Ми оновили правила збору та зберігання персональних даних

Ви можете ознайомитисЬ зі змінами в політиці конфіденційності. Натискаючи на кнопку «Прийняти» або продовжуючи користуватися сайтом, ви погоджуєтеся з оновленими правилами і даєте дозвіл на використання файлів cookie.

Прийняти

Ті, хто залишився в Донецьку: "Ось такі ми "ждуни" – чекаємо, коли повернеться мир і Україна"

5 квітня 2017, 07:22

Дмитрий Сопкін

Донеччани, які не залишили місто під час війни, бояться кидати своїх рідних, домівки і тварин

Донеччани не хочуть кидати людей похилого віку та житло. Фото: AFP

Донеччани не хочуть кидати людей похилого віку та житло. Фото: AFP

Біля їхнього будинків стріляють гармати і сюди ж прилітають снаряди. Тривожна валізка у них стоїть у передпокої з 2014 року, а на поличці – ключі від кількох сусідських квартир, за якими просили доглянути по можливості. В їхній район не завжди приїжджає автобус, до найближчого магазину іноді доводиться йти кілька кілометрів.

Але вони не виїдуть звідси туди, де тихо і немає війни. Вони знають, що деякі презирливо називають їх "колабораціоністи" і вже не дивуються, коли їм пишуть "Так вам і треба!". Живуть собі як можуть, дітей виховують, займаються спортом, можуть на вихідних і в кіно сходити. Звичайне життя. Щоправда, вночі буває дуже голосно снаряди вибухають.

c8bz2_3w0auonnr

Фото: соцмережі

"Нас ще називають "оставанці", я волію говорити, що ми чекаємо. Знаєте, є така картинка зараз модна – ждун. Ось ми такі ждуни, чекаємо, коли мир повернеться, друзі повернуться, країна повернеться", – каже Олена, мешканка селища шахти "Жовтневий рудник".

На "Жовтневий" без сліз не поглянеш – будинки в дірках від вибухів, згорілі кіоски на ринку, зрізані тролейбусні дроти без натяку на відновлення, розбита дорога... "Навіть у найстрашніші дні і ночі, коли тут починалося пекло, у мене не було думки їхати звідси. Куди? Кому я і такі як ми потрібні?, – задається питаннями Олена. – Ще в 2014-му були коливання, думала, треба вибиратися в центральну Україну, шукати роботу, облаштовуватися. Але потім послухала друзів, які виїхали, скільки вони труднощів пережили – і подумала: ні, не поїду. Буду жити тут, чекати. Проживу, скільки мені відміряно, раніше цього терміну не помру".

__05

Фото: соцмережі

Головний страх – перед мародерами

"Кажуть, що соромно триматися за матеріальні блага – квартиру або машину – коли йде війна і треба рятувати життя. Але знаєте, як важко далася мені ця квартира, скільки років на неї витрачено, скільки душі вкладено? Якби нам її хтось просто так дав, мовляв, нате і живіть – може, і питання не стояло, кинули б та й поїхали. Але ми з дружиною на неї працювали, як папи Карло, майже 10 років. Не можемо ми її кинути, ну ніяк не можемо!", – говорить Володимир, житель мікрорайону Гладківка.

Реклама

ccy0ddsuyaey2ud

Фото: соцмережі

Дійсно, донеччанам важко кинути нажите майно. Тим більше зараз, коли вивезти його коштує великі гроші – наскільки великі, що дешевше його розпродати або продати разом з квартирою. Головний страх донеччан, які виїжджають або залишилися, – перед мародерами.

"Як би не замовчували бойовики свої "подвиги", але факт залишається фактом – квартири "обносять". Ходять по домівках під виглядом то комісій з ЖЕКу, то комунальників і оглядають. В основному їх цікавлять квартири в центрі, у дорогих будинках. Хоча останнім часом почалися обходи по всіх районах. Мабуть, будуть "націоналізувати" житло, тобто віджимати. Тому віддавати свої рідні "квадрати" якимось мерзотникам я не збираюся!", – запевняє мешканка вулиці Артема Євгенія.

"Це все-таки наше місто!"

Залишити будинок і роботу далеко не всім під силу. Звичайно, якщо робота дозволяє, то можна виїхати в будь-яку точку земної кулі і звідти працювати на українську компанію віддалено. Але далеко не у всіх є така робота.

