Професор ДНУ: "Донбасу не існує – тут буде або Україна, або нічого"

Доктор історичних наук, професор Донецького національного університету Олена Стяжкіна під час свого виступу на конференції TEDxKyiv 2014 "За обріямі" розповіла про своє бачення причин події в Донецьку. За її словами, "зараз Донецьк схожий більше на згвалтовану жінку, ніж на європейське місто".

Наводимо фрагмент її виступу, опублікованого в журналі "СОДА":

"Кілька базових позицій, які я хочу позначити, перш ніж поговорити сьогодні про голоси з території війни. Ось це – Донецьк (прим. – Показує на фото проукраїнського березневого мітингу в Донецьку) і це – Україна. І Донбас – це теж Україна. І це не просто моє бажання. Це соціологія, яка і в березні, і в квітні, і в травні показувала завжди один і той же результат – 65-67% визнавали своє бажання жити в Україні. Третину, трохи більше, хотіла в Радянський Союз, в Росію, в ДНР.

Деокупація півдня країни – як українські військові відвойовують території

Заборона на пересування країною для військовозобов'язаних – всі деталі

Ракетні удари по мирних українськиих містах - липень 2022

Ядерний тероризм Росії

Ми не можемо зрозуміти, що це що це за люди. Хто ці 20% учасників збройних формувань Російської Федерації? Там немає громадянської війни, ми розуміємо це, це війна Росії проти України. Але 20% учасників з місцевого населення, звичайно, є. Що це за люди? Американський соціолог Франц Боас висунув дуже цікаву гіпотезу, що в один і той же час одне і те ж суспільство може жити в різних хронологічних порядках. Так от, той голос, який ми чуємо зараз – це голос присваивающего господарства. Це голос, в термінах Енгельса, господарства, яке нічого не виробляє, сприймає навколишній світ як ворожу природу, яка може давати, а може не давати. Тут каналізаційний люк – така ж їжа, як банан. Цвинтарна оградка, металеві конструкції заводів – все це можна спиляти і продати. Тут немає і не може бути питання власності і розуміння власності. Природа дає, ми беремо, ми – не крадемо. Хто може обмежити, якщо немає питання власності? Той, хто сильніший. Вождь. Він же – міліціонер. Якщо з вождем поділитися, принести йому жертву – полювання буде вдалою. Тут немає завтра, як такого, тут немає рефлексії майбутнього. День прожитий – і добре, проживемо ще. А може бути помремо – рефлексії смерті немає теж. Є ворожий світ – природа, є ворожі якісь інші, але зовсім немає самовіденія себе. Тут немає питання "хто я?" І відповіді на нього теж немає.

Тут є боги, що вибилися з вождів, міліціонерів, – прокурори, судді. Вони всі – система отримуваного господарства. До них не можна підходити з питанням совісті, моралі – це інший спосіб освоєння простору. Боги бувають різними, але точно не добрими. Точно так само, як в античній Греції. Зевса язик не повернеться назвати добрим богом. Так і тут: підлі, хитрі, питущі, огидні, але боги. І треба жертвувати, треба голосувати за них, і тоді вони посміхаються з плакатів, і тоді, напевно, буде умиротворення, і завтра буде дуже успішна полювання. А може бути і не буде – ну, тоді вони розгнівалися і потрібно жертвувати ще і ще.

У цього світу є свій "золотий вік". Як у кожного отримуваного суспільства. В том "золоту добу" були шахтарі і металурги. І верховний вождь сидів в Кремлі, він був суворий, жахливо суворий. Але тоді було добре, і в'язниця – це теж хороше місце. Тому що там годують, там можна жити, там тепло, в кінці кінців. Той "золотий вік" пам'ятається вже не всіма, вже в легендах. В ту "золоту добу" була Велика Перемога, сакральна, абсолютно вихолощена в смисловому плані – коли "наші" перемогли "не наших", фашистів, які ми тоді були молодці.

І далі трапляється, що друге пришестя богів з новими прекрасними засобами їжі. Війни теж, але в першу чергу, їжі. Тому що коли танк закінчить свою роботу, його здадуть на металобрухт. Це їжа. Це бог приніс їжі і це здорово.

Чи можна тут перемогти, чи можна чужому богу стати своїм? Милосердному немає. Бо добра тут ніхто не бачив. В добро тут ніхто не вірить (я все ще кажу про 20%). Його ніхто не дізнається в обличчя це добро. Є історія, будемо вважати її легендою цієї війни. В червні місяці один з невеликих шахтних селищ, яка не захопила Російська Федерація, був захищений блокпостом української армії. Щоночі з різних будинків цей блокпост обстреливался: то з автоматів, то з мінометів. Один з воїнів українських був місцевим і сказав: "Я вирішу цю проблему". Він зробив шибеницю, поставив її біля блокпоста на площі. Вранці місцеві жителі принесли блокпосту кашу, вареники, ковбасу і сказали: "Ну хлопці, шо ж ві не сказали, шо ви – влада?" Той, який був з місцевих, запитав: "Хлопці, прибирати будемо?" Вони порадилися і сказали: "Ні, нехай постоїть, а то забалуємо". Так от, спочатку шибениця, а потім школа. Ось так сюди може прийти чужий бог.

Але є теза, що заморожені, голодні ці люди зрозуміють, що їм з Україною було добре, і вони повернуться. Ні. Їм не було добре. Вони жили дуже погано. І так, як вони живуть зараз, вони можуть жити як завгодно довго.

Закінчуючи, хочу сказати, що в єврейських молитвах є таке закінчення "До зустрічі в Єрусалимі". І багато тисяч років євреї так закінчували свою молитву. Я хочу сказати донеччанам і луганчанам, і тим українцям, які хочуть не тільки любити Україну, а й робити для неї щось – до зустрічі в Донецьку. Донбас не повернеться в Україну, бо Донбасу не існує. Тут буде або Україна, або нічого. До зустрічі в Донецьку".

По закінченню промови Олени Стяжкіна люди плакали і аплодували стоячи.