— Ви особисто побували в донецькому аеропорту, який став однією з пікових точок протистояння під час війни на Донбасі. Чому ви вирішили відправитися в самий епіцентр боїв, за службу в якому в нелюдських умовах наших солдатів назвали "кіборгами"?
— Я практично 10 років працюю військовим кореспондентом. У цій частині світу весь час відбуваються конфлікти. Ідея потрапити в аеропорт була очевидною. Там тривала кривава війна, хоча вже діяла угода про припинення вогню на сході України. Але найголовніше — що з аеропорту не надходило ніяких відомостей. Я не міг довіряти тому, що ми чули з вуст спікера, який сухо говорив про втрати по телебаченню. Я знав, що там відбувається жорстоке протистояння, і війна велася щодня. І як кореспондент, і як фотограф я хотів туди потрапити. Було важко. Я чекав 5 днів, поки мене туди відвезуть.
— Не страшно було перебувати в аеропорту?
— Найнебезпечніше — потрапити в аеропорт і виїхати звідти. Вижити в самому аеропорту було набагато легше. Там працювали професійні люди, і я міг на них покластися, тому серйозної загрози своєму житті я не відчував.
Але аеропорт був практично оточений, і постачання — доставка особового складу, боєкомплектів, продуктів харчування, озброєння та інших необхідних речей, аж до газових пальників — здійснювалося по відкритій місцевості, по простору, що абсолютно прострілювався. Йшли бронетранспортери, БМП, броня яких у принципі прострілюється крупнокаліберним кулеметом "Скеля", не кажучи вже про снаряди, міни, гранати. Ти їдеш в районі аеропорту, а по броні весь час стукають кулі. БТР перетворюється в рухому мішень. Водії, які по кілька разів на тиждень їздили туди, дійсно справжні герої. Потрібно бути самовідданою людиною, щоб подолати цей шлях. Біля дороги стоять остови машин, танків, бронетранспортерів, БТМП. Скільки народу загинуло на цій страшній дорозі смерті, важко собі уявити!
"Люди моєї крові з обох сторін вбивали один одного"
— Ви висвітлювали збройні конфлікти в багатьох країнах. Працювати на Донбасі було складніше?
— Війна — вона скрізь однакова. Але на всі інші війни я дивився, як сторонній спостерігач, наче космонавт, який прилетів на іншу планету. Він може залишатися зі спокійною головою, не хвилюватися, не переживати. Потрібно лише висвітлювати події.
А ця війна, і по-іншому назвати не можна, це саме війна між Росією і Україною, вперше для мене стала "рідна". Я не хочу говорити гучних слів про братні народи, всі ці назви давно скомпрометовані і зраджені тисячу разів. Люди моєї крові з обох сторін вбивали один одного.
— У чому ви бачите причину конфлікту на Донбасі?
— Це все сталося за примхою однієї-єдиної одержимої комплексами маленької, і в той же час великої за своїм значенням людини.
Кремль весь час говорить про прецедент у Косово. Але в Косово була зовсім інша історія. Там була громадянська війна, стояло питання про знищення цілого народу. Там був етнічний конфлікт. А тут не було ніяких передумов. Ніяких "фашистів" на чолі нібито київської "хунти", ніякої небезпеки для кримчан, і, тим більше, для жителів Донбасу. Все це говорить про те, що конфлікт був сконструйований. Я не знаю, навіщо він потрібен Кремлю. Він Кремлю так само, якщо не більше, невигідний, ніж Україні.
Більше половини тих бійців, які були в українській армії в аеропорту, — росіяни за національністю. Хоча вони громадяни України. А з того боку також було повно вихідців з України з російськими паспортами. Тому етнічного конфлікту немає. Але є вторгнення, тероризм, бандитизм. Тобто Україна воює з великою добре озброєною бандою, і коли ця банда починає зазнавати військової поразки, Росія втручається і посилає туди свої війська. Говорять про те, що на території Донбасу сконцентровано угруповання до 10 тисяч російських солдатів. Я не виключаю, що так і є.