"Часом у Київському районі жити просто нестерпно. Це ж практично сама лінія фронту. Кілька разів, під час найсильніших боїв, нам доводилося на кілька днів переїжджати до знайомих у центр. Постійні залпи і близькі розриви снарядів, словами не передати той жах, – розповідає Наталя. – Але їхати нам нікуди. Тут наш дім, і починати все заново, просто немає сил. У нас немає родичів на мирній території, які могли б нас хоч на час прихистити. І дуже складно уявити, як це – виїхати в невідомість, кинути свій будинок, опинитися без роботи, без даху над головою, друзів, роботи. А тут хоч є будинок, живемо не на широку ногу, але і не бомжуємо".

__07

Фото: соцмережі

Донеччани кажуть: якщо всі поїдуть, то хто залишиться в місті? Хто дочекається визволення Донецька, якщо не його жителі? "Молоді і так багато виїхало, – каже мешканка хутора Широкий Христина. – Іноді відчуття, що в Донецьку одні літні люди – так їх багато зараз. Адже нам ще треба відроджувати Донецьк після звільнення. Знаєте, я точно знаю, що нас звільнять. Тому не поїду ніколи. І мої друзі так думають. Будемо на відновлення Донецька працювати. Це все-таки наше місто – нещасне, побите, але наше!"

Реклама

Зв'язкові між миром і війною

Люди похилого віку часто не дають молодим можливості покинути воюючу столицю Донбасу і почати нове життя. І справа зовсім не в тому, що старі батьки або дідусі з бабусями змушують молодих онуків бути постійно поруч. Навпаки – всіляко женуть їх подалі від вибухів снарядів, неадекватних бойовиків. Але молодь так влаштована, що залишити у воюючому місті своїх старих ніяк не може.

"У мене є можливість поїхати з Донецька – є квартира в Києві, один обіцяє взяти до себе на роботу, але я не хочу залишати престарілих батьків, – ділиться донеччанин Микола. – Вони потребують догляду, ледве ходять, погано бачать. Одним словом, люди похилого віку. Я безліч разів наполягав на тому, щоб відвезти їх з Донецька, але вони категорично не хочуть покидати рідні стіни. Залишити їх у місті, де йде війна і немає жодних дієвих соціальних служб, було б верхом морального свинства. Місцева пенсія більш ніж жебрацька і на одні тільки ліки щомісяця йде солідна сума. Якби я ось зараз взяв і поїхав з Донецька, я б до кінця життя картав себе за те, що залишив батьків напризволяще".

Донеччани, які не виїхали, стали зв'язковими між розірваними війною сім'ями, найбільш пильними контролерами за квартирами сусідів, об'єктивними джерелами новин для тих, хто опинився по інший бік лінії розмежування. Як виявилося, донеччан утримують в рідних стінах не стільки старі батьки, але й кімнатні квіти, собаки і кішки.

__06

Фото: соцмережі

"У мене в цілому п'ять вихованців – троє нявкають, двоє гавкають. Всі сусідські. Куди їх подіти? Сусіди, які виїхали, акуратно пересилають гроші на корм, я дуже люблю тварин і мені легко з ними", – ділиться жителька Калинівки Юлія.

Не хочуть їхати туди, де ображають

Дуже багато жителів Донецька прийняли рішення залишитися, почувши, як їхніх земляків зустрічають на "великій землі" – у вільній Україні – і як ставляться деякі співгромадяни до вимушених переселенців. Додати до цього складні умови отримання статусу переселенця, принизливі перевірки та верифікації, невмотивовані відмови у виплатах, штрафи і тотальна бюрократія зробили свою чорну справу – їхати з Донецька люди не хочуть.

"Так, страшно, коли починається бомбування біля Путилівського гаї, коли будинок ходором і скло ось-ось вилетить. Але ми ховаємося за рідними стінами і ніби як три роки живемо, звикли. А там... Навряд чи я з чоловіком та двома маленькими дітьми змогли б жити в модульному містечку для переселенців або в санаторії, чи в гуртожитку, де умови навіть далекі від нормальних. Дякувати Богу, наша квартира не постраждала від снарядів, тому жити в ній можна, – стверджує мешканка Київського району Олександра. – Звичайно, людям, у яких житло було знищено війною, їм діватися нікуди".



Читайте найважливіші та найцікавіші новини у нашому Telegram

Реклама

Реклама

Новини партнерів

Загрузка...

Новини партнерів

Loading...