Інтерв'ю з Володимиром Пастуховим: "Україні потрібно звикнутися з думкою про те, що це не тільки російська інтервенція, а й громадянська війна"

Володимир Пастухов – доктор політичних наук, науковий співробітник St.Antony College, Оксфордського університету, дослідник російської політики, публіцист і адвокат, автор книг "Три часи Росії", "Реставрація замість реформації", "Українська революція і російська контрреволюція". Кілька років тому Володимир Борисович (сам, до речі, уроджений киянин, який закінчив юрфак Київського університету) виїхав з Москви в Лондон у зв'язку зі "справою Магнітського".

Ми зустрічаємося і кажемо в Києві: про довгу війну і неблизькому світі, про інтервенцію і громадянському протистоянні, про те, чому Захід не допоможе – і не може допомогти – росіянам та українцям рано чи пізно зрозуміти один одного і про "цугцвангу", в якому виявився зараз Кремль.

- Володимире Борисовичу, як на Заході сприймають події, що відбуваються в Україні? Ми якось говорили про це з українським істориком Андрієм Портновим, який зараз проживає в Берліні, що в реальності багато хто в Європі не усвідомлюють ні масштабів української гуманітарної катастрофи, ні реальних загроз війни...

Деокупація півдня країни – як українські військові відвойовують території

Заборона на пересування країною для військовозобов'язаних – всі деталі

Ракетні удари по мирних українськиих містах - липень 2022

Ядерний тероризм Росії

- Я б сказав так: немає Заходу в звичному розумінні, як якогось єдиного культурно-політичного і соціального простору, в якому однаково відбивається ситуація в Україні. Це розбите дзеркало, де кожен уламок відображає щось своє.

Є, так скажемо, громадські активісти та основні засоби масової інформації, де присутнє розуміння трагізму цих подій. На цьому рівні усвідомлюється і характер катастрофи, і факт російської агресії проти України – там він ні в кого не викликає сумнівів, і ніхто не прикрашає ситуацію ні в одну, ні в іншу сторону. Тому в західних ЗМІ симпатії до України домінують, плюс шок від того, що таке може трапитися в центрі Європи.

Є рівень експертний, політичний, рівень ділових кіл. І він вельми цинічний: вони все розуміють, але зацікавлені в тому, щоб ця каша варилася десь далеко, у "варварів" в котлі, і росіяни з українцями розбиралися самі між собою, не виходячи за межі своїх територій. На рівні політичних і ділових кіл, те, що відбувається між Росією і Україною, сприймається з роздратуванням: дуже багато людей хотіли б раніше робити хороші гроші в Росії, а тут якісь санкції, якась війна. "Адже ми так добре жили, – думають вони, – і росіяни гарні партнери... І Ігор Іванович (Сечин – президент держкомпанії "Роснефть". – Ред.), і Володимир Володимирович (Путін. – Ред.) нормальні, "понятійні" мужики, з ними було так легко домовлятися, а зараз це можна все втратити..." Тому на цьому рівні особливого співчуття до України немає, там є розчарування від події.

Є й третя сила – це радикальні ліві і праві кола. Оскільки вони займають у цілому нон-конформістську позицію відносно західного суспільства, то вони парадоксальним чином фрондуючі, лаючи свою демократію, ставлячи їй Путіна в приклад.

В маргінальних колах такі погляди поширені. В Італії у нас є друзі, він – італієць. Ми сиділи, пили каву, спілкувалися через його дружину, як через перекладача, і я запитав: "А що у вас думають про Україну? Про Путіна?" "Путін молодець, ми його підтримуємо", – говорить наш знайомий. Я ахнув: війна в центрі Європи! Але, на його думку, війна ця справедлива, тому що Путін "бере своє", він відновлює СРСР, це "його право". Тобто на Заході є і така точка зору, що розпад СРСР – це внутрішня справа між Росією і її колишніми колоніями, і тому Заходу туди лізти не слід. І це дуже небезпечна тенденція, тому що маргінальні точки зору мають тенденцію ставати згодом домінуючими. І взагалі так йде еволюція: якась маргінальна думка стає панівною.

