До дня журналіста: Воєнкори розповіли про роботу на Донбасі, обстріли і котів

Традиційно День журналіста відзначається 6 червня. Ми вирішили привітати колег раніше за всіх, запросивши до розмови телевізійних і газетних репортерів, стрингерів, незалежних фотокорів, яких називають фронтовими або військовими, хоча це люди цивільні, і вони не мають ані військових звань, ані відзнак. Нагороди, якими пишаються, є. А погони відсутні.

Ці журналісти знімають і пишуть про Донбас. Неодноразово бували там у відрядженнях. Їх відеосюжети, інтерв'ю, фоторепортажі з передка ставлять прямо з коліс, з позначкою "Терміново", в стрічки провідних інформагентств, інтернет-ресурсів, вечірні та нічні випуски теленовин, поточні номери щоденних газет і тижневиків. Закон новинного жанру непорушний: краще ніколи, ніж пізно. І вічна боротьба за право бути першим. Військові кореспонденти – це відповідальність і об'єктивність, чесність і оперативність, дисципліна, чіткість, стійкість до стресів. Втім, нехай про це для "Сьогодні" розкажуть вони самі, від першої особи.

Оглядач: "хочеться зняти визволення рідного Луганська"

Зазвичай, коли українські військові беруть під контроль той чи інший населений пункт Донбасу, тележурналісти та оператори йдуть слідом за ними і опиняються на місці подій постфактум, після того, як армійці закріпилися на нових позиціях. Але справжній фарт, журналістська удача – якщо знімальна група працює одночасно з ними. Розповідає оглядач новин "Сьогодні" телеканалу "Україна" Олександр Махов:

Деокупація півдня країни – як українські військові відвойовують території

Заборона на пересування країною для військовозобов'язаних – всі деталі

Ракетні удари по мирних українськиих містах - липень 2022

Ядерний тероризм Росії

- На Дебальцевському напрямку бійці армійського спецназу проводили операцію в районі населеного пункту Розсадки. Довгий час село перебувало в "сірій зоні". Звідти виїхали всі мешканці, і при обстрілі бойовики використовували їх будинки як прикриття. Нам з оператором пощастило бути разом зі спецназівцями від підготовки операції до її реалізації. Це було круто – зняти роботу спецпідрозділу безпосередньо в реальних бойових умовах на передовій, в зоні, яка до цього не контролювалася ЗСУ. Підрозділ невеликий, кілька людей. І ми з оператором. Могло статися що завгодно – розтяжки, засідка ... Чи було небезпечно? Було. Але де небезпечно, там цікаво. І навпаки.

Іноді військові вважають за краще не брати на бойові завдання журналістів, щоб зайвий раз не ризикувати. Доводилося з таким стикатися?

- Особисто мені ні. Більшість чого від командира залежить – чи лояльний до журналістів і візьме їх на позицію або відмовить. Хоча, оформляючи акредитацію для роботи в зоні ООС, кожен з нас приймає персональну відповідальність.
Олександр – луганчанин. Допомагає йому ця обставина чи заважає?

- Швидше за все, це якась додаткова мотивація продовжувати те, чим займаюся впродовж останніх років: їздити на передову, показувати все, що відбувається, доносити оперативну інформацію глядачам, включаючи і тих, хто втомився від новин звідти ... Те, що я з Луганська, більше мотивує. Хочеться зняти репортаж про звільнення рідного міста. Мрію увійти в нього разом з українською армією, зняти, як вивішують український прапор. Війна і все з нею пов'язане – більше ніж особиста історія і професійний обов'язок. Тому на фронт їздив і буду їздити.

У журналістів, як у військових, є неписані правила, прикмети. Махов не забобонний, але ...

- Не подобається, коли, проводжаючи у відрядження на Донбас, бажають швидше повернутися ... Що значить швидше? Їду на тиждень, два, три, стало бути, і повернутися повинен через стільки ж. Раніше тільки в одному випадку – як раптом щось трапиться ... А так відпрацюю свої два тижні, припустимо, і через два тижні повернуся. У якийсь момент я вирішив, що сам за себе відповідаю і щось може піти не так ... Але морочитися, вірити в забобони, думати про те, що не пощастить, якщо з півдороги повернувся, такого собі не дозволяю. Це заважає, відволікає від роботи, життя. Намагаюся не накручувати. Просто робимо свою справу. Звичайно, ризикуємо не кожен день. Але іноді за відрядження буваємо там, де і військовим стрьомно, а вже цивільним журналістам, яким є, і поготів. А стрьомно – значить, глядачеві буде цікаво ...

