Максим Нефьодов: Це ілюзія, що на держпідприємствах легко побороти корупцію і змусити працювати добре

8 Листопада 2017, 07:47

<p style="text-align: justify;">Максим Нефьодов. Фото: Кабінет міністрів України</p>
Максим Нефьодов. Фото: Кабінет міністрів України

У четвер, 9 листопада, Верховна Рада може дати старт масовій приватизації, якої в Україні не було з часів 90-х. Проект нового закону про приватизацію №7066 викликав бурхливі дискусії відразу після оприлюднення. Ми розпитали про найбільш обговорювані моменти першого заступника міністра економічного розвитку і торгівлі Максима Нефьодова.

- Днями мені на очі потрапило дослідження компанії GfK Ukraine, яке показує: про приватизацію громадяни України знають менше, ніж про всі інші проведені сьогодні реформи. Може, цим і пояснюється велика кількість негативних висловлювань про майбутню приватизацію в соцмережах і ЗМІ?

- Ставлення до приватизації у нас, я б сказав, змішане. Багато хто ще пам'ятає приватизацію 90-х, від якої у людей залишилося відчуття несправедливості процесу. Реальне або надумане – можна про це сперечатися. Але те, що таке відчуття залишилося – факт. А в останні роки приватизація перетворилася в якусь постійну обіцянку. Нам кажуть, що приватизація ось-ось почнеться, а вона все не починається, і так багато років поспіль.

Привести однозначно успішні приклади приватизації я, відверто кажучи, важко. З іншого боку, і навколо держпідприємств теж постійно виникають скандали. Тільки НАБУ зараз веде близько 50 справ, які стосуються держпідприємств. Загальна сума збитків, завданих державі, тільки по цих справах – приблизно 20 млрд грн.

Але те ж опитування, проведене GfK Ukraine на замовлення Центру економічної стратегії, про яке ви згадували, показує: переважна кількість людей, понад 70%, підтримують тезу про те, що на приватних підприємствах кращі технології та зарплати, менше крадіжок. Тому, я думаю, все-таки є підстави вірити, що люди підтримують ідею приватизації.

Але, звичайно, у них є великі побоювання щодо способу цієї приватизації. Наскільки вона буде чесною, прозорою, наскільки велика ймовірність, що ці підприємства дістануться ефективним власникам, а не тим, хто буде на них паразитувати.

- Частіше за інших в соцмережах і ЗМІ мені зустрічалися побоювання, чи не дістануться колишні держоб'єкти олігархам і таким власникам, які їх розпродадуть, закриють і т.д. Зокрема, одне з дискусійних питань – з приводу Держрезерву.

- Ну, давайте по черзі. Щодо того, кому будуть віддані підприємства – ми говоримо про ефективних власників. Тих, хто зробить з неприбуткових підприємств прибуткові, хто буде розширювати виробництво, створювати робочі місця і так далі. Говорити про те, що ті чи інші люди нам не подобаються – це не економічне обґрунтування. Тому важливо не стільки обмежити участь когось (крім, звичайно ж, країни-агресора), скільки домогтися, щоб підприємства дісталися тим, хто буде ними займатися.

До речі, всі кейси приватизації, які піддаються обгрунтованій критиці, – це приклади того, коли приватизація відбувалася з максимальним обмеженням учасників, фактично недопущенням їх до процесу, з якихось "договірняків". Тому головне, що сьогодні може забезпечити позитивний результат, – це максимально відкритий процес.

Що стосується Держрезерву, ніхто його не збирається приватизувати. Принаймні найближчим часом таких планів точно немає. Можливо, там є якісь окремі санаторії або інститути, що ведуть непрофільну діяльність. Це питання краще ставити керівнику Держрезерву – що він вважає за потрібне для роботи, а що ні. Але про основні активи підприємства не йдеться, вони заборонені до приватизації.

Хоча в багатьох інших країнах немає якихось державних компаній, які щось зберігають. У країні є десятки складів, приватних елеваторів, які держава може законтрактувати. Вони набагато сучасніші того, що дісталося у спадок державі. Це буде і дешевше, і умови зберігання кращі. Тому, напевно, якусь дискусію теоретично тут можна вести. Але ще раз: коли ми говоримо про приватизацію Держрезерву, це не те що не перший пріоритет – це навіть не сто перший.