Тому, резюмуючи сказане, можна висловитися, що сьогодні розклад такий: є домінуюча точка зору про неприпустимість агресії, є нейтральна позиція ділових і політичних кіл, які хотіли б відбувається ігнорувати, так, ніби нічого взагалі особливого не відбувається, і є маргінальна позиція вкрай правих і вкрай лівих, які вважають, що Путін робить все правильно. Одним маргіналам подобається, що відроджується націоналізм, – вони з таким же успіхом вітали б Гітлера в 30-ті роки. А іншим подобається, що тут йде повернення до ідей СРСР, який, насправді, що далі відходить у минуле, то більш привабливим фантомом стає. У багатьох із цих людей в підсвідомості застрягла думка про те, що у імперії є право розбиратися з колоніями всередині своїх колишніх кордонів.

- Але, тим не менш, в цілому в риториці західних політиків думку про те, що потрібен мир – вона домінуюча. Як його досягти? При тому, що як ми бачимо, Мінський протокол не дотримується, а люди на Донбасі гинуть.

- Якщо говорити про Захід, то я дуже невисокої думки про здібності західної політики вирішувати ефективно тактичні завдання, в тому числі – сприяти швидкому досягненню миру. Що не означає, однак, що Захід – це дохла кішка, як здається багатьом в Москві, яку можна викинути на смітник історії.

Ключова особливість європейської демократії полягає в тому, що, якщо якусь проблему можна сьогодні не вирішувати, то її будуть намагатися сьогодні не вирішувати. І тому рішення будь-яких кардинальних питань буде відкладатися якомога надовше, оскільки їх рішення не вкладається в логіку конструктивної електоральної поведінки.

У Заходу своїх проблем вистачає: є інтереси кожної західної нації, яка бажала б витрачати ресурси насамперед на себе кохану, є населення, яке, як в будь-якому іншому місці світу, живе, в першу чергу, гостро актуальними проблемами. У нормальному житті звичайна людина діє егоїстично. Нормальна, природна поведінка обивателя (а обивателями є 80% населення) – це егоїстична поведінка, коли він дбає тільки про себе, причому в найбільш примітивному розумінні цього слова: щоб йому було, де спати, що їсти і як відпочити. Дуже небагато думають про дітей і про те, в якому світі їм доведеться жити.

Пам'ятайте знаменитий епізод з "Хрещеного батька", коли Майкл Корлеоне приходить до майбутнього Папі Римського, і той його підводить до басейну з висохлою водою і каже: дивіться, цей камінь пролежав у воді кілька сотень років, але вода усередину нього не увійшла. Так і люди – вони прожили всередині християнської моралі не одне століття, але християнська мораль всередину них не проникла. Мені ця думка здається однією з найглибших в цьому фільмі. Насправді, християнська мораль – це доля небагатьох, і в поганому, і в хорошому сенсі одержимих людей, які здатні демонструвати альтруїстичне поводження в повсякденному житті. А так в звичайному житті маса егоїстична. І цей егоїзм може бути порушений тільки в умовах надзвичайної ситуації, коли раптом приходить розуміння, що заради виживання і заради порятунку дітей потрібно від чого відмовлятися.

У тій ситуації, яка склалася зараз, демократія завжди спочатку програє, тому що на перших порах будь-який авторитарний режим, як, наприклад, сьогоднішній московський, виявляється ефективніше. Зло взагалі завжди на коротких дистанціях могутніше добра. Зло на коротких дистанціях концентровано, вміло, хитро, прекрасно маніпулює ресурсами, що не заморочується дрібницями. Висновки, які з цього роблять в Кремлі: Захід – це фетиш, він давно не існує, ткни його – він і розвалиться, два-три зусилля – і Євросоюзу не буде. Але це помилка, тому що далі настає той момент, коли приходить розуміння, що настав край, що далі – загибель. І в цей момент недолік стає перевагою, демократія перетворюється і дає той рівень суспільної мобілізації, який ніякий авторитаризм забезпечити не може. Власне, так було і з Гітлером. Захід до останнього моменту йшов від прийняття рішень там, де можна було уникнути війни. Він ішов на все, на немислимі, і як тепер видно, жахливі і шкідливі компроміси, щоб її уникнути. Що, вони не розуміли, хто такий Гітлер? Розуміли. Але суспільної підтримки в 1939-му році Черчілль б не отримав. Але, коли настав край, Захід консолідувався, мобілізувався і дав, звичайно, нищівну відповідь. Так буде і цього разу.

