Час нашого дитинства: любов, яка дорожче золота

Бабусі знають толк в дитячих мріях. Уміють знайти до них правильний підхід. Старечі долоні притягують наївні мрії в свої сумочки і авоськи обіцянками показати диво, а на виході отримують посмішку щасливої дитини. Правда, деякі дорослі щиро вірять в те, що чудеса вільно продаються на прилавках магазинів, а розмір суми на етикетці визначає – наскільки диво "коштує".

У минулому столітті, безтурботні й задоволені 80-ті, суперечили своєї безпечності гострим дефіцитом як вітчизняної, так і зарубіжної техніки на дорогах. Щоб купити машину, простому громадянину належало вистояти майже таку ж чергу, як за безкоштовною житлоплощею. Господар звичайного "Запорожця" або "Жигулів" міг зловити на собі якщо не заздрісний, то недовірливий погляд сусіда, а "Мерседес" могли пробачити хіба що Володимиру Висоцькому. Мабуть тому, за часів нашого дитинства слово "пробка" мало тільки одне значення, тротуари та узбіччя досхочу насолоджувалися свободою, а проспекти і перехрестям не мружилися щомиті від спалахів автомобільних фар. Будь-який "залізний кінь" ставав королем дороги, варто було йому завести мотор.

Мій дідусь був людиною військовою, що давало йому право придбати автомобіль в "іншій" черзі. Перший "Запорожець" блакитного кольору, дід "вистояв" всього за три роки. Ні дідуся, ні машини вже давно немає поруч з нами, але ми до сих пір згадуємо про їхні стосунки не без ревнощів – його "залізна ластівка" отримувала в надлишку ніжність, турботу і увагу. Експлуатувати її він вважав пустощами. Єдиною причиною, яка могла зобов'язати дідуся завести мотор, був дозрілий урожай на дачній городі.

Сидячи з блаженними посмішками за дідовою спиною, ми з сестрою відправлялися в село неподалік від Василькова, немов в кругосвітню подорож. Сьогодні такими поїздками нікого не здивуєш – заміська ділянка і машина є майже в кожній родині. А тоді, в дитинстві, світ здавався оповитим незримою павутиною чарівництва і навіть вихлопні гази мали казково-пряний аромат.

На жаль, літні канікули завжди швидко закінчувалися, і знову переліт додому, школа, батьківський контроль ... Того літа, ледь стримуючи сльози, ми сумно посміхалися один одному крізь вікна автобуса. Величезний "Ікарус" збирався доставити нас в аеропорт, відчаливши з автостанції на проспекті Перемоги. Сестру призначили "старшою" – весь подальший шлях нам треба здолати самостійно. (Маленькі діти, які подорожують без супроводу дорослих – ще один фрагмент з життя минулої епохи).

На іншому кінці міста, бабуся з дідусем поверталися додому на тролейбусі приблизно в тому ж темпі і в такому ж стані духу.

Ось так, неспішно і закінчилося б цей день, якби ... не банани. У ті роки, їх майже неможливо було купити – блискавично виникає величезна черга в лічені хвилини розкуповували всі, до останньої жовтої шкірки. Екзотичний фрукт знала на дотик і смак далеко не кожна дитина, але кожен – мріяв пізнати. У той день, поряд з зупинкою, на якій зійшли бабуся і дідусь, мабуть проходила ярмарок чудес і чи потрібно говорити, що наші – не розгубилися. Подолавши чергу і заволодівши рівно двома покладеними в одні руки кілограмами, вони не змовляючись кинулися в гараж, сіли в здивовану машину і ... встигли наздогнати і знайти нас в залі очікування аеропорту! Дідусь виглядав стурбованим, але щасливим – він був нашим героєм.

Мабуть, ностальгія за старими добрими часами не має ніякого відношення до ознак самого часу. Що б ми не згадували з нашого минулого – відродження або середньовіччя, імена президентів, ціни на газ або роки застою, ми сумуємо за дитинством і боїмося зізнатися, що наш "золотий вік" давно прожитий. Ми тужимо за самим собою – добрим, наївним, що ледь поспіває за батьківським розгонистим кроком. За дитиною, що легко стрибає по калюжах, забуває образи, мріє про мале і плаче про головне.

Я зовсім не пам'ятаю смак тих "заборонених" африканських плодів. А ось банановий рейд на священному, "не для пустощів" автомобілі – пам'ятаю все життя. Напевно, в цьому і є секрет особливих відносин між онуками та бабусями з дідусями – дитина їм нічого не винна. Це батьки вимагають слухняності, гарних оцінок, справно застелену постіль. У них зазвичай не знаходиться вільного часу на безрозсудні вчинки і шалені гонитви. Адже не дарма про людей похилого віку кажуть: "збожеволів", "вижила з розуму", "впав у дитинство". Може тому, опинившись поруч, на одній широті, з дитиною – вони так близькі?

Іноді, я дивлюся в очі моєї бабусі і бачу в них крізь роки, скляні двері аеропорту, немолодих, що задихаються від бігу, чоловіка і жінку. Яскраво-жовті бананові промені пробиваються назовні з плетеної авоськи, не спитавшись падають на туристів, сірі стіни, таксистів, опромінюють наші з сестрою обличчя. В той момент, ми вперше зрозуміли, що стоїть і нині дійсно коштує дорого. Тільки монети і купюри тут ні до чого.

Минулі роки і вік поступово беруть своє, занурюючи в темряву бабусині світло-блакитні очі. Щороку ми купуємо їй нові окуляри, але і за їх товстими скельцями, можна розглянути глибину прозорої, блакитної річки, де в одному руслі нарешті зустрілися дитячість і святість. Ось-ось, нестримним водоспадом, ця річка обрушиться в Вічність. І бабуся, зробивши крок назустріч дідусеві, посміхнеться...