- Які ж підприємства стоять в списку на приватизацію першими?

- Коли ми говоримо про масову приватизацію, ми говоримо в першу чергу про підприємства, 99% з яких збиткові і які тільки тягнуть гроші з платників податків. Так, там є кілька хороших об'єктів, які можуть заробляти гроші. Наприклад, "Турбоатом". Але переважна кількість підприємств, які готуються до приватизації, – це підприємства, які генерують нам збитки. Навіть якщо абстрагуватися від корупції, від політичного впливу і т.д. У 2015 році, наприклад, вони витягли з кишень платників податків 56 млрд грн. Це можна порівняти з бюджетом Міністерства оборони!

І це помилка або ілюзія, що на таких підприємствах можна легко побороти корупцію, швидко провести реорганізацію, реформувати бізнес-процеси, щоб вони стали працювати добре. У мене як у колишнього керуючого інвестиційного фонду такі висловлювання викликають сумний сміх. У нас тільки під Кабінетом Міністрів знаходиться 3444 держпідприємства. А ще є підприємства під ДУСя (Державне управління справами – ред.), під Верховною Радою, під Академією наук... Ось скільки потрібно знайти нових, чесних, професійних, відданих, не корумпованих людей, нічиїх кумів-сватів-братчиків, без зв'язків, що ганьблять, щоб вони займалися цими підприємствами? Ну, нехай по 5 людей на кожне (хоча що таке п'ять людей, наприклад, на "Укрзалізницю"? Вони ж в одному депо загубляться!). Помножте 5 на 3444 тільки кабмінівських держпідприємств. Вийде, що треба десь знайти більше 17 тисяч надчесних людей, та ще й хороших професіоналів, менеджерів...

Якщо говорити про 50 найбільших підприємств, стратегічно важливих для країни, ми намагаємося це робити через наглядові ради, обов'язкові незалежні аудити, переходи на міжнародні стандарти звітності та інші механізми. Хоча навіть там це дається досить важко. Навіть якщо це успішні приклади, як, наприклад, з "Укрпоштою". Ми розуміємо, що до того моменту, поки "Укрпошта" стане такою, на яку заслуговує країна, пройде багато років. І не тому, що хтось не хоче реформувати підприємство швидше, а тому, що це фізично неможливо. Співробітників, які хамлять, не хочуть вчитися, не виженеш ж на вулицю. Комп'ютери у відділеннях не з'являться самі собою, ремонти – теж. І ніхто ж не захоче, щоб тарифи виросли в 10 разів і все можна було зробити швидко.

А коли ми говоримо про реформування 3500 підприємств – ми можемо покласти на це все життя. Але щороку вони будуть тягнути у нас гроші. За право експериментувати ми платимо десятки мільярдів гривень на рік. При цьому активи щороку старіють і зношуються. Приблизно 100 держпідприємств в рік припиняють свою діяльність, тобто тихо вмирають самі по собі. Типове держпідприємство тримає своїх співробітників на мінімалці або навіть неповний робочий день. Там немає ніяких капітальних інвестицій, обладнання може бути завезено ще з Німеччини в 45-му. У нас було одне підприємство, яке не здавало фінансовий план, виправдовуючи це тим, що у них немає жодного комп'ютера.

- Ви озвучували цифру, що в 2018 році бюджет може отримати від приватизації близько 22 млрд грн. Кілька останніх років по цій статті закладалися 17 млрд грн, але план виконувався в кращому випадку на 10%. За рахунок чого ж планується отримати 22 млрд? Зниження вартості об'єктів приватизації? Збільшення їх кількості?

- Ми вивчили невдалий досвід попередніх справ, на що найбільше скаржаться, і постаралися все це виправити в новому законопроекті №7066, який в четвер має бути розглянутий парламентом у першому читанні.

У нас сьогодні 7 (!) Законів про приватизацію. Всі вони родом з 90-х. Інвестори скаржилися, що процес дуже складний, незрозумілий, суперечливий. Тепер буде один закон.

