Спеціальний репортаж: "З власної волі"

"З власної волі" – так називається спеціальний репортаж Ганни Онищук, який ми представляємо вашій увазі. Мова піде про тих, кого багато хто вважає ангелами-охоронцями. Захищати їм доводиться солдатів, доставляючи їм екіпіровку і обмундирування. Мирних жителів міст і селищ у зоні бойових дій – вивозячи з-під обстрілу людей і прориваючись з продуктами до інших. Наша колега задалася запитанням – що рухає українськими волонтерами? І чи так уже добре, що збільшений до небачених у світі масштабів волонтерський рух в Україні дозволяє не діяти державі? Давайте дивитися.

Я ніколи не страждала зайвою чутливістю, що не підбирала бездомних кошенят, не подавала милостиню жебракам... Але протягом усього періоду зйомок мене раз у раз поривало чинити так само, як мої герої... Мабуть, заразна це штука, волонтерство... Або скоріше – заразлива. Ну як ще пояснити цю епідемію альтруїзму всеукраїнського масштабу? Багато в чому феномен волонтерів – спадщина Майдану. Один із небагатьох очевидних симптомів, що ми, тобто громадянське суспільство, – змінилися. Все починалося з лимонів і молока для тих, хто наковтався сльозогінного газу, зі шкарпеток, рукавиць та бутербродів, принесених під монумент Незалежності, з причепа дров і десятка старих шин. Нині – все те ж саме, але готових віддавати і важко працювати – вже не сотні, а тисячі. Адже питання стоїть не про захист Майдану. Про існування самої країни.

"Наш народ дуже сильний, я ніколи не думала, що у нас такий народ! Ось кажеш – українці – і гордість – як це не пафосно звучить, але для мене це гордість, що ми – українці... У мене все життя була мрія – виїхати з країни, а зараз мене не виженеш поганою мітлою звідси! Мені хочеться тут бути, мені хочеться побачити процвітаючу Україну, сильну Україну... – найголовніше зараз – вигнати їх звідси...", – каже волонтер Юлія Толмачова.

Деокупація півдня країни – як українські військові відвойовують території

Заборона на пересування країною для військовозобов'язаних – всі деталі

Ракетні удари по мирних українськиих містах - липень 2022

Ядерний тероризм Росії

Я проводжаю Юлю на війну... Юля старша за мене, я це відчуваю, але мені хочеться називати її на "ти", як сестру, і мені якось по-родинному страшно спостерігати ці збори... І все ніяк не второпаю, чому саме ця, така тендітна жінка повинна, ризикуючи життям, везти передачу на фронт? І невже вона не відчуває страху?

"Звичайно, я боюся, чому не боюся? Це брехати треба – говорити – я не боюся... я боюся, я перед кожною поїздкою я молюся, я читаю отче наш. І коли їхали, нас обстрілювали, під мінометним обстрілом хлопці говорили, господи, ти стільки молитов знаєш, я говорю – звідки ви знаєте – так ти ж читала всю дорогу... Страшно, страшно скрізь – там війна .. Будь-якому пацану страшно, будь-якому чоловікові...", – каже волонтер.

А все одно рветься в саме пекло... Поза очі Юлю називають безбашенною... Постійно в одних і тих же джинсах, куртці, кофтині... У цьому – вижила під Градами і тепер цей одяг – фартовий... Запитую, – хто вдома чекає? – Двоє синів – вже дорослі, старший – обзавівся сім'єю, молодшому – 19... Постраждав на Майдані, але рветься на фронт... Там, в Новоград-Волинській 30-ці, – майже всі такі, як він... Їй довелося на власні очі бачити, як гинуть ровесники сина.

"Їм по 19 років, вони такі, як мій син молодший... я як уявлю, я просто бачу, що там відбувається .. і ось цей хлопчик Юра Доманський – у мене очі його, напевно, будуть стояти до кінця днів моїх... Я йому обіцяла, коли ми під Градом були – він мені казав – скажи, що ми зустрінемо разом перемогу у Львові?... Але якщо йому потрапив шматок ось такий мінометної міни – розірвався навпіл і потрапив йому в шию?... "

В режимі тиждень вдома – тиждень на фронті – Юля – з початку війни. Тиждень – збирає, як каторжна, бронежилети, каски, тепловізори, тушонку, теплий одяг, спальники, сигарети... – Хлопці заздалегідь готують списки необхідного... Колись замислюватися, колись роздумувати, як так вийшло, що волонтери повністю замінили весь штаб тилу? Якось стало навіть нормою, що у кожної бригади – свій волонтер... І саме від їх продуманої логістики залежать життя бійців...