Стільки народу гине, стільки всього зруйновано! Люди перестали займатися економікою, життям, коханням. Вони займаються війною, якої не повинно було бути.
"Росія перетворилася на "Північну Корею" Європи"
— Що Україні потрібно зробити для того, щоб припинити це протистояння?
— Україна, як будь-яка інша країна, на яку скоїли напад, яка зазнала вторгнення ворога, озброєного до зубів, повинна захищатися, але при цьому захищатися проти такої армії, проти такого підступного, як виявилося, ворога, одній Україні важко. Тому необхідна допомога всього прогресивного людства, особливо Заходу. Якась допомога вже надається. Звичайно, в ХХІ столітті такі речі, як неприхована агресія, не повинні проходити безкарно.
І для Росії агресія вже не пройшла безслідно. Росія перетворилася на "Північну Корею" Європи. Вона далі і далі, все сильніше і сильніше буде перетворюватися на країну-ізгоя. Можливо, зрештою вона займеться своїми внутрішніми справами і дасть Україні спокій.
— У рамках нормандського формату, в якому, крім України і Росії, беруть участь Німеччина і Франція, поки не вдалося знайти вирішення конфлікту. Хоча після укладення Мінських угод інтенсивність боїв на деякий час знизилася...
— Найголовніше — що людей гине менше. Найважливіший елемент вирішення цього конфлікту — нарощувати тиск на Росію з боку західних країн, щоб вона хоча б виконала Мінські угоди. А в ідеалі — вивела всі війська і перестала посилати ці нескінченні колони "гуманітарної допомоги", в яких ніхто не знає, що перевозиться. Протягом години там розстрілюються тонни боєприпасів з одного тільки "Граду". Звідки вони це беруть? Ясно, що це все перетинає кордон. В чому? Напевно, в чомусь перетинає.
— Тобто завершення боїв і відновлення миру на Донбасі, на вашу думку, залежить від Росії?
— Я поки що не бачу, як вирішити все інакше, ніж повним виведенням російських військ за межі України. З часом все заспокоїться, якщо Росія перестане втручатися.
В принципі, про це і йшлося в Мінських угодах — про закриття кордону, введення контролю. Через російський кордон грибник перейти з кошиком не може, а тут щодня цілі батальйони озброєних до зубів "добровольців" переміщаються. Ясно ж, що там відбувається. І потім, я ж був у Слов'янську, Краматорську, Костянтинівці, коли вони були зайняті цими "добровольцями". Я бачив, що там відбувається.
"Ще два—три роки у такій ізоляції, і Росія не зможе підтримувати війну"
— Хто ці "добровольці"?
— Це люди без певних занять, люди, у яких резюме їхнього життя, їхній професійний досвід можна прочитати по татуюванню. Це колишні кримінальні злочинці, божевільні психопати на кшталт Гіркіна. Це психологічне дрантя зараз отримало карт-бланш на безкарні вбивства і грабежі в Україні. І в Україні вони роздали зброю, яку постачають з Росії (а інших варіантів тут просто немає) таким же, як вони, бомжам, наркоманам, злочинцям.
Одного разу я брав інтерв'ю у людини, яка відсиділа 12 років за вбивство. Зараз він знаходиться в Києві. Він свого часу був одним із керівників банди, яка ділила Київ з іншими бандами. Після звільнення з в'язниці він намагається налагодити для себе мирне життя. Він поїхав у справах у Донецьк і розповів, що табірні "шістки" там зараз керують цим рухом. Для мене це не було одкровенням, звичайно, але коли людина з цього середовища їх впізнала і сказала, що вони були табірними "шістками", це говорить про рівень тих людей, які вступили у конфлікт.
Але Росії потрібно показати, що це громадянська війна. Для цього їм потрібні якісь лідери, герої цього опору. Хто у них маячить по телевізору? Гіві, Мотороли, якісь просто виродки, розумієте? І зовні, і з якої лише точки зору не подивися. Вони не можуть знайти позитивного героя, щоб представити його на публіку. Вони не можуть набрати справжніх акторів, щоб ті зіграли навіть роль пригноблених шахтарів, вони користуються покидьками людського матеріалу, такими як Моторола і Гіві. Це у них головні герої опору.