- А що є край? Ми вже маємо багатотисячні втрати серед мирного населення, ми маємо війну в Європі, ми маємо практично колапс в економіці, і при цьому для Заходу це не край?

- Гарне питання. Я розповім один юридичний апокриф, який мені важко перевірити, але він є в багатьох літературних джерелах. Був відомий адвокат в післяреформовій Росії, який буквально "дістав" судовий корпус, тому що всі свої промови починав і закінчував фразою: "Панове судді, панове засідателі, а адже, якщо подумати, то могло ж бути й гірше". І ось одного разу слухалася страшна справа про зґвалтування вітчимом дочки, яку він не тільки згвалтував, але і вбив. І, начебто, головував Коні (Анатолій Коні – державний діяч Російської Імперії, відомий юрист, суддя. – Ред.). Він відразу внутрішньо напружився, думаючи, що ось зараз знову почнеться. І дійсно, постає це адвокат і каже: "Пане голово, панове засідателі, звичайно, все жахливо, але ви задумайтеся, – могло ж бути й гірше!" Тут вже у судді нерви не витримали, і він обриває адвоката словами: "Слухайте, пан повірений, побійтеся Бога, що ж могло бути гірше?" Адвокат осікся, політ думки його перервали, але він швидко зібрався, подивився на головуючого і відповів:" А гірше було б, пане Голово, якби він зґвалтував вашу дочку".

У розумінні великого числа людей на Заході ці багато тисяч життів двох окраїнних європейських народів, – це не багато тисяч життів французів, англійців чи американців. Ми чомусь вважаємо, що на Заході лежить якась моральна відповідальність вирішувати ті проблеми, які народи Росії та України не можуть вирішити самі. Це наші проблеми.

Аналогічний мотив, скажімо, завжди простежується в публіцистиці Андрія Ілларіонова (російський економіст, екс-радник президента РФ Володимира Путіна. – Ред.). Зараз дуже модно з боку російської опозиції пред'являти Заходу претензії: ви не зупинили, ви не зробили, ви не допомогли тощо. Ніхто нікому нічого ні в житті, ні в політиці не повинен. І дивно нам пред'являти претензії комусь, що вони не зробили те, що ми повинні були зробити самі. Це таке дуже болюче питання.

Подивіться, як у цьому зв'язку сходяться крайнощі: ось я беру публікацію Лілії Шевцової, яку дуже поважаю і яка дала дуже велике і хороше інтерв'ю недавно. Про що вона говорить? Про кризу західної ліберальної демократії, яка не втручається в російські справи. Потім я беру статтю Проханова (Олександр Проханов – російський публіцист, головний редактор газети "Завтра". – Ред.) або, скажімо, виступ Путіна. Про що вони говорять? Про кризу західної ліберальної демократії, яка, на їхню думку, втручається не в свої справи. Тобто виходить, що два табори в Росії, які ревно ненавидять одне одного, глибоко переконані в тому, що ліберальна демократія в кризі. Одні – тому, що ця ліберальна демократія не підтримує їх у їхньому праві робити на своїй території все, що завгодно, а інші – тому, що ця ліберальна демократія не втручається і не вводить свої порядки, зупиняючи тих, хто намагається робити на своїй території всі , що завгодно. А ліберальна демократія, вона, власне кажучи, не рай, і не ідеал добра і справедливості. Просто суспільний лад такий...

"Якщо Донбас залишиться точкою напруження, можна забути про реформи і стабільності".

- Ви сказали, на мій погляд, дуже важливу річ: ми, Росія і Україна, повинні самі шукати шляхи порозуміння. Рано чи пізно війна закінчиться, і шукати їх доведеться. Що може стати відправною точкою, початком цього пошуку?

- Саме спробою відповісти на це питання я вчора закінчив лекцію перед студентами Києво-Могилянської Академії.