"Коли така ситуація, коли хлопців посилають – Іловайськ, ось цей котел, Дебальцеве – незрозуміло що зараз буде, Лутугине – це був котел справжній, коли хлопців російські танки Т-90 новенькі, по них стріляли і вертушки – новенькі – касетними бомбами по ним лупили. Поясніть мені, чому не дати хлопцям техніку? Чому не забезпечити цими бронежилетами? Чому не забезпечити кевларовими касками? – До мене це не доходить...

Чому є якісь склади. Після поїздки я займуся спеціально цими складами, які забиті повністю амуніцією військовою – нехай вона там стара – але вона ж є в наявності! Ось я хочу бачити ці бронежилети! Де вони? Ось покажіть! Чому ми, волонтери повинні купувати ще бронежилети?

Ми живемо ніби в різних паралелях – Верховна Рада наша, Кабінет міністрів, Міністерство оборони... ", – каже волонтер.

Святогорськ. У мирний час тут жили, працювали, закохувалися, ростили дітей близько трьох із половиною тисяч жителів. Зараз місто намагається прихистити більше 17 тисяч біженців.

У місті немає жодної вільної квартири, дорогі пансіонати заповнені вщерть людьми заможними, а ті, хто тікав під обстрілами, кинувши в сумку одні документи – обживають ось такі "курортні" бази.

"Тут дме – звідси дме – вікно розбите..."

База відпочинку "Золота Лілія", корпус "Дружний"... – Сваритися не можна – на всіх – один буряк, одна морквина, півбаночки соняшникової олії.

Показує масло – це на всіх...

"На 9 осіб – що з ним робити? – Порошенкові передати привіт..."

Я приїхала сюди пізнім вечором з волонтерами "Слов'янського серця", тепер це офіційна назва організації. За чотири місяці бойових дій їх самодіяльна робота знайшла професійну системність. І бюрократії довелося віддати належне: писати запити, звітувати за роздані біженцям ліки і продукти потрібно максимально акуратно. – Закінчиться війна – прийде податкова... Втім війна – не перешкода. Два-три місяці і волонтерам доведеться дорого заплатити за надану допомогу. За законом – все, що добрі люди перерахували на картки для бійців АТО – нецільова благодійність. І будь ласкавий – заплати державі податок у 17 відсотків, за право затикати діри за цією ж державою...

Саша і Наташа, вірніше Наталі – звичайні люди, з червоними від хронічного недосипу очима. Самі біженці... Зі Слов'янська. Їм пощастило більше, ніж іншим – в Святогорську у батьків будинок, місця вистачає всім, і поки повертатися туди, де все нагадує про пережитий жах, не планують... До того ж є діло. Вони – волонтери.

Ми заходимо до сім'ї пенсіонерів із Горлівки, у Наталі до них особливе, трепетне ставлення – інвалідну коляску для Валерія Миколайовича вона притягла з власного будинку...

"За каталку спасибі... – Про те, як більше місяця тому вони вибиралися з рідного дому – Людмила Миколаївна намагається не згадувати. Але хіба забудеш?

"Несли на руках? Та Ви що? Спочатку сюди принесли, на землю посадили, потім знайшли тачку. Я б поїхала додому, але я ж не зможу під бомбардуваннями щоразу спускати в підвал... Гради як почали лупити – це було все – я нічого страшнішого в житті не відчувала..."

Уже через тиждень, на сторінці в Фейсбуці, я побачила знайомих горлівчан, Наталі змогла вибити для них путівку в Одесу...

5-та ранку – ми на ногах, відправляємо автобус з гуманітарною допомогою, "точка зборки", як каже Наталі – Ізюм. Дорогою – намагаємося говорити про політику... – Виходить все одно про війну... Наталі називають Мати Тереза, вона допомагає тільки мирним жителям, бійцям – ні з того, ні з іншого боку "патронів" не підносить...

"Я не лізу в політику взагалі, але для мене кожна людина, яка загинула – це вже непідйомна ціна – а у нас тисячі мирних жителів загинуло! Перші два тижні було дуже страшно, перші вибухи було страшно, перша автоматна черга було дуже страшно".

Йде колона БТРів. Можуть і попросити, до речі, між іншим...

- По камері? – Не по камері – по нам, блін – воно ж може блиснути – оптика....