— Коли закінчиться війна, спрогнозувати складно. Але як довго, на вашу думку, може тривати поточна ситуація?
— Ситуація, яка склалася, — ні миру, ні війни — може існувати ще якийсь час. Росія дуже скоро просто економічно не зможе підтримувати цю війну у зв'язку з тим, що ціна нафти падає, золоті запаси падають, у зв'язку з усіма санкціями. Ще років два—три в такій ізоляції, і Росія не зможе підтримувати війну на сході України.
— Чи можливо, з вашої точки зору, відновлення кордонів України, які були до початку конфлікту, тобто повернення Криму?
— Поки Путін при владі, питання про те, щоб Крим повернули Україні, не стоїть. Але після його відходу, а він же не вічний, я думаю, що про це можна буде говорити. Я впевнений, що після його відходу з влади війна моментально скінчиться. Як зараз стає відомо, і Венедиктор розповідав про це за підсумками своїх конфіденційних зустрічей, — війна на Донбасі і анексія Криму — були особистими рішеннями президента Путіна. Всі його помічники, всі його радники були проти.
— Через міжнародні санкції?
— Через те, що це, по-перше, було неправильно. По-друге, через те, що це спричинить такі важкі втрати.
"Ця війна якась первісна. Таке відчуття, що потрапляєш в минуле століття"
— Довго країна буде переживати наслідки цієї війни — і в соціальному плані, і в плані відновлення інфраструктури?
— Якщо брати саму Україну, то, звичайно, ця кровоточива рана загоїться. Донбас — це все-таки не найбільша частина України, і залучений у конфлікт не весь Донбас. Адже зараз як виходить: ти знаходишся у Дніпропетровську, це три години їзди від війни — там все нормально, люди ходять по вулицях, в театри, кіно, жінкам купують квіти, діти йдуть до школи. Якщо не дивитися телевізор, навіть не зрозумієш, що в країні йде війна. Люди займаються коханням, у футбол грають. Потім приїжджаєш у Красноармійськ, після якого скрізь вимкнено електрику, і починається непролазна війна. Там бруд скрізь. Ніхто нічого не прибирає. А в Пісках — так взагалі якийсь Сталінград. Таке відчуття, що ти потрапляєш в минуле століття.
— А за методами ведення війни конфлікт на Донбас відрізняється від інших гарячих точок, які вам довелося бачити?
— Ця війна — якась первісна з точки зору сьогоднішнього дня. От я був на війні, яку вели американці в Іраку. Це була інженерна технологічна війна. Війна, де людське життя, причому і своїх, і супротивника, поважалося. І мирного населення, в першу чергу. Його не вбивали. Наносилися удари. Не було такого, щоб місто стирали з лиця Землі. А тут зруйновані цілі селища. Піски, наприклад. Зруйновані околиці міст, як Семенівка у Слов'янську.
Я хочу сказати, що це "чорна діра" в часі, ніби потрапляєш у минуле століття.
На фото — Сергій Лойко. Фото facebook.com/AeroportLoiko
Війна ведеться так само, як її вели в Сталінграді, де стріляли навмання обидві сторони.
— Обидві?
— Фактично, так. Вони стріляли один в одного. Озброєння старе, зв'язок погано працює і у тих, і в інших. Це все — відрижка військового "совка". Скажений Радянський Союз у сенсі озброєння воює сам з собою. І ті, й інші озброєні технікою часів СРСР. Я бачив, як танки Т-64 згоріли відразу в Іраку. Їх там, мабуть, було більше, ніж у Росії та Україні разом узятих. Американці точково розбомбили кожен танк.
— Тобто, якби в України була більш сучасна зброя, техніку бойовиків, які ведуть наступ, можна було б легко знешкодити?
— Українці можуть, напевно, виграти цю війну військовими засобами, але чи не призведе це до ще більшої ескалації... Боюся, що може.
