Коли вщухне буря – як нам жити?

Згадайте осінь-зиму 2013 року і весну-літо 2014 року. Що не день – перелом долі. Та що там день! Згадайте відчайдушні майданні ночі, шок березневого Криму, тривогу наступу, знемогу перед виборами Президента, люту безпорадність перед "корозією" Східної України, жах перших втрат і радість перших перемог. Тоді час вимірювався навіть не днями та годинами, а швидкістю оновлення стрічки Фейсбуку, Твіттера і популярних новинних порталів.

Цілі офіси саботували роботу, втупившись менеджерськими очима в монітори, вичитуючи і передаючи по нескінченному ланцюжку гарячі новини. Вітчизняне інформаційне поле перетворювалося з провінційної стрічки сумовитих міжусобиць і звітів про тихе гниття у Справжню Світову Історію (з великої літери). Тихе болото українського лихоліття здригалася: нові смисли, нові поняття і нові герої/антигерої народжувалися щохвилини. Організовувалися волонтери, збиралися добровольчі батальйони і прокидалася армія. Творили чудеса безприкладної мужності і стійкості "Кіборги" і, одночасно, розкривалися "нариви" зрад, дурниць і боягузтва. Звідкись із небуття виповзали "тітушки", "народні мери", "ополченці" з кіношними кликухами, "відпускники" і "міністри народних республік". Всі пам'ятали поіменно жертв Небесної Сотні, активістів, політиків, бойовиків, відстежували зміни фронтових карт, проводили експертні розслідування військових злочинів, пересувань військ і тактико-стратегічної обстановки. "Диванні війська" ламали клавіатури у шалених суперечках з росіянами, які (раптово) вивернулись навиворіт. Сім'ї по обидва боки кордону руйнувалися, "братні" народи раптом опинилися спочатку в різних світах, а потім в одній війні.

Всякий "чорний лебідь" ставав верстовим стовпом на вигинах доріг невідомою досі реальності. "Путін", "Кримська весна", "референдум "ДНР"/"ЛНР", "АТО", "Боїнг MH17", "Іловайськ" і подібні їм були потужними "мутагенами" соціально-психологічних трансформацій. Вирване з зазвичай похмурого, але тепленького і зрозумілого середовища проживання, травмоване суспільство шукало порятунку в героях, чудесах або ж починало ворушитися і самоорганізовуватися. Грандіозність змін вражала. На цьому тлі спалахували громадські ЗМІ і розквітала журналістика, щедро зрошувана дощем безперервних Подій (знову ж з великої літери). Особливою бравадою тоді вважалося заявити: "А я новин не читаю. У мене навіть аккаунта в соцмережах немає ". Але ми знали, що потай ці непохитні "інформаційні буддисти" брешуть: стервеці таки почитували стрічки провідних агентств і переживали про те, що відбувається, не менш інших. Непримітна річечка українського часу рвонула бурхливим неконтрольованим потоком ВеликоїІсторії (ніяк не обійтися без прописних)!

І раптом все затихло...

"Час великої скорботи" і "час великих звершень" непомітно перетворилося у "час повсякденного існування". І виявилося, що на таку "епоху" сил і запала у нас явно не вистачає.

Ми перетравили (хоч і з труднощами) нові умови життя, в масі своїй відгородилися від пасіонарного ривка стіною забуття, сіли в звичну позу і ніби як заспокоїлися.

Новини з Криму викликають позіхання і легку зловтіху. Жахи війни стали буденним життєвим фоном. Стрільба з забороненої "Мінськом" зброї, поранення і загибель солдатів – тепер трагічне, але рядове зведення з "полів". Убили чергового ватажка терористичної зграї? Як там його звали? Ах, так, здається, був такий... Політичні перипетії знову в тумані: десь ніби як реформи, десь хабарі, чергове підвищення цін, натяки на дефолт. Все як завжди. Хіба тільки чергові яскраві призначення і повалення корупціонерів на Youtube дають легкі (але не більше того) надії і матеріал для свіжої порції інтернет-мемів.

Ні, не всі пасіонарії заснули. Але для них діяльність – особистий вибір і горіння серця. Більшість на "клич Данка" в умовах буденності зла вже не реагує.

Буденне життя (навіть з війною на тлі) вимагає особливого уміння. Це те, чого ми поки ще не навчилися – робити рутину більш важливою, ніж подвиги "героїчної епохи". Виявилося, що ми поки навчилися запалати тільки тоді, коли сама реальність змушує вибиратися із зони комфорту і спільно творити чудеса.

Ми рано розслабилися. Нам потрібно зрозуміти, що героїзм потрібний не тільки на полі бою. Ми зобов'язані виробити новий героїзм – подвиг повсякденного будівництва. Систематичне продуктивне життя нам тільки належить сформувати. І для цього потрібен особливий порив, пристрасне бажання творити майбутнє самим, а не чекати чергового ворога, проти якого можна і поборотися.

Боротися потрібно вже зараз, тому як квіти зла знову розквітнуть (і розквітають вже) на угноєному грунті застійного суспільства.