У мене є така смішна і водночас сумна особиста історія. Моя мама була евакуйована з Чернігова останнім радянським ешелоном, який проривався на схід по зайнятій німцями території і нісся по палаючого мосту через Дніпро. Це все виглядало досить драматично, бо їх спочатку три дні бомбили на чернігівському вокзалі та пікіруючі бомбардувальники розстрілювали біженців в упор. Мама бачила обличчя льотчиків, які в них стріляли. І для неї після цього довгі роки слово "німець" означало тільки одне – жах. Це була лайка. Вона стискалася при звуках німецької мови.

У середині 70-х років ми потрапили випадково на пароплав, який плавав по Волзі, де опинилися і німецькі туристи. Мама дуже насторожено за ними спостерігала, намагаючись звикнути до думки, що це таки люди. А потім сталася Перебудова, моя тітка виїхала з Києва до Німеччини, потім мама тяжко захворіла – її не змогли вилікувати в Москві, і тітка домовилася, щоб її лікували у Німеччині. Там з нею довго вовтузилися, вилікували, і мама стала якось переступати через свої страхи. Підсумок такий: мамі було 82 роки минулого року, коли проходив Чемпіонат світу з футболу. Вона подзвонила мені дуже пізно вночі і я довго обурювався, що вона не спить. У відповідь почув: "Як я можу спати, я ж дивлюся фінал, ми з татом за німців вболіваємо". Якби моїй мамі хтось 70 років тому сказав, коли вона сиділа в цьому ешелоні під бомбардуваннями, що вона буде на початку наступного століття не спати і вболівати за німців на Чемпіонаті світу з футболу, я думаю, вона була б, як мінімум, сильно здивована. Але історія розвивається непередбачувано, і ніколи не можна говорити "Ніколи".

У Росії і України є величезний культурний кореневище. Звичайно, і раніше в російських і українських відносинах все було далеко не просто. Якщо піти від Лубкова радянської версії історії, то, загалом-то, те ж придушення Катериною II Запорізької Січі навряд чи можна назвати дружнім актом по відношенню до України. Так само як і поведінка українських добровольчих загонів під час Другої Світової війни навряд чи було дружнім актом по відношенню до росіян, не кажучи вже про євреїв і поляків. Але рано чи пізно історія стирає гострі кути, як вода згладжує краю каменів. А кореневище залишається.

Звичайно, навряд чи зцілення можливе швидко. Те, що зроблено, отруїть життя двох-трьох поколінь. Може, звичайно, перетворитися і в вічну холодну ворожнечу, яка є зараз, скажімо, між поляками і росіянами, і яку дуже важко подолати, незважаючи на всі дипломатичні зусилля, визнання провини за Катинь тощо. Але може і не перетворитися. Тому, з одного боку, нічого не втрачено, а з іншого – без якихось зусиль з обох сторін саме по собі не видужає.

- З чого починати? Якщо говорити про короткострокову перспективу, – що потрібно робити вже зараз?

- Україні потрібно звикнутися з думкою про те, що це не тільки російська інтервенція (а вона, безумовно, є), але і громадянська війна. Якщо основна, материкова частина України, – назвемо її так, – розглядає Донбас як частину своєї території, то вона повинна знайти в собі сили зрозуміти Донбас. Україна повинна зрозуміти цих в чомусь для неї нетипових людей, що говорять на суржику, культурно істотно відрізняються від жителів інших регіонів України. Їм треба знайти місце в Україні. Зараз цього місця немає.

Безумовно, у цієї проблеми є своє коріння. Янукович, – частково волею випадку, частково волею сусіда, – виявився злим генієм України, бо то засилля Донбасу, яке ми спостерігали в попередню епоху, за законом маятника, призвело до зворотної реакції. Якби не було першого, не було б і другого. Засилля "донецьких" призвело до того, що інші еліти об'єдналися і всіма силами почали їх виштовхувати. Хоча, треба бути чесними, це в цілому характерно для політичної культури України, і у всіх випадках прихід якоїсь однієї групи до влади в Києві приводив до непропорційного переміщенню її клієнтели в столицю.