Путін, звичайно, блефує, коли погрожує ядерною зброєю. Він занадто часто це робить. Очевидно, що він на це не піде. Але, з іншого боку, адже ніхто навіть не міг повірити в те, що він почне війну на Донбасі. Це ж божевілля, як і використання ядерної зброї! Тому зараз цього виключити не можна.
"Більшість людей розуміють, що відбувається на Донбасі"
— Як змінилося ставлення до України у світі за останній рік?
— Люди дізналися, що існує Україна. Більшість людей розуміють, що відбувається на Донбасі. У громадянській війні всі винні, а тут явно вторгнення, ніякої громадянської війни немає. У цьому сенсі дуже просто, незважаючи на всю цю демагогію і пропагандистську кампанію, яку Росія веде у всьому світі. Але якщо в Росії через низку причин, не хочу в це заглиблюватися, населення все-таки зомбовано по-справжньому і може піддатися впливу, то на зовнішньому фронті інша ситуація. Всім ясно, хто є хто. В цьому плані Україна — це жертва агресії.
— На Донбасі зараз дуже гостро стоїть питання захисту мирного населення, яке опинилося в зоні конфлікту. Як захищали людей під час воєн в інших країнах?
— В Іраку, наприклад, було простіше. Саддамовська армія розбіглася, все основне важке озброєння було знищено, всі центри комунікації були підірвані. Американці попереджали: завтра ми будемо бомбити таку-то телефонну станцію, будь ласка, не перебуваєте на цій території. Післязавтра ми почнемо бомбити палаци. Це скоротило кількість жертв.
А на Донбасі відбувається кривава війна в густонаселеному місці. Як у Пісках. Українські війська базуються у покинутих будинках. І супротивник починає їх бомбити, обстрілювати, будинки підривати. Все руйнується. Там практично немає відкритого поля, де можна вести війну. Донецький аеропорт з околиць Донецька з усіх боків обстрілювали.
Фото facebook.com/AeroportLoiko
А у відповідь навіть стрельнути не можна було, бо скрізь цивільне населення. Противник підвозить свої вантажівки з "Градами" до якого-небудь житлового будинку, ставить і звідти стріляє.
"Україна багато втрачає від того, що кращі люди перебувають на війні"
— Ви на власні очі бачили українських бійців, які воювали за донецький аеропорт, годинами розмовляли з ними. Розкажіть, хто вони в мирному житті?
— Більшість тих людей, яких я бачив на передовій, особливо в аеропорту, — добровольці. Інтелігентні, чудові люди. Кожен — заможна людина у своєму житті, з професією. Були представники всіх професій, весь зріз суспільства, але всі вони були справжніми лідерами, справжніми патріотами. Це еліта суспільства, люди, які повинні будувати країну. Але вони прийняли рішення, що перед тим як будувати, вони повинні її захистити. І те, що вони гинуть у цій війні, дуже страшно для України. Тому що гинуть найкращі, значить, все інше будуть робити не найкращі. Україна зараз дуже багато втрачає через те, що кращі люди перебувають на війні. І найголовніше — якщо з тієї сторони конфлікту гинуть дійсно якісь людські покидьки, то з цієї гинуть кращі люди. Розмін абсолютно нерівноцінний.
Фото facebook.com/AeroportLoiko
— Тобто, бійці самі прагнули в аеропорт, незважаючи на постійні обстріли і ризик для життя?
— Я бачив у Пісках сотні військових, які марили про те, щоб потрапити в аеропорт. Для будь-якого українського солдата і офіцера, істинного патріота заповітною мрією було захищати аеропорт. Знаєте, як у легенді про Куликове поле, коли два війська стояли один навпроти одного, і вийшли два найсильніші герої з обох сторін. Вони билися, а дві армії спостерігали за цим боєм. Так і тут. Аеропорт був шоу-кейсом цієї війни.
У багатьох місцях битви були ще страшніші, ще інтенсивніші, але аеропорт — це замкнутий простір, невелика територія, на якій сконцентрувалася вся злість, лють, напруга — все, що характеризує цю війну.