Говорили, що у нас занадто багато груп підприємств і незрозуміло, за яким принципом вони потрапляють в ту чи іншу групу – тепер ми робимо тільки дві групи. У першій виявляться підприємства з активами понад 250 млн грн. Таких об'єктів у нас всього 50-60. Всі інші потраплять до другої групи. Тому що підприємства з активами менше 10 млн доларів вже не можна оцінювати як бізнес. Це, скоріше, якийсь актив: ділянка землі, будинок, але не бізнес. Такі дрібні об'єкти будуть продаватися на електронних аукціонах, через систему "ProZorro.Продажі". Просто виставили, почекали місяць, зібрали заявки, провели онлайн-аукціон – і все. А великі активи продаватимуться на повноцінних аукціонах, з ретельною підготовкою, з інвестиційними радниками.

Інвестори скаржаться на недовіру до української судової системи – окей, давайте зробимо можливість, щоб угоди регулювалися англійським правом. У приватному бізнесі це давно стало стандартом.

У нас були серйозні проблеми з оцінкою. Тому що оцінювачі – це найчастіше ФОПи. Не всі з них однаково професійні, на деяких легко впливати. Наприклад, директор не хоче, щоб його підприємство приватизували. Він може трошки мотивувати оцінювача, і той буде робити оцінку 3 роки. Плюс оцінювач завжди працює з оглядкою на перевіряючий орган. Йому все одно, відбудеться приватизація чи ні. Головне – щоб не покарали. Тому він намагається оцінити подорожче, щоб прокуратура вже точно ні в чому не звинуватила. А в підсумку ніхто не приходить на аукціони з такою стартовою ціною.

Тепер оцінка великих об'єктів буде віддана інвестиційним банкам, причому вони отримають відсоток, тільки якщо угода відбудеться. Тому, ми сподіваємося, банки зроблять оцінку професійніше і швидше. А по дрібних об'єктах стартова ціна дорівнюватиме балансовій вартості.

- Тобто збільшити надходження від приватизації передбачається за рахунок зниження стартової ціни і збільшення кількості продажів?

- В першу чергу за рахунок підвищення інтенсивності продажів. Ми вже давно не продавали ніяких великих об'єктів, а дрібні продаються по кілька десятків на рік. Якщо ми будемо йти такими темпами, закінчимо в XXII столітті, коли все вже точно розвалиться і цегла зітліє в труху. Адже більшість об'єктів щороку втрачають свою цінність. Візьмемо багатостраждальний Одеський припортовий завод. Колись вважалося, що він коштує більше мільярда доларів, і 750 млн, які за нього тоді пропонував Коломойський, здавалися образою. У минулому році ми не змогли продати його зі стартовою ціною 550 млн, не було жодної заявки. Потім завод простоював значний час... Зрозуміло, що, якщо ми продовжимо цей сумний тренд, завод скоро буде коштувати, напевно, нуль. І ми будемо ще доплачувати тому, хто візьме його просто для того, щоб там не було техногенної катастрофи.

У ситуації з держпідприємствами ми не можемо нічого не робити, чекати до кращих часів, поки ціни виростуть, кон'юнктура стане кращою, довіра до країни збільшиться. Якщо нічого не робити, все буде просто знищено. Тому нам потрібно сьогодні продавати більше, як мінімум кілька сотень дрібних об'єктів в рік і хоча б 10-15 великих. Тоді ми можемо до 2020 року вийти на ту мету, яка закладена в стратегічних документах: перейти від 15%-ої частки держави в економіці до частки приблизно 6%.

Щоб продати підприємство, його треба виставляти на торги три, чотири рази на рік. Ми ось ОПЗ в минулому році виставили на продаж і зараз, дасть Бог, ще раз спробуємо виставити. А його треба виставляти на продаж кожен квартал! Якщо воно буде постійно на ринку, може, ми і знайдемо якогось покупця.

У великій приватизації, якщо об'єкт не проданий, він буде знову проходити весь цикл підготовки до приватизації, включаючи оцінку. А з об'єктами малої приватизації такі трудовитрати безглузді, і ми просто автоматизуємо процес. Спочатку об'єкт виставляється за балансовою вартістю. Провисів він в інтернеті два місяці, всі мали можливість його подивитися, вивчити пакет документів. Приходить час аукціону – ніхто не прийшов. Окей, значить, наступного разу ціна знижується на 25%. Знову ніхто не купив – ціна знижується ще на 25%. А якщо і за таку ціну ніхто не купить, тоді об'єкт виставляється на так званий голландський аукціон, коли ціна від стартової йде на зниження. Якщо навіть в цьому випадку ми не зможемо продати об'єкт, значить, будемо повторювати ці голландські аукціони, поки не знайдемо інвестора.