Але, так чи інакше, якими б не були корені цього процесу, як би його не було легко пояснити, необхідно знайти Донбасу місце всередині України. Якщо воно не буде знайдено, то говорити більше нема про що. Це перша проблема.

Є два, в теоретичному плані дистильованих, чистих підходи. Або Україна розглядає цю територію як відрізану частину – тоді треба її відрізати і торгуватися з Росією: "Візьми, візьми, візьми". Це один варіант поведінки. Але, з моєї точки зору, він утопічний, тому що Росія не візьме. Росія взагалі не веде завойовницької війни з Україною і взагалі веде війну не з Україною. Росія веде Третю світову гібридну війну з усім західним світом, в першу чергу – з Америкою, в другу чергу – з Німеччиною. На жаль, на українській території. Ось це дуже важливо розуміти. У Росії немає ніяких особливих цілей щодо України як такої. Є почуття образи, що якась "понятійка", яка була складена і підписана з Януковичем, була виконана. Але це скоріше емоційна прокладка в підсвідомості, ніж причина. У політичному сенсі слова для цілей російської зовнішньої політики України є транзитною територією.

Тому, повторюся, перший варіант вирішення проблеми Донбасу, – позбутися від нього, – є нездійсненним, тому що Росія не захоче його собі забирати. Донбас ніколи не візьмуть, і ідея, що можна "виштовхнути" цей регіон з усіма його проблемами, – це утопія.

Тому Донбас може бути або інтегрований назад, або залишитися вічним наривом на тілі України. Якщо він буде залишатися вічним наривом, з будь-якими ідеями реформ, стабілізації економіки можна розпрощатися, не кажучи вже про політичну стабілізацію. Тому що жодна нація не може реформувати економіку і будувати демократію в умовах війни. Війна спричинить в довгостроковій перспективі або розпад України, або перехід від демократії до Гетьманщини. Тобто, в України, як у нинішній Росії, зрештою відросте "сильна рука". Мені, звичайно, цікаво, чи буде ця сильна рука жіночої чи ні. Сподіваюся, що ні.

- Тобто, в будь-якому випадку, це буде затяжний конфлікт? Інших варіантів немає?

- Це в будь-якому разі затяжний конфлікт. Ми з Вами зараз сидимо зовсім недалеко від будинку видатного українця на прізвище Рабинович, в миру більш відомого як Шолом-Алейхем. У нього голова в одному з моїх улюблених романів називається "Душу не виплюнеш". Сусіда теж. Що б ми не говорили, хрест України – бути сусідом Росії. Росія не розчиниться найближчим часом в Північному Льодовитому океані.

Ключова помилка, яка була зроблена, – це розрахунок на те, що прийде якийсь шкільний вчитель і осадить Росію, як зарвалого учня. Головний урок, який потрібно витягти з усього того, що сталося, полягає в тому, що все світове співтовариство в умовах ядерного світу не має ресурсу надавати якесь вирішальний вплив на Росію таким чином, щоб швидко міняти її внутрішньополітичне або зовнішньополітичну поведінку.

Адже багато в чому розрахунки українських політиків будувалися на тому, що хтось може сказати Росії "Стоп!" Тепер ми повертаємося до ситуації 60-70-х років, коли всі розуміють, що ніхто нікому не може сказати "Стоп". Що завжди буде існувати якийсь силовий компроміс, якась точка, навколо якої сторони будуть танцювати. І це завжди буде танець з шаблями – джига на кордоні війни і миру. Це триватиме досить довго, якщо нічого всередині Росії принципово не зміниться.

"Якби в Росії зараз почався Майдан, це був би "коричневий" Майдан Ігоря Стрєлкова".

- А ці шанси на зміни, вони є? У найближчому майбутньому? Просто побутує така, на мій погляд, дуже наївне думка, що ось ще трохи, ще трохи, і в Росії теж, нарешті, всі зрозуміють, і Путіна підуть, і все стане добре.

- Є два погляди на політичний прогноз для Росії: раціональний, продиктований логікою, і ірраціональний, продиктований інтуїцією.