Фото facebook.com/AeroportLoiko
Образ цього аеропорту — сучасний, прекрасний, один з кращих аеропортів країни, гордість України, гордість Європи, пік цивілізації — на очах руйнується і хоронить під собою солдатів, які в ньому боролися. Людство навіть у ХХІ столітті своїми руками знищує свою цивілізацію у війні, якої взагалі не повинно було бути. Так, можна звинуватити одну людину у тому, що це все через неї. Але що ж ви її слухали? Навіщо ви пішли сюди?
— У вашій книзі є фрагмент про те, як матір одного з російських солдатів дізналася про смерть сина в бою на Донбасі. Ви особисто знайомі з такими людьми з російської сторони?
— Я знаю про такі випадки. Я особисто розслідував випадок, коли дружина російського добровольця прочитала в Facebook пост українського офіцера, який був пафосно названий "Відкритий лист російській матері". Мова йшла про те, що знайдено тіло російського солдата, було викладено фото його військового квитка. Ця історія мала місце.
"За кожним із солдатів — ціле життя, і це для мене головне"
— Всі герої і події, які описані у вашій книзі, створені на основі реальних фактів чи частина вигадані?
— 90% військового матеріалу заснована на реальних фактах. Це події, про які я знаю особисто, що я особисто бачив. Але вони можуть бути зміщені в часі, у просторі. Плюс до цього у мене є більше 43 годин інтерв'ю з "кіборгами", з тими, хто перебував в аеропорту до самого кінця.
Максим Музика, "кіборг" консультант роману. Фото facebook.com/AeroportLoiko
Всі військові герої розмовляють мовою цих людей. Я практично слово в слово вставляв у діалоги їхню розповідь. Як вийшло — це вже не мені судити, але я досконально слідував тому, щоб мої герої розмовляли мовою тих людей, з якими я спілкувався, і мовою тих людей, які при мені розмовляли на війні. Тобто тут я намагався домогтися повного ефекту присутності.
Фото facebook.com/AeroportLoiko
Головні герої — це або точні, або збірні образи реальних людей. Мені не довелося вигадувати нічого. Але всі персонажі вигадані, оскільки це не була документалістика. Я зрозумів, що інакше не можу, потрібно змінити імена людей, назву міста і назву аеропорту. Я не хочу, щоб хтось із "кіборгів" образився, що він там був до кінця, а про нього не написали. Я ж там не був з ними до кінця.
Олексій Матлак, "кіборг", консультант книги. Фото facebook.com/AeroportLoiko
Я там був з іншими людьми, але "кіборги" схожі один на одного в сенсі їхніх мотивів, ставлення до справи.
У книзі мені також потрібний був незалежний і об'єктивний герой, навколо якого розгортаються події. Роман у тому числі включає і його життєву трагедію. Але я попереджаю всіх, що ця людина — не я.
— "Аеропорт" — це документальний чи художній роман?
— Художній. Це не хроніки. Що таке література про війну? Це коли Петров стріляє в Сидорова, а потім кидає в нього гранату? Це не література. Солдати воюють, але за кожним з них є ціле життя, своя історія, і це для мене головне.
Я вже написав документальну книгу про війну в Іраку. Але це чужа була війна. Я міг відсторонено з холодним сарказмом про неї розповісти. А ця війна мене дуже зворушила, зачепила. Я зрозумів, що повинен написати роман. Він у мене визрівав 9 місяців, як вагітність. І потім почав у муках народжуватися. Я його в голові вже весь створив, переписуючи тисячу разів монологи, діалоги, закриваючи сюжетні лінії і відкриваючи нові. В кінці кінців я 1 червня сів перед чистим аркушем паперу і буквально за місяць написав роман. Я практично не вставав, не їв, не спав, тільки писав. Роман був у мене в голові. І ось зараз книга готується до виходу. Коли я її закінчив, я сказав: "Ай да Пушкін, ай да с...кин син!". Я написав цю книгу для себе. Але ця книга не лише для українців. Я сподіваюся, що вона буде переведена на багато мов, ця книга для всього світу. Читайте роман, хороша книга, нудно не буде.