Перші секунди, коли ти не усвідомлюєш, що відбувається, – можна мобілізуватися, потім, коли до тебе доходить, що відбувається, ти розумієш, що ти безсилий перед вибухами, перед мінами, як можна проти зброї протистояти? – Ніяк, тільки зброєю, напевно... Дуже сильно трусило! – Хапаєш дітей відразу в оберемок, накриваєш їх...", – каже волонтер Наталя Киркач.

Я намагаюся зрозуміти мотиви Наталі, навіщо їй потрібно це волонтерство? Що змушує її з першими півнями, вилазячи з теплого ліжка, ледь встигнувши поцілувати дітей, відправлятися на "точку зборки"?...

"Господи, бідні мої люди – найголовніше, щоб хлопці поїхали на Дебальцево, не через Калинів, бо там бої".

На відміну від Юлі, яка так чи інакше розуміє, що допомогає потрібна країні і що працює вона на перемогу, Наталі і такі як вона – не захотіли встати ні на чию сторону. Тобто на сторону сильних, озброєних. Вони вибрали слабких. Не найгірший спосіб зберегти людську гідність у нелюдському кошмарі війни. Хто, поклавши руку на серце, засудить їх?

"Знайдіть мене в ФБ, напишіть – і як тільки у нас з'явиться інформація по Луганську – тоді відразу в чат напишіть – і ми тоді вже вивеземо ваших родичів", – каже волонтер.

Нас там і тут переривають дзвінки про допомогу, і я розумію, що мої запитання про мотиви безглузді... Вони просто роблять те, чого не роблять інші. Ті – хто зобов'язаний...

"Волонтери роблять неймовірно велику роботу – той обсяг, який вони роблять, не робить ні міністерство оборони. У нас немає ось цих бюрократичних моментів – 5-7 днів на вирішення – до нас надійшла заявка – нам потрібно її виконати максимум за добу... людям там ніколи чекати! Від флакона інсуліну залежить чиєсь життя. Реанімобіль треба? в Дебальцеве? – Він на апараті? – Добре, Андрюш, вивеземо...

Чому держава взагалі цим не займається – Не знаю! – Ось віриш? Не знаю! – Це найбільша проблема – якби не волонтери – якби не такі групи, як у нас, – ось там би ці люди і залишилися б!"

Щодоби волонтери "Слов'янського серця" намагаються відправити по "Дорозі життя" ось такий автобус: тут 300 буханок хліба, продукти харчування, засоби гігієни, медикаменти. Туди – в зону бойових дій.

Маршрут – Слов'янськ – Первомайск- Алчевськ- Брянка-Стаханов. Звідти – повинні повернутися сьогодні вночі – вже з десятками дітей, жінок, старих. Ми будемо чекати цей рейс. "Все буде добре!"

Довгі проводи – зайві сльози, ми їдемо на іншу точку, в Святогорську, Наталі називає її "точка порятунку Піраміда"...

Піраміда – це не пункт допомоги біженцям і не склад гуманітарної допомоги. Це звичайне кафе, де працюють незвичайні люди...

Самий центр, прямо навпроти – автовокзал, потік переселенців – не переривається ні на хвилину, сарафанне радіо доносить, що в Піраміді розвантажують гуманітарку... Одні – чомусь думають, що це – від держави, або в крайньому випадку – від ЮНІСЕФ... І якось дивно дивляться на господарів, які говорять, що склад уже порожній...

"Харчування немає ніякого, гуманітарки немає в таборі, додому поїхати не можемо, тому що гроші не платять... У мене дитина сидить – їсти хочу – ну немає у мене грошей, щоб їсти купити – ну і жінка порадила – йди сюди..."

Інші – впевнені, що вся гуманітарка продається в сусідньому супермаркеті.

"Вчора наші сусіди тупо помітили – вивантажується гуманітарка. Під'їхала фура – 10 міцних мужичків розвантажували ЮНІСЕФ гуманітарочку – пакетами немалими. Вона не дійшла до нас, навіть якщо вона відправляється – вона до нас не дійде!"

Гуманітарка Паші – це пожертвування друзів, знайомих, незнайомих... Просто людей! Без посад і передвиборчих обіцянок. Паша – теж пацифіст: допомагає тільки сім'ям з дітьми та вагітним. У нього існують свої правила, – прийшла твоя черга – сядь спокійно, поклади на стіл свідоцтва дітей та проси найнеобхідніше...

"Набравшись досвіду, я вже визначаю по людях, я вже бачу, кому вона треба – бувало таке, що зупиняється тут на джипі – а потім йде в магазин, купує пляшку віскаря, і все клас", – каже волонтер Павло Дрозд.