Якщо розглядати питання з раціональної точки зору, не існує ніяких передумов вважати, що істотні зміни в Росії можуть відбутися раніше, ніж закінчиться фізичний термін життя Володимира Володимировича Путіна. Немає ніякої реальної загрози його влади і стабільності створеного ним режиму. Припущення про те, що російська революція може, як в Україні, бути спровокована економічними труднощами або реакцією на корупцію, є некоректним.

- А санкції?

- Санкції ніякого реального впливу на політичний розклад сил в Росії не нададуть. Парадоксальним чином, хоча в цих умовах їх не можна було не приймати, вони ж, насправді, сприяють дуже суттєвою консолідації суспільства навколо режиму. Тому що вони допомагають насадити в суспільстві психологію обложеної фортеці, яка якраз є найбільш комфортною для таких режимів. Росія дуже легко завжди проходить тест на стиск, і дуже важко проходить тест на розтягнення. Тому, коли на неї намагаються впливати за допомогою санкцій, або військової загрози, або економічної блокади, це викликає, як правило, прямопротилежний ефект – мобілізацію і консолідацію.

Взагалі є дуже серйозна різниця в ментальності російського і українського народів, в тому числі і по реакції на труднощі. Я не хотів би заглиблюватися в цю тему, але російські жорсткіше. Тому такі прямі інструменти, на які хтось розраховує, щодо зміни ситуації в Росії, – вони не працюють.

Економічні труднощі не будуть приводити до масових соціальних бунтів, а корупція не викликає в основної маси населення ніяких інших почуттів, крім почуття заздрості. На превеликий жаль, антикорупційна кампанія Олексія Навального, в кінцевому рахунку, викликає у значної частини населення дивні емоції: "Живуть же люди!"

З цієї точки зору мій прогноз щодо змін досить песимістичний, можна міркувати лише про те, яким буде процес передачі влади після Путіна, і виникне тоді внутрішньоелітна боротьба. Тому що тільки в цьому випадку утворюється той зазор, через який зможуть проникнути зміни.

І теж, до речі, не факт, що ці зміни будуть позитивними, тому що, якби Майдан почався в Росії сьогодні, це був би "коричневий" Майдан, це був би Майдан Ігоря Стрєлкова.

Це все, якщо міркувати, спираючись на "мізки". Але, крім мізків, є ще серце. І це серце говорить про те, що, як сказав би Талейран, Крим – це не злочин, Крим – це помилка. Путін, приєднавши Крим, розбудив в російській народі сили, які більше, ніж він сам. Це сила ностальгії за імперським, це енергія російського месіанства, це величезні і абсолютно нездійсненні очікування. Ці величезні і абсолютно нездійсненні очікування стають тим навісом, який тисне на цю владу. І в результаті Кремль виявляється в положенні того Вовка з 4-ї серії "Ну, постривай", який наприкінці тікає від асфальтоукладача. Цей асфальтоукладальник – комплекс очікувань російського народу, який породила офіційна пропаганда і які не мають під собою жодних об'єктивних історичних підстав.

Від Путіна сьогодні дійсно чекають, що Росія стане найкрутішим. Від нього чекають відродження СРСР, від нього чекають "прищучування" Америки, десь вже в мозочку жевріє думка, що і "Аляска наша". А ці очікування нездійсненні, тому що, як в одну сторону діє принцип гарантованого взаємного ядерного знищення, так і в іншу. І Путін, як би не була цікава його риторика, розуміє, що є якісь межі можливого, далі яких рухатися небезпечно, тому що тоді не він першим натисне на кнопку, а його опоненти. Але цього не розуміють ті темні сили російської історії, як їх називав Бердяєв (російський філософ початку ХХ століття Микола Бердяєв. – Ред.), які їм були розбуджені.

В результаті в Росії починаються ірраціональні процеси, які не вкладаються в раціональну логіку, оскільки вони засновані на емоціях, а не на інтересах. І вони принципово непередбачувані.