"Найголовніше в житті — це кохання"
— Це книга тільки про війну?
— Ні, щоб зробити роман цікавим усім, я описав у ньому багато жінок. Причому це не епізодичні, штрихові ролі, а яскраві, у кожної з них є своя історія, у кожної є свій чоловік, якого вона чекає, якого вона кохає. І найстрашніше – що вона нічого не може зробити, щоб змінити його долю. Залишається тільки сподіватися. Це якір, який пов'язує кожного з цих чоловіків з їхнім минулим життям.
Фото facebook.com/AeroportLoiko
Ось вони воюють, а буквально через 100 км або через 50 починається мирне життя. І їх утримує ниточка з цим якорем. Якір — важкий, а ниточка — тонка. Але найголовніше в житті — це любов. Багато війн у середні століття також відбувалися з любові. Це зараз війни стали відбуватися з ненависті.
— Або за ресурси
— Ресурси — це найперше, що знищується в кожній війні. Пам'ятаєте, як в анекдоті: "Війни не буде, але буде така боротьба за мир, що каменя на камені не залишиться".
— Ви знаєте, як склалася доля "кіборгів" після боїв в аеропорту?
— Звичайно. Я в кожній главі нарощував темп оповіді. Останні дві розділи, на мій погляд, повинні були бути вищі за напруженням, ніж всі попередні. І я зрозумів, що у мене недостатньо драматичного матеріалу для цього. Я поїхав на два дні в Харків, де мій хороший знайомий, продюсер мого проекту в Східній Україні Олексій Ломський, зібрав п'ятьох "кіборгів". Я розмовляв з ними 12 годин. Двоє з них були серед бійців, що залишалися в аеропорту до останнього дня, до останньої хвилини. І ось вони мені розповіли в ролях про те, що там відбувалося в останні п'ять днів. А один з офіцерів не був у донецькому аеропорту, але був в Іловайську і виходив з оточення. Ці дві голови, на мій погляд, вийшли вибійні. Я на них дуже сподіваюся, втім, як і на всю книгу. Я придумав зовсім невелику частину, просто сполучні елементи. Всі "цеглини" для роману вже були, я їх тягав у важкому мішку 9 місяців, а потім вписав у художню канву.
У передостанньому розділі роману у мене описана така ситуація, коли хлопець після виходу з Іловайська потрапив в аеропорт. Йому запропонували ковток води. Один із солдатів сказав, що смачнішого нічого не пив у своєму житті. А цей хлопець говорить, що пив. І розповідає, як був в Іловайську, тиждень не маючи ані ковтка води. Як він злизував вранці краплі з лопухів.
— Що, на вашу думку, допомагає солдатам вижити в таких відчайдушних ситуаціях?
— У нас немає універсальних солдатів. Кожен солдат по-своєму щасливий, по-своєму нещасливий по-своєму — герой. Люди, в тому числі і на війні, по-різному реагують на ситуацію. Там немає поганих людей. Взагалі, немає поганих людей, є люди, які роблять погані вчинки. Вважати їх через це абсолютно поганими не можна. Навіть Гітлер любив свого собаку. Значить, щось у ньому людське було, однак від цього він не став меншим лиходієм.
Ні абсолютних лиходіїв, ні абсолютних героїв не буває. Кожен солдат переживає війну по-своєму. Просто деякі вживаються в цю війну, я зустрічав багатьох людей, для яких війна стала домом, для яких адреналін став наркотиком. Вони потім поверталися до мирного життя і марили про те, щоб знову потрапити на фронт, в аеропорт. А є такі, які ставляться до війни, як до важкої роботи, яка необхідна для того, щоб потім можна було повернутися і продовжувати робити те, що робив до війни.
"Російські солдати робили салют на полі бою в честь загиблих "кіборгів"
— Більшість "кіборгів", з якими ви зустрічалися, – загартовані у війні чоловіки, чи серед них є і новачки?