Щодня в "Піраміді" одна й та ж картина. Вранці – забитий склад, ввечері – порожні полиці. Продукти харчування та речі, зараз особливо актуальні – теплі. – Ніхто з вимушених переселенців не думав, що залишиться в Святогорську до осені, але схоже, що і зиму зустрінуть в цих, з дозволу сказати, "курортних санаторіях"

"Буде дуже важка зима – не тільки по погоді – а й у душі у людей – вони зачерствіли, озлобилися..."

Паша – сам зі Слов'янська, хоча років 10 тримав це кафе в Святогорську... Місце роботи зараз стало місцем постійного перебування – мама, дружина, донька Маша – вся сім'я тут... В Слов'янськ повертатися не поспішають.

"Воно улюблене місто, я виріс, навчався – інститут, школа, садок, але до цих пір в ньому якась аура... напружена, – мені не хочеться їхати в Слов'янськ! Енергетика зіпсована – цими військовими діями, масовими вбивствами..."

Паша згадує, як у перші дні війни, коли мирних жителів вивозив тільки місцевий священик, він намагався допомогти землякам – тим, хто залишився – продуктами і ліками... І як це було ризиковано.

"Наздоганяє нас мікроавтобус і з автоматами вискакують військові, зупиняють, підрізають, ми всі руки вгору... дуже було страшно..."

Уже за північ на трасі зустрічаємо наш автобус, – з біженцями з Луганської області, вкотре волонтери проривалися під обстрілами.

"Там же дороги жахливі, ми вибиралися партизанськими назад – через Калинове, Троїцьке.

- Але живий же, Андрюха!

- Усім кажу спасибі, водії дуже уважні, Олечка приглядає добре за нами, я вдячна за увагу, за ставлення – що б ви без них робили? – О, про що я і говорю, тому я вдячна за всіх – рятуйте нас, будь ласка!

- Я з Кіровська, ми не сидимо поки по підвалах, але голодувати – голодуємо, третій місяць без пенсії і ліків, от навіть корвалолу не могли мені знайти... Якщо чесно – я хочу поїсти...

- Поїсти хочете? – Ні – ковбаски...

- А ви сильно голодні зараз?

- Спасибі вам велике !!!!

- Я не розумію сепаратистів, я не розумію бандерівців, тому що ті, які говорять "Україна – понад усе" – вони вже не хочуть Україна понад усе – вони вже хочуть жити... тільки не бомбіть...

"Я українка, у мене український паспорт, та взагалі не вставало питання, я живу в Україні. Треба було бути зовсім таким дебілом, щоб повірити в якісь ДНР, ЛНР... визнати якусь республіку, висмоктану з пальця, лідерів, які виглядають – не можна навіть сказати ганебно, а паскудно!" – каже волонтер Ірина Довгань.

Історію цієї героїчної жінки знає вся країна, та й напевно, весь світ... Ще один приклад непростого вибору. З доброї волі допомагати своїй країні, прекрасно усвідомлюючи, що загрожує небезпека. Бути приниженою, побитою, позбутися волі та й самого життя. І небезпека виходить від тих, хто живе поруч. Але для неї це так природно.

"Я пережила дуже важкий момент у житті, але... мені ж не довелося зрадити Батьківщину... – все йшло своєю чергою! – Ну знущалися там з мене, але я ж залишилася жива, я зі своєю сім'єю". Все йшло своєю чергою...

Успішний бізнес, приватний косметологічний кабінет, коханий чоловік, дочка, улюблений будинок в Ясинуватій... В саду жоржини, яблуні, сливи, в будинку – акваріумні рибки... Що ще людині потрібно, щоб зустріти осінь життя?

"Є така приповідка – мудрість приходить зі старістю, але іноді старість приходить одна... мені, напевно, пощастило, в якийсь момент я відчула, що я помудрішала..."

Ці фотографії Ірина зробила ще на початку червня – намагалася довести двоюрідній сестрі, що її рідний Донецьк кишить росіянами найманцями, вона і раніше, півроку тому – до хрипоти сперечалася про користь Майдану і про громадянський обов'язок... Різне розуміння обов'язків до Батьківщини – назавжди розсварило рідних.

"Гіркота від того, що двоюрідна сестра назвала тебе бандерівкою і раптом проявила себе з якогось дуже мерзенного боку, знаючи, що вона така жінка, яка ніколи нічого особливо не дерзати, нічого не робила, і раптом вона кричить: "А що мені ця Україна дала? А що вона для мене зробила? що я маю?" – я це все з такою огидой вислуховую, потім їй сказала: "А що ти дала Україні? Те, що ти дала – то і отримала взамін". І, звичайно, такі речі родичі не прощають".