Можна припустити, що Росія приречена в найближчі роки пройти через серію сейсмічних культурних поштовхів. Саме культурних, які покриють її соціально-політичну поверхню тріщинами. В результаті утворюються якісь платформи, які почнуть стикатися один з одним і жолобити цей "прекрасний", створений і відбудований Путіним стабільний мир. І тому мій інстинкт підказує мені, що, незважаючи на те, що по розуму все відбудовано на століття, в найближчі 6-7 років в Росії почнуть відбуватися тектонічні зрушення, які зроблять цей світ – путінський світ – дуже хитким.

Я не можу сказати, що саме станеться, можу тільки здогадуватися. Найбільш ймовірна лінія напруження – це Кавказ. Кавказькою війною почалося, нею і закінчиться. Росія знову там отримає, з великою ймовірністю, свій "Донбас".

- А російський націоналізм?

- Так це і є Кавказ. Їх зіткнення.

Путін зараз дуже сильно підняв національну самосвідомість російського народу. Це фальшива самосвідомість, помилкове, але, тим не менш, емоційне напруження дуже високий. І те, з чим люди могли миритися кілька років тому, для них неприйнятно сьогодні.

Що зараз реально відбувається в Росії? У Росії відбувається колонізація провінції Чечнею. Є політичний рівень спостережень, а є побутовий. І на побутовому рівні чеченські мобільні, компактні, бойові групи діють по всій Росії, пригнічують бізнес, виживають місцевих "бандюків", відбирають майно у дрібних і середніх підприємців. І, що найголовніше, вони, як половецькі загони, абсолютно безкарні, тому що вони роблять свою справу і зникають на території, яка абсолютно непідконтрольна федеральним силам. Тобто всередині Росії давно існує своя "ДНР", але тільки з тією різницею, що є ще й "понятійка", по якій центр платить їй відкупні або відступні за лояльну риторику. Це те, що Путін пропонував Україні під грифом "чеченський варіант".

Власне, швидше за все, це і буде та сама лінія розлому, лінія розтягування. Як я вже говорив: Росія дуже легко проходить тест на стиск і дуже важко – на розтяг.

Вся ситуація навколо вбивства Нємцова настільки фантасмагорична, що мені здається, що в особі Нємцова Росія знайшла свого Гонгадзе. Справа Гонгадзе адже теж не відразу спалахнуло, ситуація розвивалася поетапно, і сплески уваги до теми збігалися з революційними потрясіннями.

Друга лінія напруги – це формування на місцях абсолютно некерованих анклавів, тільки вже не чеченських, а росіян, де місцеві бандити, місцеві силовики і місцеві чорносотенці оформляються в такий феєричний клубок, яким ніяка федеральна влада не потрібна і не страшна, і де вони свої проблеми вирішують самі, а від центру відкуповуються. По суті, Кавказ дає модель усім.

- І "ДНР" – "ЛНР" дають модель...

- Так, і "ДНР" дає модель. Тобто насправді, якщо ця пухлина не буде куповані, вона буде метастазировать. Як вона буде метастазировать? Це буде загальна Кущівка, яка кожне селище Росії перетворить на самостійну "республіку", звідки федеральна влада буде іноді "висмикувати" когось з великими зусиллями, але це не буде змінювати загальної картини. Керованість країною буде втрачена.

Наступний процес – чиновний апарат. Цей апарат напханий "мотлохом", це "мотлох" ненавидять молоді апаратники, які, підняті "кримської хвилею", зараз приходять у владу. Відповідно, неминуче буде нищівний "удар по штабах". Напевно, вже в самому недалекому майбутньому.

Тобто на поверхні все добре, але є якісь сигнали, які показують, що все може прийти в рух. І російська влада насправді знаходиться в цугцвангу, бо для того, щоб цього руху не було, треба нічого не робити, але вона не може більше дозволити собі нічого не робити, тому що "Крим же наш", і війна за "російську світ "йде повним ходом. І виходить так, що для збереження стабільності потрібно завмерти, але ця стабільність виявилася досягнута таким способом, який передбачає тепер вічний рух. А одночасно нічого не робити і кудись рухатися – це нерозв'язне протиріччя. Тому, хоча ніякої зовнішньої загрози для режиму Путіна немає, режим цей сам буде створювати собі внутрішню загрозу, причому своїми власними діями.