— Один із моїх улюблених героїв — Светік. Всі решта — чоловіки божевільні, а його прототипом став дуже світлий, юний хлопець, студент факультету журналістики в Одесі. У мене є його фотографія. Його дуже сильно потрібно вимазати маскуванням і кров'ю, надіти на нього зброю армії Берега Слонової Кістки, щоб люди повірили, що він солдат.
Його матір — українка, а батько — полковник російської армії. Батьки розлучилися, коли він був маленьким. Це реальна історія. Хлопець і його батько передзвонювалися, коли той перебував в аеропорту на стороні української армії. Їхній діалог присутній у моїй статті про аеропорт, а також у книзі. Тато йому сказав: "Синку, ти що, з глузду з'їхав? Ти ж будеш стріляти у своїх братів!". Хлопець відповів: "Я цих братів не запрошував сюди зі зброєю в руках. А мій брат (інший син полковника — Авт.) — маленький".
— Це не змусило полковника російської армії задуматися?
— Я служив в армії, і в мій час "змусити полковника задуматися" – це був оксюморон.
— А як росіяни й українці по різні сторони ставилися один до одного в звичайних життєвих ситуаціях?
— У книзі дивовижна розповідь про те, як російські солдати робили салют на полі бою в честь загиблих "кіборгів". Є сцена, коли українські солдати смертельно поранили на полі бою російського офіцера, він вмирав у них на очах, а доставити його в госпіталь було неможливо, тому що зв'язку не було. Поранений попросив, щоб йому дали можливість зателефонувати додому. Сигнал в аеропорту губився, хороший зв'язок був тільки на злітній смузі, але вона вся прострілювалася. Командир погодився відвезти солдата на злітну, щоб той міг подзвонити. Помічник командира обурився: "Ти що, він нас тут мало не вбив, а ми заради нього на злітну підемо?". Командир відповів: "Я сам піду". І він йшов по полю з візком, в якому був вмираючий росіянин, зупинився там, де був хороший сигнал, і дав пораненому поговорити з родиною. "Я тебе кохаю", – сказав цей офіцер дружині і помер.
"Українська армія перетворилася в загін героїчних представників суспільства"
— Як в цілому змінилася українська армія за час боїв?
— Ця війна допомогла українській армії відродитися зі стада неодягнених, босих, голодних, ненавчених людей без рушниці в руці. Армія фактично не була підготовлена до війни. Українська армія була для суспільства дитиною-потворою в сім'ї, яку не можна з етичних міркувань здати у дитячий будинок, але треба тримати в якій-небудь окремій кімнаті, щоб її ніхто не бачив, бо соромно за неї. Армія була нікому не потрібна — ані уряду, ані людям. Це взагалі була організація, яка просто пожирала гроші, займалася хтозна-чим. Ніякої військової підготовки, жодних польотів, ніякої висадки десанту взагалі не проводилося. Тому армія була не армією, а просто набродом якимось. І Путін про це знав. І на це був зроблений розрахунок. Але тепер українська армія перетворилася в загін мотивованих героїчних представників суспільства.
— Деякі бійці кажуть, що на Донбасі можна було діяти набагато ефективніше, якби дії командування були продумані.
— Солдати завжди говорять, що вони могли б боротися більш ефективно. Солдати кажуть, що могли б краще стріляти... Але не мені судити, наскільки адекватними були рішення. На війні важко приймати адекватні рішення, тим паче, коли ти маєш справу з таким підступним супротивником, який робить несподівані ходи.
— Волонтери сильно допомагали "кіборгам"?
— Так, звичайно. Я суджу по тому, як були одягнені і чим харчувалися "кіборги" в аеропорту. Якби їх поставити поруч, була б абсолютно приголомшлива картина: ні на одному бійцеві не було обмундирування, яке було б схоже на обмундирування іншого. Було таке відчуття, що зібрали воїнів всіх часів, всіх епох, всіх країн. Єдине, що їх об'єднувало, – це кров і бруд війни на їхніх обличчях, руках, одязі. Все інше — ранці, зброя... Чого там тільки не було! Це була просто колекція світової військової історії. Я дуже шкодую, що не зробив такий кадр. У мене є багато різних військових кадрів, і на деяких все виглядає, як у 1941-му році. Є знімок кращого бійця в касці, якщо зробити його чорно-білим, вийде практично як один з героїв Сталінграда.