Те, що вона стане волонтером і буде допомагати українській армії – для Ірини було питанням вирішеним... І ніяких ілюзій щодо того, якою може бути розплата, попадись вона в руки ДНР!

"І перший раз було просто неймовірно страшно! Ми знайшли Нацгвардію цю, до них я йшла і розмахувала руками, що у мене немає нічого, через велике поле згорілої стерні. І людина пішла мені назустріч, з автоматом, а моя напарниця сиділа, молилася, щоб він не подумав, що я якийсь шпигун, а потім я сказала, що ми будемо вам допомагати, ми хочемо вам щось возити, зараз привезли вам кавуни, їжу, і дуже швидко ми з ним обнялися, він сказав – он там кущі, скоренько вивантажуйте і виїжджайте, бо вас помітять і ваш номер запишуть, – а нам потім два блокпоста ДНРівських треба було проїжджати..."

Більше місяця Ірина возила до українських блокпостів їжу та одяг, допомагала, чим могла... Звіти викладала в Фейсбуці, як робить більшість її колег... – Вся історія про виконану волонтерську роботу зберігалася в пам'яті цього планшета. Саме він довів до істерики представників так званої ДНР.

"Коли вони бачили суми ці, вони говорили: "Чому украм? Чому їм, чому не нам? В кімнаті було осетинів неймовірну кількість людина... я була весь час оточена натовпом! Це було настільки все реально, це було настільки близько – не говориш цього, знімайте з неї, скільки ти любиш? Пресинг був дуже реальний, і це було найстрашніше! Знайшли дочки портрет в ФБ, почали розповідати, як вони її будуть гвалтувати, і на якому згвалтуванні вона помре..."

5 днів в пеклі навчили ще більшої мудрості, – тепер, коли жахи полону, приниження і тортури – позаду, і, здавалося б, треба забути все як страшний сон, Ірина пішла на ще більше випробування – журналістами... І по кілька разів на день мучить себе докладними спогадами.

"І він, звичайно, звіріє, Заур цей, це вже особиста його справа... він починає мені стріляти біля вух з пістолета і каже: "Говори, сука, кому ти мене здавала". На мене готувався теракт, і він мені в лоб, в шию тицяє цей пістолет свій – я зараз вистрелю, вистрелю – стріляю! – і я вже, звичайно не говорила зовсім якихось там високих фраз і не доводила свою політичну позицію, я вже верещала, кричала і повзала по підлозі, а він мені все репетував: "Ти фашистка, раз ти фашистка, кричи Зіг хайль!"

Ось на задньому фоні Бабай сидить, я і в кошмарному сні не могла собі уявити, що не мине й два місяці, як я буду стояти біля стовпа на цьому мотелі, і той же Бабай і Заур будуть наді мною знущатися і перед, і під час, і після ...

Усіх цих хлопців я там бачила, і якщо це червнева фотографія, то в серпні вони всі там були, і відчували себе вони там гранично комфортно!.. Господарями життя, – там, стоячи біля цього стовпа, я весь час думала: "Боже, скільки ж їх?!!"

Вані Звягіну сьогодні в дорогу, його чекають військові хірурги і цивільні лікарі. – Легендарний реанімобіль, вивозив поранених з Майдану і з поля бою – відправляється з новим вантажем. Тут рідкісні і дорогі медпрепарати, бронежилети, сигарети, печиво... Навіть таранка мається – подарунок від невідомої журналістки ...

"Найсумніша частина нашого багажу – так звані санітарні мішки для двохсотих, закуповуємо, передаємо, тому що це проблема ...

Ось це мій бронежилет, з яким я проходив весь Майдан, він такий маленький, коротенький.

- Надійний? Яка там ступінь захисту?

- Коли був Майдан – він був одинарний, коли почав їздити в АТО – почали додавати листи – два спереду, два ззаду, він, бідний, рветься, хоча я його дуже люблю..."

Ваня відвозить медикаменти на передову і допомагає пацієнтам у лікарнях звільнених міст... Йому чомусь відразу довіряєш, можливо, є і його заслуга в тому, коли думка людей про українську армію змінюється в кращу сторону...