Читайте також:

В Україні розслідують 63 справи про злочини проти журналістів

Блогер: "Пробули не два дні, а десять"

Ще одна наша співрозмовниця родом з Донецької області. У неї і зараз там живуть батьки. Війна їх розділила. Хоча і зараз дівчині вдається провідати рідних. Але про те, чим вона займається, ті не знають. Тому справжні ім'я та прізвище попросила не вказувати або змінити – з міркувань особистої безпеки. Так буде краще для всіх, сказала нам.

- По суті, всі відрядження на Донбас непрості, особливо на непідконтрольну Україні територію, де теж доводилося бувати. Запам'яталася Авдіївка, січень 2017-го. Там довго трималося затишшя і відносне перемир'я. Ми поїхали знімати гуманітарну історію. Планували пробути максимум два дні. Відповідно і екіпіровані були легко. Навіть бронежилети брати не хотіли – ну навіщо з ними возитися. Прихопили в останній момент ... А приїхали на місце, і почалися активні бойові дії. Таких потужних обстрілів, сказали нам, півроку до цього не було. І ми змушені були залишитися на цілих десять днів.

Артилерія працювала постійно. І був ще один неприємний сюрприз – мороз:

- Днем – мінус 14, вночі – до 20 градусів, а у нас в дорожніх сумках по одному тільки светру. Авдіївка була без електроенергії, без обігріву. У місті до пуття ані поїсти, ані кави попити – її тільки в одному місці готували на газовій горілці ... Були проблеми з ночівлею, номер в готелі не так просто знайти. Спали уривками по три-чотири години де доведеться ... Вода з крана крижана, гарячої і теплої взагалі не було ... У приміщенні холодно. На вулиці мороз. У машині не працював термостат ... То ж відрядження запам'яталося в першу чергу пекельним холодом, та й обстрілами, звичайно. Але холодом більше. Думали, підхопимо запалення легенів. Дивно, ніхто не захворів.

Чи не пошкодувала про поїздку? Відповідає негативно:

- Мені здається, колегам було так само важко. І вимотує не менше. Просто поперемінно сідали за кермо, а я – ні. Ну, бронік було важче носити. А з іншого боку, він від вітру захищав. Відпрацювали ми нормально – все, що планували, зняли, записали і видали, навіть з лишком. Отже задоволені ...

А найсильніше враження ось від чого:

- Спіймала себе на думці, що одні обстрілюють багатоквартирний будинок, де я колись жила, а з цього будинку, з якого давно всі виїхали, стріляють по нашій групі, і мені в тому числі. Ось це різонуло дуже сильно, і не проходить ...

Чи є у блогера заборонені теми, якась межа, яку не можна перетнути?

- Внутрішній цензор, напевно, сильніший за  якісь зовнішні табу. Є теми гострі, чутливі. Наприклад, насильство, проституція на війні ... Про це можна написати хайпово, та чи потрібно? Не впевнена. Ім'я собі на цьому точно не заробиш. А налажал – вік не розсьорбати. Тому так, внутрішній цензор присутній. Вважаю, так повинно бути. Про війну треба писати чесно, без жовтизни. Якщо хочеш, щоб поважали тебе і те, що робиш.

/ Фото: Сьогодні

Фотокор: "Донбас давно вже не тема №1 для західних ЗМІ"

Анатолій Степанов – корінний киянин. Один з фотокореспондентів, які дуже близько сприймають тему Донбасу. Так про нього відгукуються колеги, які досить ревно ставляться до творчості конкурентів. Його блискучі фоторепортажі публікувалися авторитетними світовими агентствами, відомими журналами, періодичними виданнями. У Анатолія сотні підписників в соціальних мережах. Більшість пише, що його роботи обов'язково повинні увійти до книги про війну – настільки оголений в них нерв подій, настільки нещадна сувора правда життя ...

Слово – майстру:

- У відрядженнях на Донбас я був тричі – в квітні, серпні та вересні 2014-го. Після цього їжджу на війну сам, за власною ініціативою і під особисту відповідальність. У відрядження ніхто не посилає. З тих трьох найважчою, без сумніву, стала перша – квітнева. Недовго було б і втратити розум. На моїх очах розігрувалася жахлива драма під назвою "Російська весна". Україну грубо, безцеремонно втягли у війну. І "Російська весна" стала найпідлішим і віроломним явищем в її сучасній історії ...

