Добре, що спека, і твої дії не такі блискавичні: ще через півсекунди з-за столу виринає замурзане роменя віком не старше за 5 років, простягає руку просто в твою тарілку (добре, що вже порожня). У мене є ще півпиріжка, і я збираюся навіть із ними розпрощатися, але усміхнене роменя  (чимось нагадує Радж Капура в дитинстві, і я його вже люблю), гидливо, начебто я запропонував йому склянку розпеченої смоли, залишає мій столик. За мить воно вилазить уже перед іншим клієнтом: супроводжуване матами, нерозумінням, апатичним ігнором, зрештою біля одного зі столиків, за яким примостилися двоє відряджувальників із кіношно-чоловічою вродою (такі не пригадують усіх власних нащадків в кожному з міст відрядження), роменя Капур отримує  півсклянки пепсі-коли і зараз же мчить з нею до бордюру, де на нього очікує міні-орда з двох десятків дорослих ромів, 50% жіночої частини яких — вагітні або годуючі матері.

За мить крізь столики, наче крізь стіни, попливла уже ціла тоненька цівка з міні-роменят із простягнутими ручками у бік потенційно ненажерливих клієнтів кафе. Усіх нас від ромонашестя досить несподівано врятувала досить неприємна (вони надто голосно віталися і горланили "Адеса! Ура Адеса!" у вуха ближніх і дальніх) галасливо-рухлива юрба одеських підлітків. Щойно замурзані герої дня доходять до десь двох десятків одеситів, як ті самим своїм упосліджено-відсутнім виглядом моментально блокують усілякий натяк на доброчинність. Дітки до часу окупації кофейні емансипованими одеситами щезають на площі перед Південним вокзалом: там під розкішними променями солодкого серпневого сонця мирно хропуть кілька волоцюг.

Коли до твого поїзда залишається 25 хвилин і ти, балансуючи в рухливому натовпі ніяк не можеш знайти його на табло, а потім він там уже є, і тобі лише треба вирватися на властиво перон (по кожному з двох боків якого також майже не пройти, якщо твій поїзд виявиться у "хвості" чи в "голові"), це ще зовсім не кінець страждань, пов`язаних із твоїм щасливим поверненням на батьківщину. Ще треба збагнути мову фені зі станційного гучномовця, яка оголошує "початок нумерації вагонів" з західного боку вокзалу. Хтось у перестиглому літньому натовпі перону, де нема не те що куди, а як плюнути, вигукує: "А у нас що, є компаси?" Компаси є, на мобілі. Але компас показує, що Північний київський насправді знаходиться на заході, а Південний — суворо на сході. Точніше, чітко північ — це башта привокзального вокзалу, наш Північний — швидше, західний, а будівля Південного вокзалу – математично південно-схід. Оскільки вокзали, що служать орієнтирами, розташовані умовно правильно, де гарантія умовної правильності щойно оголошеної диспетчером інформації щодо "хвоста" і "голови"? Потяг зі своїм півнячим бадьорим присвистом-сигналом влітає на перон, і правда про сторони світу одразу ж вдається взнаки: натовп з умовного східного боку вокзалу (у них вагони з "голови") намагається здійснити рокіровку з такою самою лавою пасажирів, що сунуть йому назустріч з заходу. Оскільки посадку оголошено одразу на два поїзди приблизно в тотожний час, і тому що подібній рокіровці заважають ще й рукави переходу, увесь цей бедлам успішно, з матюками, наступанням на ноги, поштовхами рюкзаками, здійснюється впродовж наступних 15 хвилин. "Ітс Юкрейн, дєтка, ітс Юкрейн", – як сказав колись моїй однокурсниці її друг з Америки. Стратегічно казав, ніби зав`язав. І не ясно, що краще: Віталію Кличку побудувати новий вокзал, щоб розвантажити головний, чи урядові дати добро на ввіз дешевих європейських автомобілів. Щоб жили, як справді в Європі: в кожного по кілька автівок (байдуже, якого зрештою року випуску), біля вокзалів і аеропортів — багатоповерхові і багатострокові стоянки, і – жодних подорожувальних проблем.