Сергій Танасов, "кіборг", позивний "Танас", один з військових консультантів книги. Фото facebook.com/AeroportLoiko
"Для 20-річного хлопчиська головним враженням в житті буде війна"
— Як бійцям, які зіткнулися з кров'ю і брудом війни, після повернення звикнути до мирного життя?
— Існує післявоєнний синдром, який був присутній і після війни в Афганістані, коли дуже багато людей повернулися з післявоєнним стресом і їм необхідно було адаптуватися до мирного життя. Так було і в США після війни у В'єтнамі. Країна повинна подбати про таких людей. Повинні працювати психологи, повинні бути цілі програми. В принципі, з цим мали справу і тут, і в США. Звичайно, адаптація буде важкою. Але багато людей, які зараз знаходяться в українській армії, як я вже сказав, вже відбулися в житті, тому їм легше буде повернутися і адаптуватися. Це хлопчиськові 20-річному важко повернутися до життя, яке він фактично ще не почав. Для нього головним враженням у цьому житті буде війна. Ось я розмовляв з одним із солдатів, молодим хлопцем. Він розповідав, як каскою забив до смерті "сепара". Тобто сепаратиста. Найстрашніше — те, що для нього, якщо, дай Бог, цей хлопець виживе в цьому конфлікті, повернеться додому, це буде найяскравішим враженням у житті. Адже вбити людину — важко, особливо коли вбиваєш її в ближньому бою. Це, звичайно, велика травма, і кожен живе по-своєму.
— А як зараз адаптуються ті, хто був важко поранений у боях?
— Це не моє питання, це питання українського суспільства. Саме суспільство повинно піклуватися про їхню адаптацію, їм самим буде дуже важко.
"При всьому розквіті цивілізації людство повертається до звірства війни"
— Яку головну думку ви хотіли донести читачеві за допомогою роману?
— Це книга про кохання, це книга про війну і про те, як зберегти це кохання на війні, про те, що рухає людьми. Головний посил книги — донести, що на Донбасі воюють не роботи або "кіборги", а ваші хлопчики, ваші чоловіки, і життя кожного з них шалено дороге. Кожне життя і з одного, і з іншого боку дороге.
Мені важливо, щоб мою книгу не читали, як роман про боротьбу добра зі злом. Це книга про те, що людство повинно навчитися вирішувати питання якимось іншим шляхом. На жаль для мене, і на щастя для багатьох, Шекспір досі популярний. І всі ці почуття — ненависть, злість, заздрість, підлість — ці якості досі є в людях, і людство, при всій технічній оснащеності, при всьому розквіті цивілізації, навіть у ХХІ столітті знову і знову повертається до звірства війни для вирішення питань, яких взагалі не існує. Як ніби людство запрограмовано на вбивство самого себе.
Зброя стає все більш і більш руйнівною. Якщо людство всередині самого себе не виробить алгоритм життя без війни, воно буде знищено. І про це моя книга. Про те, як аеропорт знищив сам себе.
ПУМБ
ПриватБанк
Ощадбанк
Райффайзен Банк
Укрексімбанк
Альфа-Банк
Укргазбанк
Універсал Банк
OTP Bank
Печерський
Шевченківський
Оболонський
Подільський
Голосіївський
Святошинський
Дніпровський
Дарницький
Деснянський
Солом'янський
Василь Ломаченко
Олександр Усик
Олександр Зінченко
Андрій Шевченко
Володимир Кличко
Еліна Світоліна
Андрій Лунін
Віталій Кличко
Дар'я Білодід
Юлія Герасимова
Toyota
Renault
Volkswagen
Hyundai
Skoda
Mitsubishi
BMW
Nissan
Mercedes
Ford
Головні теми