Разом з тим, вважає Степанов, від цієї дивної війни вже неабияк втомилися – і в Україні, і за кордоном:

- Десь із середини 2015 року інтерес з боку західних ЗМІ почав згасати. Я як і раніше їздив на Донбас, висвітлюючи події, які відбуваються там, спілкуючись з людьми, знімаючи те, що бачив, чому був свідком ... Ніколи не забуду 16 липня 2016- го, коли працював на позиціях українських військових під Красногорівкою. Провів разом із солдатами ніч в окопі, зняв бойові дії. А коли по виходу з позицій зателефонував тодішньому редактору, то почув: сьогодні трапився заколот у Туреччині, ось це новина номер 1, але не те, що ти зняв ... Війна на Донбасі перетворилася на щось буденне, рядове. Про неї вже три роки тому потроху почали забувати навіть у великих містах України, не кажучи вже про європейців. Її практично немає в інформаційному полі західних ЗМІ. Про війну воліють говорити менше і менше, відсуваючи на задній план. Мене це дуже засмучує. Той, хто хоч раз бачив війну, не забуде нічого. А до цієї привчають звикнути інших. Так не має бути.

У кожного з працюючих на Донбасі спецкорів є кілька особистих історій, про які не часто і не дуже охоче розповідають. Є такі і в Анатолія:

- Можу сказати, що у мене ще як мінімум два дні народження ... 23 листопада 2014 року, не маючи достатнього досвіду військового репортера, відправився познімати вулицями Дебальцевого, яке обстрілювали з важкої артилерії. Зараз вже точно знаю – цього категорично не можна робити. А тоді просто вештався і ... потрапив під артилерійський залп. Залишився живий, і дивом не був поранений, але потрясіння зазнав сильного. Кілька фото вийшли в агентстві Франс-прес. Хоча, об'єктивно кажучи, вони в повній мірі не відобразили ані того страху, ані шоку, який відчули в тій ситуації люди. Особисті ж враження були настільки сильні, що через півтори року написав оповідання "Під вогнем". Його можна знайти в інтернеті. І фотографії там кажуть самі за себе ... Ще одним днем ​​народження стало 10 травня 2017-го: по позиції, де знаходився разом з нашими бійцями, почав працювати сепарський танк. Це було на Бутівці. Щоб не з'їхати з глузду, знімав те, що відбувається на відео. Воно і зараз перед очима ...

/ Фото: Сьогодні

Спецкор: "Плюси і мінуси популярності"

Один з найвідоміших та впізнаваних тележурналістів України – Андрій Цаплієнко об'їздив півсвіту. Бував в найгарячіших куточках планети. Бачив смерть, кров, біль. Його важко було чимось здивувати. Але те, з чим зустрівся на Донбасі, зовсім іншої властивості:

- Приїжджаєш туди, де бував до війни, і очам не віриш ... Ніколи не думав, що лінія фронту під Дебальцевим буде проходити по трасі, якою їздив багато разів, а в придорожньому кафе, де зупинявся колись перекусити, з початком війни з'явиться медпункт батальйону, куди будуть привозити поранених, я буду знімати їх, а у тих,що вийшли з-під обстрілу, брати інтерв'ю і радіти з ними, що вирвалися живими ... Це все стало справжнім шоком ...

Популярного тележурналіста впізнають і військові, й цивільні:

- В тобі бачать людину, якій можна довіряти, як старому знайомому, йдуть на контакт, і це добре. Є й мінус: приховану операцію, журналістське розслідування по той бік вже не проведеш – вирахують, пізнають, і невідомо чим все закінчиться. Ось це сильно ускладнює роботу, адже ти ж її все одно повинен робити ...

Андрій згадує епізод п'ятирічної давнини:

- Нас вивозили через блок-пости, які лише почали з'являтися, можна сказати, контрабандно – бойовики дізналися, де ми знаходимося, і влаштували за знімальною групою полювання ... Нам про це випадково стало відомо. Мій оператор на знімній квартирі вже трохи розслабився, а тут телефоную я і кажу: "Бери тільки найнеобхідніше. Решту кидай і виходь. Але тільки після того, як почуєш умовний сигнал. Стрибай в машину і їдемо. Тільки ніяких питань – куди, навіщо і чому така терміновість ...". Справа в тому, що наші мобільні телефони прослуховувалися, і одне необережне слово могло все перекреслити ... Так і довелося накивати п'ятами ... Ми під'їхали до під'їзду, пролунав умовний сигнал, оператор вибіг, стрибнув у машину, і рвонули. Загалом, їхали з пригодами, зате без втрат. Отже популярність – не завжди плюс ...

Чи траплялися проколи, коли вже відзнятий сюжет з якоїсь причини не йшов в ефір?

- Таке в моїй практиці було лише один раз – на колишньому місці роботи з керівництвом виникли розбіжності щодо контенту відзнятого матеріалу ... Мені як автору неприємно, щоб в творчість досвідченого військового кореспондента намагався втрутитися редактор, який далі офісу не бував, пороху не нюхав і на передок не виїжджав. Виправити граматичну помилку, літературно обробити фразу, слово – з цим все зрозуміло. Але обстановку на місці подій краще знає той, хто там був.