- А які плани щодо приватизації енергокомпаній?

- Великі підприємства, такі як "Енергоатом" або "Укргідроенерго", не стоять в планах на приватизацію. Приватизувати їх в якомусь осяжному майбутньому навряд чи буде можливо. Це як раз ті підприємства, які можуть і повинні залишатися в держвласності, тому що вони стратегічно необхідні для енергетичної безпеки країни. Ну яка приватна компанія могла б володіти українськими атомними станціями? У світі такі прецеденти, в принципі, є. Наприклад, у Франції, в Японії. Напевно, в якійсь довгостроковій перспективі можна буде і нам йти таким шляхом. Але це вже більше питання до Міненерго, якою вони бачать перспективу.

Що стосується інших енергокомпаній, зараз готується до конкурсу на приватизацію "Центренерго". Є ще багато дрібних компаній. "Миколаївобленерго", "Одеська ТЕЦ", дрібні гідроелектростанції.

Є у нас міноритарні частки, блок-пакети в обленерго. Це спадщина минулих років. Держава від них нічого не отримує, використовувати їх ніяк не може. Ми змушені їх продавати, але високу конкуренцію в цій продажі отримати вже неможливо. Це якийсь спеціально залишений гачок. Насправді краще було відразу продавати 100% цих акцій, хоч більше грошей отримало б держава. А зараз ми залишилися заручниками ситуації. Ну, поставте себе на місце покупця. 75% акцій володіє ДТЕК. Є 25%, які можна купити. Але кожен інвестор задається питанням: а що я буду з цього мати? А нічого. Впливу на управління він робити не зможе, тому що 75% – у іншого власника. А купувати, щоб просто мати – ніхто не захоче. Як це не сумно, але тут зробити вже мало що можна.

- Скільки всього підприємств, що знаходяться в підпорядкуванні Кабміну, планується виставити на приватизацію найближчим часом?

- Таких підприємств, які можуть бути оцінені просто і швидко, десь 900 одиниць. Це, умовно кажучи, перший ешелон. Багато інших також можуть бути приватизовані, але вони вимагають певної реструктуризації, а це час.

Є підприємства, які навряд чи можуть бути продані приватному інвесторові, але вони можуть бути передані місцевій владі. Наприклад, об'єкти культури. Ось у нас у вигляді держпідприємств існують Національна опера, хор імені Верьовки. Про продаж цих об'єктів не йдеться, тому що це важливі об'єкти національної культури, і вони повинні бути збережені. У той же час раціонально зберігати їх у формі національних підприємств – поки не відомо. Ну, якщо говорити про Національну оперу – напевно, так. А ось регіональні театри, можливо, має сенс віддати на баланс місцевих органів влади.

Якщо говорити про цирк, я, наприклад, прихильник приватизації таких об'єктів. І в світі, і у нас в країні є приклади успішних приватних цирків. Наприклад, "Кобзов".

А ви знаєте, що держава володіє як мінімум чотирма клінінговими компаніями? Питання: навіщо? Державні компанії з прибирання – це вже якийсь перебір. А нам кажуть: вони краще працюють, ніж компанії, які можна найняти на приватному ринку. Погодьтеся, це звучить смішно. Або наше славне підприємство "Конярство України". Дуже важливий державний бізнес – розведення коней!

Є у нас і такий об'єкт, як "Балет "Танці на льоду". У підпорядкуванні Міністерства у справах молоді та спорту. Знаєте, що він собою являє насправді? Це просто об'єкт нерухомості, вежа офісного центру поряд із "Гуллівером". Людей в цьому балеті немає. Але ті, хто цього не знає, напевно, можуть звинуватити мене в тому, що я топчу культуру, спорт і молодь.

В кінцевому рахунку в руках у держави повинні залишитися тільки ті об'єкти, які дійсно потрібні. Причому в деяких сферах держава повинна навіть збільшити свою присутність. Як зараз, наприклад, ми відновлюємо оборонну промисловість, яка була за багато років розвалена.

Ви зараз переглядаєте новину "Максим Нефьодов: Це ілюзія, що на держпідприємствах легко побороти корупцію і змусити працювати добре". Інші Політичні реформи України дивіться в блоці "Останні новини"

Автор:

Олександра Романюк

Джерело:

"Сегодня"

Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter

Загрузка...
Загрузка...