"Люди, коли ми входимо тільки в міста – вони чекають, що прийшли фашисти, бандерівці, що зараз за російську мову почнуть саджати на палі, ховаються в погребах, просять – тільки не вбивайте наших дітей – дуже велика частина населення обманута, і вони собі представляють якихось монстрів, – поступово ставлення змінюється, бо бачать, що нормальні хлопці".

Ваня – близько 20 разів побував на передовій і кілька разів потрапив під мінометний обстріл... Він гранично обережний і по дурості не ризикує, він повністю усвідомлює, наскільки небезпечна його місія – і все одно щотижня відправляється на фронт...

"У мене росте дочка, яку я дуже люблю, і я вважаю, що краще я буду там, що я потім буду сидіти тут десь ховатися в підвалах разом з донькою – ворога треба зустрічати на кордоні... Коли закінчиться війна... як тільки це закінчиться, я буду її носити на руках, водити в музичну школу, на танці, на малювання..."

Я дивлюся на те, як Ваня упаковує свій безцінний вантаж і уявляю, як він спеціально не слухає новини в дорозі, щоб не притягувати погані думки, як за 50 кілометрів зупиняється, щоб зателефонувати і уточнити маршрут... Як в найближчому до фронту населеному пункті купує бійцям морозиво... з малиновим варенням ...

Чомусь не дає спокою, що багато з тих, хто буде дивитися цей репортаж, зададуться питанням: а наскільки безкорисливі всі ці люди? На що вони живуть? Напевно ж і грошики притримують, і гуманітаркою приторговують... Якщо людина впевнена, що не вкрасти неможливо, хто переконає його в протилежному? Чутки про чорних волонтерів, що будують на війні якісь темні схеми, не перекрити нічим. Вже тим більше не поясненнями, що когось на плаву тримає власний бізнес, когось – підтримка рідних, а хтось – дійсно ділиться з жертвами війни останнім шматком ... Ні, все-таки українські волонтери не схожі ні на кого. Ні на волонтерів в ситому західному розумінні цього слова, коли люди платять власні гроші і виїжджають в бідуючі країни: карму поправити і світ подивитися. Ні вже тим більше на співробітників ООНівських місій – ось кому за добрі справи відплачується сторицею – багатьма тисячами доларів. Наші в масі своїй – просто роблять справу, тому що по іншому не можуть. З власної волі. Або може це поклик рідної землі, мобілізуючий все саме чисте і здорове? Містика якась.

Головне, що вдалося зробити волонтерам, і що не вдавалося за всі роки незалежності зробити ні політикам, ні пропагандистам, ані націонал-патріотам – це повністю зруйнувати національну матрицю "Моя хата скраю, я ничого не знаю".

Але наскільки ще вистачить їх ресурсу? Сил і терпіння нести відповідальність за життя бійців і виконувати прямі обов'язки державних чиновників? Одержуючи свої чималі зарплати з нашої кишені, і прикриті бронею інструкцій, постанов і циркулярів. І в жадібності своєї нездатних втриматися, щоб не вимагати мзду за найменшу допомогу волонтерам.

"Я вважаю, якби ось так прийшли – до Верховної Ради, і кожному депутату, який в змозі воювати і за віком підходить – повістку в зуби – і вперед, на передову, не в Слов'янськ – піариться, мирний Слов'янськ, де зараз не стріляють , а ви отримали статус учасників АТО, а ми вириваємо зубами ці довідки – для поранених хлопців, я знаю – я вириваю зубами ...

Ось дали б їм в зуби повістки – він би пішли на передову, побачили б, як хлопці живуть, побачили б, як вони сплять, під БТРами ховаються і обмотуються прапорами ... вони забули, коли вони знімали берци, хлопці – вони просто забули ! – Ось це страшно!" – Кажуть волонтери.

Я проводжаю Юлю на війну... В голові вибухають умовний спосіб і безглузді виправдання... "Якби не діти, якби не кредити, якби не слабке серце..." Але Юля поїхала, а я залишилася... І я дуже сильно хочу, щоб вона повернулася , а ще більше – щоб їй не довелося більше нікуди їхати...

Хочу, щоб Паша виспався, Саша видужав, а Наталі – замість того, щоб викладати в фейсбуці нові маршрути евакуації – читала дітям казку на ніч... хочу, щоб Ваніна Настя не злазить з його рук, а Ірина – змогла повернутися в свій будинок під Донецьком і не боятися відкрито говорити про любов до України... Здається, я хочу чогось неможливого?

Цю та інші новини ви можете подивитися у випуску інформаційної програми"События" на каналі "Україна" за 14.09.2014 19:00.