У репортажах із зони бойових дій журналісти показують і братів наших менших. Собаки, кішки, а часом і їхні дикі родичі нерідко скрашують аскетичний побут військових, урізноманітнюють рідкісні хвилини дозвілля, не дають зачерствіти.

- Якось взимку були на позиції українських військових біля села Жолобок, – розповідає Цаплієнко. – Там у свій час точилися активні бойові дії. А потім стрілянина стихла. І ось йдемо з провідником, у оператора камера, оснащена приладом нічного бачення. І раптом чуємо якісь незрозумілі звуки. Чи то жалібний плач, чи то нявкання. Провідник каже: "Так це ж Укросепар!". Ми переглянулися, що ще за кадр? Виявилося, кинутий господарями красивенний пухнастий димчастий кіт – диво. Але не простий ...

Він, можна сказати, був слугою двох господарів: то у наших військових харчувався, то у сепарів, які неподалік, через бруствер, облаштувалися. І ті, й ті йому завжди кращий шматочок приберігали, гладили-пестили-плекали. Так і курсував по черзі – до одних та до інших.

- Коротше, Укросепар повністю виправдовував своє прізвисько зі змістом, і навіть відгукувався на нього, – сміється Андрій. – Ми провели з ним виховну бесіду, волаючи до громадянської совісті, що недобре поступати так, як деякі жителі Донбасу поводяться – і вашим і нашим. Котяра ніби все зрозумів, прийняв до відома, але в підсумку висновків не зробив – нявкнув, розвернувся і ... знову перейшов по той бік. Досі не розумію, куди в нього стільки влазило ...

Читайте також:

Воєнні кореспонденти програми "Сегодня" – серед найкращих журналістів, які працюють на передовій

Нотатки на полях: що пам'ятається з поїздок на фронт

... Знімальна група одного з провідних телеканалів довго шукала позицію ЗСУ неподалік від населеного пункту Золоте. У 2015-му ще не було прес-офіцерів – вони почали супроводжувати цивільних журналістів пізніше. Переміщатися, домовлятися з військовими доводилося самостійно. На одному з блок-постів автомобіль телегрупи зупинили двоє у балаклавах і зі зброєю. Аніі відзнак, ані нормальної, піксельної форми. Сам блок-пост хисткий, тимчасовий. Закралися підозри, що це не українські військові, а бойовики. Один в балаклаві російською суворо запитує: "Хто старший?". Журналіст відповідає: "Я". "Виходь!". Той виходить з машини. "За мною!". І веде за пагорб. Оператор і водій, м'яко кажучи, в замішанні. Журналіст теж. Здається, все, припливли. І вже приготувалися до підвалу, тортур ... Але це були наші. Дізнавшись, куди їде і що шукає телегрупа, вказали напрямок і відправили ... Зараз про той пагорб згадують з посмішкою. А тоді зажурилися.

... Тікаючи з Широкиного, місцеві жителі кинули двох домашніх мопсів. Наші військові, природно, не знали, як їх насправді звуть. Але пропасти не дали. Підібрали, нагодували, обігріли, прихистили. Песики були метушливі, галасливі, і їм по приколу дали клички – Герінг та Геббельс. Незважаючи на склочний характер обох, ставилися до них із симпатією і після ротації забрали з собою.

... В Зайцевому на початку війни служив хлопець, у якого були серйозні проблеми зі спиною – не міг нагинатися. Тому під час обстрілів падав в окоп плазом. Через це у нього був позивний – Тетріс.

... Приїхала телегрупа на позицію, розпитує, що й до чого. Бійці відповідають: повно гадюк розвелося, так хохми заради призвичаїлися з них шашлики готувати (в'єтнамці, корейці їдять – і нічого). Запросили і журналістів спробувати делікатес на зуб. Завели на галявину – точно, ціле кубло. Дали потримати одну за хвіст. А та млява якась, майже не пручається. Мабуть, вже змирилася з незавидною долею. Журналіст її пошкодував і говорить бійцям: "Хлопці, ви бандерівці?". Ті кажуть: "Так точно! Вони самі ". – "Укропи?". – "Укропи!". – "Не корейці?". – "Та ні, що ти ...". – "Ну і як же це ви зміюку їсти будете? Хіба у нас їх на шашлик кришать?". Загалом, відрадив військових від кулінарної витівки. А засуджену до страти жертву відпустили, і вона поповзла в бік сепарів. На думку рятівника, мудра тварина знайшла віру в людство і, можливо, віддячить коли-небудь в наступному житті ...

Нагадаємо, раніше журналісти "Сегодня" побували у прифронтовому Павлополі. У місто щодня намагаються проникнути диверсанти, а околиці знаходяться під обстрілами.